Іспанський сором як ідіотизм «вітчизняних» маніпулятивних технік

Share Button
Цими днями ми бачимо таке майже на кожному куті – «Мені соромно за те, за се, за того, за тамтого, за те, що було і чого не було і whatever за що».

Так от, це брехня у ста випадках зі ста.

Оця от гнилотна фразочка «мені соромно» – у неї ж є три вектори направленої дії, залежно від призначення.

Давайте глянемо детальніше.

Перший – це коли «соромно» за якісь глобальні речі: державу, зовнішню політику, «не такий» народ, «не такий» вибір того народу, узагальнену «стіну Трампа» чи метафоричний Гондурас.

Насправді, це такий хитрий спосіб одночасно продемонструвати себе рафінованим, сповненим гідності, елітним представником недооціненої інтеліґенції, та показати своє негативне ставлення до якогось явища, паралельно вказуючи на всю глибину і ширину культурної та цивілізаційної прірви, яка відділяє того, кому «соромно» від предмету «сорому».

Дуже важливо при цьому не мати конструктивних ідей чи хоч якихось думок, про які можна поговорити в межах дискурсу по проблемі. Це непотрібно і шкідливо, оскільки може раптом виявитись, що соромитись-то й нема чого, а це ж абсолютно неприпустимо.

Найкращий спосіб розтрощити цей суккуб фальшивої емпатії я бачив у фільмі Ґая Річі «SNATCH».

Ситуація така: бандити спалили циганам табір і згорів будиночок на колесах, у якому була мама головного циганського боксера, якого грає Бред Піт. Він стоїть, дивиться на згарище, в очах сльози. І тут до нього підходить Томмі, чувак, якому треба шоб Піт виступив на рингу в його інтересах, та аби дистанціюватись від трагедії (до якої насправді в значній мірі причетний), вирішує показати співчуття. Далі діалог:

– Слухай… Мені дуже прикро…

– А шо – то ти оце наробив?!

– Нє…

– Ну то якого х*я тобі прикро?

Другий спосіб «сорому» – це коли «соромно» за конкретну людину, яку той хто «соромиться» не знає і навряд чи буде колись знати. Наприклад, за прем’єр-міністра чи за депутата, який мастурбує в Раді, чи приніс туди піцу.

Цей спосіб покликаний з одного боку продемонструвати згадану вже вище цивілізаційну прірву, а з іншого дає можливість тому, кому «соромно», продемонструвати свою «тіпа» моральну вищість над об’єктом «сорому», який тим часом навіть не знає про його існування.

І це я мовчу вже про те, що як може людині бути соромно за когось, кого вона взагалі не знає і в житті не бачила – і навряд чи побачить?! Вони ж ніяк не пов’язані!

І потім – перед ким соромно?! Перед Доном Педро, як в анекдоті? Перед своїм котом? Чи перед якимись сферичними «представниками світової спільноти», які навіть і не знають, що комусь перед ними соромно – і особливо не знають за шо.

Єдина ситуація, у якій схоже відчуття й може виникати відносно такого роду персон – це коли ви переконали багатьох людей підтримати цю персону, а потім вона виявилась гівном. А заодно і ви, агітуючи за неї. Тоді цей сором правдивий і щирий, але таке трапляється надзвичайно рідко.

А третій вид «сорому» – це коли в дискусії закінчуються аргументи (або й не починались) і одна зі сторін каже іншій «як ти можеш таке казати, мені соромно за тебе!». Варіанти: «твоєму татові/мамі було б соромно за тебе» або ще «сором таке казати/робити людині з твого міста/країни/школи/класу/іншого соціального середовища».

Цей вид сорому не покликаний демонструвати прірву, його єдина мета – змусити вас почувати себе некомфортно. Заронити зернятко, яке може дати буйні пагони, якщо у вас недайбог купа (ще з дитинства) комплексів стосовно того, що ваше основне завдання в житті – це виправдовувати очікування щодо вас сторонніх людей. А не те, що ви у своїй невмотивованій гордині собі там вирішили (сарказм).

Попереджений – озброєний, будьте уважні і тримайтесь подалі від тих, кому постійно «соромно» за інших.

І ще. Звісно ж, є випадки, коли несправедливість пече очі, є… Але вам не має бути соромно за неї – ви її не робили – вам має хотітись випалити її розпеченим залізом. Це і є правильна реакція.

 

Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі