Юрій Михальчишин

Юрій Михальчишин

культуролог, літературознавець, політик

Ера порожнечі: сто років самотності націоналізму

Share Button
Фото ілюстративне
Головна помилка усіх ідеалістів та романтиків, звичайно ж, в тому, що вони намагалися і продовжують намагатися апелювати до свідомості. Так, ніби люди, які живуть в гіпнотичному трансі, здатні почути голос свідомості та повстати. Цілком очевидно, що більшість людей успішно проживає свої життя, так і не приходячи до свідомості. Важко сказати, як вони самі до цього ставляться. Ставлення до чогось передбачає певну рефлексію, яка просто не потрібна людям у повсякденному житті.
Востаннє світ жив надією на революцію у 1960-х роках. Визволення Африки, рух неприєднання, щирі та харизматичні вожді повстань, які давали народам нове життя та нові надії. Керманич Мао, дідусь Хо та товариш Че ціною колосальних надзусиль, прорахунків і відвертих провалів на межі виживання народів своїх країн зупинили наступ американського глобального проекту і спробували перетворити Третій світ в арсенал світової революції. Закінчилось це, як ви самі розумієте, погано.
Реакціонери прагнуть виграти час. Революціонери намагаються прискорити його біг. Перші затягують, другі поспішають.
Інвестори революції. Ідеологи революції. Трибуни революції. Полководці революції. Технологи революції. Менеджери революції. Санітари революції. Офіціанти революції. Сантехніки революції. Лакеї революції. Трунарі революції.
Протистояти цьому десятиліттями сяк-так намагається організований політичний націоналізм. У вічній опозиції до Системи. Але окрім мобілізації протестного електорату, функція опозиції полягає в створенні системи маркерів легітимності актуального політичного режиму та правлячої політичної еліти через системну об’єктивізовану критику принципів і результатів державного управління. А якщо цього немає, то це те ж саме, що співати під “фанеру” тексти на зразок “я убью тєбя, лодачнік!”.
Націоналізм в політиці в епоху глобалізаційної агресії – це те саме, що моногамний шлюб як форма соціальної організації. Гендерні песиголовці з волохатими серцями ненавидять націю та моногамну вірність однаково, і прагнуть знищити водночас. Та доки є ми, націоналісти, є наша нація, і є вуста чарівні та очі зелені – плюгава галайстра не переможе. І зараз, і завжди.
Одвічний доленосний вододіл для політичного організованого націоналізму в Україні: дрейфувати на периметрі чужих політтехнологічних акцій та ворожих спеціальних інформаційних операцій, або зробити врешті заявку на власну суб’єктність. Ціною протистояння не тільки кремлівським вурдалакам і виведеним в чужинській реторті гомункулам, але і мільйонам співгромадян-українців.
Чому у нас бракує суверенного мислення? Не тільки тому, що недоумки в нашій частині світу ще не перевелися. Коротка оперативна пам’ять, ниций міф про те, що багаті завжди праві, абсурдна етична ситуація, коли політкуртизанки вчать моральності, а лихі ловці душ підраховують здобич, – от деякі неочевидні причини.
А ще: дефолт людського капіталу. Стагнація совісті. Інфляція ницості. Рецесія відданості. Девальвація жертовності. Зупинити кризу і вижити разом – грона гніву і безумство хоробрих як єдиний антидепресант. Направду трагічним у нас є лише дефіцит солідарності, суцільна некондиція духу побратимства (тільки завдяки фронту люди відшукали втрачене за темні роки лихоліття відчуття дружнього ліктя), коли невтомна діловитість, ватяна апатія і очі слимакового кольору тиснуть, наче бетонні плити.
А ще наші люди надзвичайно довірливі. Варто їм тільки сказати щось приємне з телевізора та почухати за вушком – і все. Потім оце постійне відчуття, наче підсунули щось не те. Як героям роману Ярослава Гашека – вршовицького шпіца замість такси. Приватизаційні фантики замість грошей, товчену крейду замість ліків від грипу, хутро замарстинівського крілика замість шиншили, вугілля з сепарських копанок замість антрациту з ПАР….
На час завершення навчання в гімназії ми з товаришами були твердо переконані в тому, що публіка, яку нам показували по телевізору в новинах і яку так хотілося гронами порозвішувати на ліхтарях, латентно займається систематичним підривом національної державності, поширюючи відверто підлі та лицемірні стереотипи поведінки.
А вони зручно влаштувалися. Перейменували кафедри наукового атеїзму в кафедри релігієзнавства, кафедри наукового комунізму – в кафедри політології, кафедри історії КПРС – в кафедри історії України, кафедри політекономії – в кафедри менеджменту, обкоми партії – в облдержадміністрації, ЦК компартії – в Адміністрацію президента.
Тільки Верховну Раду не перейменовували – і так добре. Комсомольці стали банкірами, фарцовщики – бізнесменами. Лиш олігархи замість Політбюро. АП замість ЦК. Замість Москви – Вашингтон та Сорос. Замість першотравневих парадів – гей-паради.
Без жодних підручників ми знали, що націоналізм за визначенням передбачає антиглобалізм, оскільки бореться за найважливіші національні інститути – державу та народовладдя проти режиму світового уряду та світового громадянства. У світі зубожіння, деградації, занепаду, хаосу, страху, блюзнірства, звиродніння, жлобства, боягузтва, націоналізм – це глобальний принцип наведення порядку.
Ми розуміли, що “моральні авторитети” – це політично ангажовані негідники, яким платять гроші за ретранслювання політкоректних догм.“Політичні експерти” – грантожери, сексоти та графомани. “Фінансові аналітики” – це агенти міжнародного бандитського капіталу. “Толерантність”, яка не може і не хоче відстоювати свою правду – це радше боягузтво. Популярним політичним експертам варто нагадати класиків: “Спати з Леніном – не означає розбиратися в ленінізмі”. (с) Й. В. Джугашвілі-Сталін.
Всі країни називають себе “демократичними”, але реального народовладдя не існує. Західні держави займаються експортом демократії на конкурсній основі насамперед тому, що після зміни нелояльних еліт на лояльні позбавлені “авторитарних” державницьких інститутів країни виявляються повністю відкритими до зовнішнього управління.
Інтуїтивно ми відчували, що будь-яким елітам вигідно, аби громадяни навіть не намагалися впливати на політичні та суспільні процеси. Щоби не було розвитку ефективних профспілок, щоби не створювались реальні народні політичні партії з масовим членством, щоби Церква ставала на бік грошолюбів і не протистояла сакралізації капіталу, щоби не було протестів проти диктатури грошей, щоби не було справжнього громадянського суспільства, покликаного перебрати певні функції держави та корпорацій і позбавити їх монополії на контроль над людьми.
В Україні, як і в світі, політичний вплив партій вимірюється не так можливістю залучити голоси виборців, як спроможністю профінансувати виборчу кампанію. Політика як концентрований вияв боротьби за владні, фінансові, інформаційні та соціальні ресурси в умовах хижацького капіталізму та штучно обмеженої конкуренції перетворюється в найприбутковішу сферу економіки.
Посередність буває вродженою, набутою і нав’язаною. Прикро, коли вони всі зустрічаються разом і формують еліти.
Еліти не конкурують між собою, бо це неефективно, нудно та нецікаво, якщо можна кооперувати для спільного протистояння масам, тобто народу. Сьогодні ніким не уповноважена на це меншість, яка користується усією повнотою свободи в ліберальному розумінні, не лише здобула її за рахунок експлуатації тих, у кого такої свободи немає, але й на додачу зневажає їх. “Еліта” ненавидить таких, як ми, користуючись при цьому цілком щирою взаємністю. Ненавидить і боїться.
Взагалі, нормальні мислячі люди споконвіку вважали, що демократія як народовладдя є там, де нація самостійно визначає свою долю. У нас “демократи” чомусь щиро переконані, що демократія – це влада “демократів”, тобто власне їхня влада. Найпідступніший парадокс так званої “демократії” полягає в тому, що політичні та економічні рішення приймаються від імені народу людьми, яких народ, власне кажучи, ні на що подібне не уповноважував. А де “демократія” без народовладдя, там націоналізм без нації, там чекай біди зусібіч.
Що мали б робити українські інтелектуали? Правильно зорієнтуватися в каламутному просторово-інформаційному континуумі: бути дороговказом, а не флюгером. Хоча б для тих, хто давно поруч і ніколи не губився за обрієм. Захищати і підтримувати ренесанс замість декадансу, силу ідей проти грошових мішків, традиції проти мультикультуралізму, рішучість замість підлабузництва, спротив замість толерування. Вчорашні тріумфатори згинуть, і ми посміхатимемось назустріч ночі, що народить вічний день. Натомість мутація статусу інтелектуала в нашому суспільстві краще за інші критерії демонструє відрив від Європи: мінімум інтелігентності, декларативна зверхність і обслуговування різних душогубів та ошуканців. Така токсична реальність.
Корупція в таких суспільствах, як наше, має не системний, а системоутворюючий характер в архітектурі владних відносин. Головний метафізичний сенс влади – її утримання та примноження. Це без жодного макіавеллізму зрозуміло: хто не у владі, той не має зеленого уявлення про те, як вона функціонує, що вона може і які обмеження зустрічає. Олігархічний капіталізм є економічною формою інституалізації політичної корупції та руйнації національного суверенітету кримінальними інтербригадами, що вдають з себе “еліту”. Коли ж це замкнене коло намагаються розірвати не нормальнні українські люди, а інтелектуальні та моральні банкрути, ненависники народовладдя та свободи слова, вони перетворюють його в спіраль.
Традиційна радянська модель суспільних відносин, у якій функцію контреліти виконувала творча та технічна інтелігенція, так само неактуальна, як і досвід державного будівництва Австро-угорської монархії, де функцію контреліти взяло на себе греко-католицьке духовенство. Постмодерною утопією виглядає спроба сконструювати в постреволюційних умовах України 2014 – 2016 рр. контреліту з “проактивної частини громадянського суспільства” (статусних медіаперсоналій, антикорупційних громадських активістів та експертів).
Альтернативою ультраконсервативного походження, згенерованою в надрах субкультурного “правого комсомолу” стала ідея “української хунти”, де роль контреліти відведена командному складу колишніх добровольчих батальйонів та радикальних громадсько-політичних діячів.
Колись у Галичині греко-католицька Церква, провадячи просвітницьку та організаційну роботу для формування нової еліти, робила ставку на сільську молодь. Компартія працювала з робітничою молоддю. Теперішня глитайська зграя підбирає юристів, урбаністів, дизайнерів, ІТ-шників і блогерів. Думають, їм то допоможе. А от і ні.
Нині багато що змінилося. Аби не розводитись про те, що і як саме, і чому все виглядає доволі песимістично, опортуністично та меркантильно – годиться просто тихо подякувати. Всім тим, хто були до нас. Всім тим, хто був із нами та не дійшов. Всім тим, хто й нині в строю. І навіть поза ним та без однострою продовжує щоденну боротьбу з ніччю. Згадати одногрупника Сергія Кемського, який загинув у “Небесній сотні”. Згадати світлої пам’яті майора-десантника Володимира Кияна – “Тайфуна” , який довів, що є у нас українські офіцери, а не пострадянське офіцерйо. Згадати знайомих ветеранів Савур-Могили з нетутешньою засмагою. Згадати скромних, чесних, щирих і тому беззахисних людей, які щодня і щоночі тримають останню лінію оборони по недобитих університетських кафедрах, лікарнях, заводських цехах та бібліотеках. Які насиплять дві жмені набоїв в каску на останньому блок-посту, віддадуть свою банку згущика та не візьмуть грошей, коли відбортують тобі колесо в старенькому “Фольксваген-транспортері”.
Через 40 років після закінчення війни журналісти запитали колись юного пілота американського стратегічного бомбардувальника Б-29, чи готовий він був морально до того, аби скинути атомну бомбу на Москву та інші радянські міста в апофеозі першопочатків “холодної війни”. “Якщо б наказали, я б і на Нью-Йорк скинув”, – стримано відповів сивочолий життєрадісний дідусь-пенсіонер в університетській спортивній куртці. Це зайвий раз доводить, що потрібно невтомно плекати свою духовну красу, а ще ж бути готовим вбивати все те, що загрожує існуванню добра, теплих дитячих долонь і розумного життя на землі. Це дуже предметна логіка, що б там не казали кухонні ховрахи та кумири офісного планктону й ліберальної інтелігенції.
Коли не хочемо повторити долю давніх трипільців, маємо повсякчас пам’ятати: найнебезпечніше – виглядати невпевненим і смішним,тоді тебе почнуть зневажати і перестануть боятися.
Хочете знати, як в Кремлі дивляться на Україну? Приблизно, як в СРСР на Південну Корею у 1950-х та Південний В’єтнам у 1960-х. А, отже, вони прийдуть по нас сюди.
За минулих сто років оформились та зажили своїм життям три концепції: Україна як Мало-Росія, Україна як Не-Росія та Україна як Анти-Росія. Жодна дотепер не перемогла. Симптомами згасання націй і людей є: ниття, гниття і забуття. Бережіть себе, свій народ, та займайтеся профілактикою.
Профетичне дежавю: 1920 – 2020. Цикл замкнувся. Все може бути знову: комісари в шкірянках, товариш Маузер, сірі шинелі, сірі обличчя, мармурові торси молодих стрілецьких полковників, сльози на броні бойових машин, полки з козацькими назвами, чорні шлики та чорні багнети, мітинги на фронтах, “аграрна реформа”, інтервенції союзників, Арсенал у вогні, волохаті московські агітатори, соплива отаманщина, свинцевий вітер над Дніпром. Головне–не віддати країну пролетарям-волоцюгам у перших боях і чужинцям в остаточному підсумку. Моліться за новітніх Коновальців і Мельників.
Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі