За радянських часів все починалося радісним переходом на “рускій” молодих хлопців з села, які після школи та служби в армії подавалися до праці в міста. Щось тут зробило глибокий шрам душах нашої молоді. Та коріння меншовартості сягає набагато глибше.
Не так давно помер радянський і російський кіноактор Васілій Лановой, син вихідців із села на Одещині, які в голодному 1932 році переїхали до брата в Москву, де обоє працювали в хімічному цеху. Почалася в 1941 році війна, цех почав виготовляти суміші для гранат і обоє батьків отримали параліч кінцівок від тієї отрути! І стали до кінця життя інвалідами. От чим Сталін і К. воювали.
Сам Васілій виріс рафінованим совковим патріотом, що ненавидів все українське. Герой соцпраці, лавреат Лєнінської і інших премій. Був на вигляд фотогенічної зовнішності, 192 см. зросту, одружений багаторазово. Залишив по собі нерухомість в 2 млн. доларів, і сам Путін поклав квіти на гріб зразкового яничара. Лановой був переконаним прихильником радянських цінностей, підтримував Компартію РФ, очолював опікунську раду акції “Безсмертний полк”, а у 2019 році фотографувався на акції з Путіним. Входив у громадські ради при Міноборони Росії та слідчому комітеті РФ. Особливо негативно актор ставився до розвалу Радянського Союзу та незалежності України, хоча був етнічним українцем. У 2006 році він відмовився грати в українському фільмі “Богдан Хмельницький”, угледівши в сценарії “націоналізм”. У лютому 2014 року разом з Йосіфом Кобзоном і ще кількома російськими публічними фігурами закликав тодішнього президента України Віктора Януковича “застосувати всю владу і силу, щоб навести порядок в країні”. Приклади його висловлювань не можуть не вражати: “кілька років Україна смішить весь світ, і мені як хохлу це гірко”. Якось Лановой виступив на відкритті фестивалю античного мистецтва «Боспорські агони», який проходить в окупованому Росією місті Керч. Там він заявив: “є тільки одна велика російська мова, все інше – говірки”.
Що мало з ним статися, можливо в сім’ї, щоби так по–тваринному ненавидіти своє коріння? Середовище, глибокий комплекс меншовартості чи просто хвороба? На жаль, вона вражає багатьох.
Українців в Росії мільйони, але не мають жодної школи для своїх дітей! Та, що трагічно – часто навіть і не хочуть! Просто відмова від своїх коренів. Навіть єдину українську бібліотеку в Москві закрили. Голова режимної спілки українців в Росії просто лиже відоме місце Путіну, а лановізм отруїв їх душі і голови!
В Тюмені, де в нафтогазовій галузі ледь не половина українців (головною кузнею кадрів для галузі був Франківський інститут нафти і газу), щоправда ,існують українські недільні школи. Є кілька товариств, що займаються українською культурою – переважно часів 19 століття. Сучасна наша культура, напевно, виглядає там небезпечною… Але мені завжди було дивно, що українці в Росії навіть уникають спілкування з нами, українцями-шахістами, які до війни приїздили на змагання!
Багато тамтешніх знайомих шахістів мають родини з України, і багато з них дуже відомі. Але ніхто з них не спілкується з українськими колегами, буквально сахаються від нас! Що там Їм вколюють чи скормлюють, що вони бояться українських тіней забутих предків?
Любитель шахів, а також російський мільярдер, вихідець з забитого галицького села, якось сказав мені: “Ізвінітє я украинский язик забил!”
Йому соромно признатись що він українець – чи може це бути психічною хворобою, як лановізм?
Яких масштабів набирає це явище, видно по всьому нашому прикордонню, де були заселені українцями землі. Якось трапилось відео-інтерв’ю з жительками польського Підляшшя – Холмщини. Жіночки говорять прекрасним волинським діалектом української мови. На питання “ким за національністю себе почуваєте?” відповідають: “та не знаємо, записали нас батьки білорусами, щоби не було так, як в Любліні в ті важкі часи, де поляки вибили всіх українців!”.
Треба сказати правду: такі речі слід називати своїми іменами, а ім’я їм – геноцид.
Автори
Коментарі