Богдан Тихолоз

Богдан Тихолоз

літературознавець, франкознавець, директор Музею Івана Франка у Львові

Ми жадібні на любов

Share Button
Фото з відкритих джерел
Чим довше живу, тим більше взагалі про це думаю. Бо чим довше живеш, тим більше хочеться думати про головне. А любов – це і є головне. Тут і думати нема чого;)

Але я все одно думаю.

Бо думаю).

* * *

Любити – дієслово, яке не має минулого часу.

Чи можна розлюбити, перелюбити? Залишити любов у минулому?

Якщо любиш по-справжньому – то ні.

Любов – то назавжди. Вона навіть довша за життя.

Чи перестаємо ми любити своїх мертвих, коли вони померли?

Питання для мене риторичне. Ми й далі любимо їх, тут і тепер, навіть коли їх нема. Чи є – доки любимо.

Ми самі є, доки любимо.

Ми самі є тим, що любимо. І ще більше тими, кого любимо.

Саме їх нам найбільше бракує. І не тільки тоді, коли їх немає (немає взагалі чи просто немає поруч).

Парадокс у тому, що нам бракує тих, кого любимо, навіть коли вони є. І навіть коли вони поруч.

Бо нам їх завжди замало.

Ми жадібні на любов.

Її ніколи не досить – бо завжди хочеться ще. Хочеться так, що аж. До болю, до крику, до гніву.

Хоча сама любов щедра – вона віддає і ділиться.

І, може, саме в тому її сенс: віддавати й ділитися.

Тим і з тим, кого любимо.

Це щастя – віддавати й ділитися. Коли розумієш це, мабуть, і стаєш дорослим.

Тільки треба встигнути.

Наше хронічне невстигання – в усіх його проявах – не аж таке загрозливе, як нам здається. Воно просто природне. Уникнути його годі. Ми помремо раніше, ніж устигнемо все.;)

Жити, значною мірою, і означає – не встигати. І це ще одне сумне відкриття дорослості.

Тому не встигнути всього не страшно. Бо все встигнути неможливо.

Головне – встигнути любити. Доки живий. І доки живі ті, кого любиш.

Встигнути сказати. Прийняти. Обійняти. Підтримати. Поділитися. Подякувати. Пробачити.

Живим. Живих. Із живими.

Живих любити тяжче, ніж мертвих. Живі прикрі. Колючі. Вони пручаються. Дратуються. Нервують і нервуються. З ними непросто. Особливо, коли любиш. Особливо, коли сильно-сильно.

Тому любов до живих – це випробування. Терпіння. Страждання. Не сама лише насолода (хай і яка солодка). А таки й насолода.

Ми живі, доки любимо.

Хоча любимо, мабуть, навіть довше, ніж живемо.

Бо, за гамбурзьким рахунком, любов – єдине, що має сенс.

Тільки в ній вогонь, яким горимо і в якому згораємо.

Решта попіл.

Дякую, Боже, за цей вогонь.

Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі