Богдан Тихолоз

Богдан Тихолоз

літературознавець, франкознавець, директор Музею Івана Франка у Львові

Чому, коли ми робимо помилки, то стаємо кращими?

Share Button
Ми не любимо помилок. Боїмося їх. Соромимося. І все одно робимо. Бо люди. Парадокс полягає в тому, що тільки помилки й роблять нас кращими.

Все, що ми робимо добре і правильно – одразу, з ходу, з лету, – не коштує нам майже нічого і майже нічого нас не вчить. Історія наших досягнень і злетів сливе безплідна. Попишалися, потішилися й доста. І що з того? Історія поразок і падінь набагато цікавіша. Вона рівно ж болить, як і надихає. З нею пов’язані тисячні: «чому?», «навіщо?», «як?», «що тепер?» і «що далі?».

Робити помилки – не хист і не трагедія. Це просто в нас. Це просто ми.

Можливо, людина загалом – це велика помилка. Полюбити свої помилки – ось хист. Болісне мистецтво ставати собою, хитаючись, падаючи, набиваючи ґулі, а іноді й ламаючи ногу, а то й карк.

Щоб знову зібрати себе докупи, зростити розірвані зв’язки (і зв’язкИ) і розламані хребці (і хребти), встати на ноги (чи на голову – як уже вдасться; аби не на коліна!) – і рушити далі. До нових помилок. Ще кращих (чи ще гірших?). Вони полюблять нас, якщо ми полюбимо їх. 😉

Колись давно, коли в мене, малого школяра, почалися конфлікти з однокласниками (досить гострі – до бійки, до сліз, до крові), тато, замість того, щоб піти до вчительки – для «з’ясування обставин» – чи інших батьків – для «з’ясування стосунків», просто віддав мене на бокс. І чотири роки я гамселив груші (і трохи ровесників) ;).

Боксера з мене, щоправда, не вийшло. Але дещо я таки затямив. Не штука перемогти нокаутом у першому раунді. Штука, упавши на ринг, підвестися знову. І витримати всі дванадцять.

І навіть якщо після останнього удару гонга вгору злетить не твоя рука, ти почуватимешся переможцем, якщо таки зможеш встати. Вистояти. Встояти. І знову вийти на ринг. Ще одна корисна банальність, самоочевидність якої кожен має відкрити для себе самотужки.

Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі