Набагато більшу славу за самих героїв отримують ті, хто про них співає

Володимир Гевко | 25 серпня 2020 Думка
Share Button
Фото ілюстративне
Чомусь так складається в людській культурі, що набагато більшу славу за самих героїв отримують ті, хто про них співає.

Першим і, мабуть, найяскравішим прикладом такого феномену був Висоцький. Володіючи просто магічним образом «свого чувака», він всюди був своїм. Співаючи фронтові пісні – своїм для фронтовиків, альпіністські – для альпіністів, спортивні – для спортсменів. А народні – так взагалі всі хіти. Усі його вважали своїм, бо тематична палітра пісень та абсолютно яскравий талант дозволяли це. Лише потім, читаючи біографію, я з подивом виявив, що насправді він був ексцентричним богемним наркоманом з вибадами, їздив на чи не єдиному у ті часи у Москві мерседесі, купленому за шалені гроші з концертів перед політичною елітою і часто бував за кордоном.

Міхалок, автор натхненних революційних пісень українського Євромайдану, виявився абсолютно безхребетним, коли воінами свєта стали його співвітчизники і зненацька замість революційних полум’яних речей щось проблеяв про «гєополітічєскую х*ню»(с).

Вакарчук, мастодонт і патріарх української патріотичної сцени, на концертах якого виплакали басейни зворушливих і сентиментальних сліз і вимахали тисячі квадратних метрів українських стягів, у кінцевому результаті сам аж двічі увірував у власне месіанство і подався до парламенту, створиши найбільш німу партію із промовистою назвою «Голос». І двічі просто вертався назад, бо там співаків і без нього вистачає і у Раді запальничками у темряві не махають. Не та, бляха, атмосфера. І тому знову повернувся до звичних краєвидів людей із жовто-блакитним прапорами перед сценою і потужними колонками за спиною, щоб підсилювати відчуття патріотизму у слухаючих сильним тремором.

Найактуальніший же і найсвіжіший приклад для українців – самі знаєте хто. Але щоб наш досвідчений шоумен не зачах без звичної атмосфери і не спротивився – йому створили постійну бульбашку локального шоу навколо нього. Як рятівний скафандр. І от він там собі в ньому дихає, поміж концертів і театрально-пафосних виступів.

От тільки нестерпно хочеться вимкнути світло і звук на тотальній українській сцені ефектних, красномовних і співучих і нарешті послухати, про що говорять в залі.

Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі