Теодор Ґудзяк

Теодор Ґудзяк

Український політик, ексголова Винник

Йдіть і помстіться за пережиту ганьбу… Поморянська хроніка

Share Button
Якуб Собеський впав жертвою королівського гніву, проте Владиславу IV не вдалося здійснити задумане щодо великого походу на Туреччину. Сенат королівську ідею не підтримав, тому король мусив сказати венеційському послові Теполі, який дуже наполягав на поході: «Ми зробили все що могли, проте весь народ проти, але ми не шкодуємо, що цим займалися».

Після цього король поїхав до Львова, щоб все-таки продовжити втілювати свій задум. Гетьман польний, Потоцький був тоді у Львові комендантом місцевого гарнізону. Власне йому король запропонував велику гетьманську булаву і віддав краківську каштелянію, яка була вакантною по смерті Якуба Собеського. Але Потоцький, отримавши булаву і каштелянію, мало чим допоміг королеві, навпаки, ще більше зіпсував інтерес. Тоді король використав останній шанс, скликавши сейм, який 5листопада 1646 року знову висловився проти війни, і почав вимагати розпустити вже створені військові формування, та стримати активність і озброєння козаків.

24 листопада, зневірений король на все погодився. Так королівські плани розбилися через байдужість і незаангажованість польської шляхти. Те що король Владислав IV зробити не зміг, судилося реалізувати синові незгідливого Якуба Собеського, Янові III, хоча і в набагато несприятливіших умовах. Адже король Владислав IV, мав армію, Велику корону, козаків, чужоземні загони і величезну суму грошей на цю справу.

Польща в 1646 році не хотіла війни з Туреччиною, зате «підписала декрет» на криваву і жорстоку громадянську війну з розгніваним козацтвом. Внаслідок цієї війни Польща в майбутньому зазнала багато поразок, які зрештою, розхитали під нею ґрунт і створили загрозу існування самої держави, Речі Посполитої.

Ще один сейм, 1647 року, скликаний королем, знову не дозволив формування військових загонів. Польща залишилася без війська. Сейм з криками і сварками, розійшовся ні з чим, що привело короля до розпачу, а на додаток помер семилітній син короля, його улюбленець, Владислав Зиґмунд.

Прийшов 1648 рік. Після неодноразових розбійних нападів, спричинених панами на Україні, коли численні комісари від імені Речі Посполитої захопили вільні козацькі землі і, разом зі своїми слугами, робили там все, що їм заманеться. Навіть передавали євреям церкви в оренду. Вони, проти королівської волі і приписів, з яких глузували, позбавляли будь-яких прав і вольностей енергійний і волелюбний козацький люд.

Через особисту образу шляхтичом, з Мазурів, (тут йдеться про Данила Чаплинського, рік смерті-1660, особистого ворога Хмельницького), вбивство сина Богдана Хмельницького, він підносить меч помсти панам. Після вбивства Барабашенка, привласнює королівську грамоту на козацьке гетьманство і починає діяти під гаслом захисту козацьких вольностей, вірності Речі Посполитій і королю, проти зрадливих панів. В боях під Жовтими водами, по дорозі від Корсуня до Богуслава, коронне військо було розбите, гетьмани Потоцький і Калиновський, та інші старшини цього малочисельного війська взяті в неволю, або вбиті.

В такий спосіб Хмельницький здобув велику силу і вирішальні впливи на козацькій Україні. Цілі натовпи озброєного люду прийшли йому на поміч. Татарський хан Тугай-бей прибув до нього з 40 тис. військом. Так з дня на день росли козацькі сили, переслідуючи польських недобитків. Гетьман – переможець зупинився в Білій Церкві, звідки направив листа до опікуна козацтва, шанованого короля Владислава, пропонуючи йому свою службу і, при тому, вимагаючи забезпечення козацьких вольностей, і пошанування церкви. Король, який на звістку про повстання на Україні, повертався з Литви, де був на полюванні, по дорозі несподівано помер в Меречі. Так король Владислав IV, перебуваючи на гребені свого панування, спочатку щасливий і сповнений слави, після смерті Якуба Собеського, втрачає свою вагомість і мир в народі. Потрапляє до щораз гірших фатальностей. Повний розпачі, засмучений втратою сина і керований волею непередбачуваної шляхти, від якої не отримав ні подяки, ні слави, бачить козаків, яким протегував і яких підтримував, жертвою своїх власних замислів. Тепер козаки стали страшними, жорстокими і мстивими і, в спілці з татарами, топчуть його власну державу.

З таким усвідомленням, пригнічений, замучений совістю, вмирає, забираючи з собою до гробу залишки блиску і могутності шляхетської Речі Посполитої. Довідавшись про смерть короля, Хмельницький зажурився. Тим більше, що не зважаючи на бажання козаків припинити війну з Річчю Посполитою і укласти довготривалу мирну угоду, комісари Речі Посполитої, крім Кисіля, (Адам Кисіль 1600-1653, останній православний сенатор Речі Посполитої, київський воєвода), своїми тісними і нерозумними головами не розуміли майбутнього нещастя, яке готують собі і козаччині. Вони ставили такі дивні і несприйнятливі умови, що козаки із своїм вільнодумством, ніколи б на них не погодилися. Польща, перелякана, розшарпана різними політичними силами, в часі, коли ще не обрано короля, але при тому, гонорова і самовпевнена, вислала, нарешті, нібито, найкраще лицарство, в кількості 32 тис. осіб до бою. Військо одягло найкращі строї, і вибралося «проти хлопів», з 200-тисячною обслугою. Це було більш подібне на похід на вибори короля, ніж на війну, і викликало велике невдоволення в народу. Повільним маршем, з довгим хвостом зброєносців, слуг, возів, фір, ридванів, з цілими колекціями золотих і срібних прикрас, килимів, харчів і напитків, стало це «золоте лицарство» табором під Пилявцями. Ніхто навіть не думав, що все це може погано закінчитися. Всі веселилися, як на весіллі, гуляли, пили, сварилися і билися між собою, зовсім як ніби на елекційному сеймі.

Так в польському таборі минуло кілька днів. Поляки веселилися і глузували з козацтва. А 24 вересня увечері, до Хмельницького прибула 40 тис. орда Тугай- бея. Перед початком бою, «на привітання», Хмельницький наказав вистрілити із 100 гармат. Хоч це були вистріли «всліпу», «золоте лицарство» розгубилося і влаштувало «змагання», у кого довші ноги. За панами побігли 200 000 зброєносців, кухарів, конюхів і т. д., і так, як бачимо, без великих зусиль, весь табір дістався неприятелеві. Там залишилися незмірні коштовності, золото, срібло, алмази, посуд, зброя, одяг та інше. Частина втікачів, опам’яталися лише у Львові, а інші аж у Кракові. В цьому ганебному поході загинуло не більше 300 людей, тих кого не врятували ноги. Як пише тодішній хронікер: «Ніхто в Польщі нічого подібного не пам’ятає!». Була це велика ганьба для шляхти, і належна кара за легковажність, егоїзм, нерозуміння того, які нещастя несе за собою громадянська війна людям, зіпсутим вигодами, заможністю і щоденними життєвими втіхами.

Після такого нікчемного «Посполитого рушення», Хмельницький з Тугай-беєм, і 150 000 військом, широким фронтом вирушили на Червону Русь. Їх похід супроводжувався пожежами, грабунками і вбивствами. В кінці вересня 1648 року, частина козацько-татарського війська, яке прямувало на Львів, опинилося біля Поморян, де спалили і знищили більшість навколишніх сіл. Поморянці показали приклад непокори і мужності. Всі, хто залишився живим, з навколишніх сіл, сховалися в тісних мурах міста і замку, яким тоді управляв Мар’ян Лісовський, за дорученням Теофіли з Даниловичів Собеської. Якийсь Ормянин керував «арматою» і охороною замку, яка складалася здебільшого із рейтерів. В деяких місцях, підступи до замку обороняли і реєстрові козаки. З невідомих причин, нападники відступили від замку, наробивши шкоди лише на Новому місті за валами. Теофіла Собеська отримала рапорт від рейтара, який, чудом, манівцями, дістався до Жовкви. Вона була так втішена, що веліла відправити на подяку Богові спеціальне богослуження в жовківському костелі. Коли 7 жовтня передові татарські стежі стали під Львовом, львівські містяни, ошукані панами, які зібрали від них значні коштовності на оборону міста, а самі втекли до Замостя, обрали енергійного Кшиштофа Гродецького комендантом міста, як писав Йозефович (Ізраіль Йозефович, львівський крамар). Гродецький, як міг, озброїв містян, і забезпечив достойний опір штурму міста Хмельницьким. В той час львівські містяни, переконані в Божій опіці, бачили в небі чудесні об’яви, зокрема святого Яна з Дуклі і це додавало їм сил, щоб стримати наступ. Тоді, Теофіла Собеська, вдова Якуба Собеського, висилає Лукаша Ковнацького (інформації не знайдено пр. пер.), жовківських духовних і світськитх послів до Хмельницького, колишнього дворянина Даниловичів із закликом: «…щоб не нищив Вітчизни, не проливав невинну кров через вину кількох людей, а краще прийняв умову народного миру, замість мститися на співбратах, бо Божа справедливість нікого не пощадить».

Тоді Хмельницький зажадав від міста викупу 700 000 злотих, бо побачив, що Львів має намір боронитися до останнього, а козаки і татари вже награбувалися досхочу по передмістях, ітак вже спалених, не пощадивши навіть схизматицької церкви Святого Юра. Місто виплатило цю суму, і Хмельницький рушив далі до Замостя. Дорога війська пролягала через Жовкву. Теофіла Собеська вирішила сама очолити оборону. Мала намір, в разі нападу, боронитися до кінця. Проте Хмельницький перейшов через місто з величезним гуртом бранців, не порушивши спокою жінки, мужність і гідність якої була відома в цілій Польщі. Він також належно оцінив її вміння поважати гідність навіть найнижчих підданих, тому пішов далі мало-що забравши з міста.

Нещастя, що почалися у Вітчизні і смерть батька, спричинилися до того, що Марек і Ян Собеські повернулися додому з подорожі до Італії і Стамбулу. Їхня мати, незважаючи на свою енергійність і шляхетність була дуже зажурена ганебним дезертирством поляків з під Пилявець. Тому, коли її сини прибули до Жовкви, вона привітала їх словами: «Йдіть і помстіться за пережиту ганьбу. Не будете моїми синами, якщо уподібнитеся до тих, які зганьбили ся під Пилявцями».

 

 

Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі