Оскома від слова “карантин”

04 грудня 2020 Думка
Share Button
Фото - The Indian Express
Світ так сильно прагнув спокою і відпочинку від шаленого ритму, що трохи перегнув з пориванням. Як говорять, потрібно бути обережними з бажаннями. Карантин, який постійно «вносить корективи», виявився нещадним і неконтрольованим школярем з потужним ластиком, що стирає події, плани і людей. Жодних плюсів чи суцільні переваги?

Якщо багато разів повторювати якесь слово, то воно дуже швидко втратить сенс і стане ефемерним набором  літер. У цьому році такими словами стали сам «2020-й» і «карантин». Власне, «2020 рік» вже перетворився на іронічний жарт, закінчення якого не гарантує чудового настрою.

Проте інша справа – карантин. З перших розмов про пандемію, світову напасть, це слово певним чином потішало, бо нагадувало шкільні часи. В моїй школі карантину ніколи не траплялося, тому від ситуації віяло загадковим шармом і невідомістю. Пізніше карантин виріс у монстра, від якого пересмикувало серцеву аорту, бо шарм зник, а невідомість розросталася. Потім, майже непомітно, це слово стало повсякденнішим за ранішнє вмивання.

А віднедавна від слова «карантин» залишається тільки оскома в мозку і непереборне бажання колонізувати тихий далекий острів з широкою прибережною зоною.

Насправді, на початку року карантин, як вимушений захід обмеження соціальних контактів і дійств, видався майже благословенням. Ним можна було виправдати практично всі свої прокрастинації, лінь, страх чи просту потребу відокремитися від світу. До того ж, у первинному значенні  слово вміщало в собі лише сорок днів – не так багато в порівнянні зі всім роком. На той час карантин став нагодою порадіти вчасному поверненню додому, дістати старі фарби і нечитані книжки, повправлятися з сокирою та дровами, сфокусуватися на природі і плідній бездіяльності. Словом, провадити «звичне» життя .

Після другого чи третього оголошення про додаткові карантинні тижні «благословення» дістало легке нашарування тривоги, часами відчаю, інколи чарівного захоплення. В якийсь момент етапи входу в атмосферу цього року стали схожі на стадії прийняття неминучого за схемою американського психолога Елізабет Кюблер-Росс :

  • заперечення
  • гнів
  • компроміс
  • депресія
  • прийняття

Тільки-от стадії ці постійно перемішувалися, непослідовно змінювали одна одну. Напевне, саме ці внутрішні, емоційні атракціони допомогли все ж перейти на спокійне спостерігання за процесом, тобто досягти прийняття. Звісно, спільний настрій світу і абсолютна невизначеність подразнювали побут, робили з карантину часову клітку.  А ближче до літа рік взагалі став схожим на дірявий шейкер – міг вийти шедевральний коктейль, якби не зникав основний інгредієнт – доступність. Проте, варто погодитись, що карантин певною мірою призупинив вселенську метушню. І таки точно приніс купу несподіванок, про які ніхто навіть на Новий рік не мріяв.

Хтось порівнює карантин з концентраційним табором. В такому разі цьогорічна ізоляція – просто тимчасові незручності і можливість організувати собі сякий такий відпочинок. А дехто згадує чудові часи свободи, яскраві події, активне живе спілкування. І тоді карантин моментально перетворюється на суцільні муки і безвихідь.

Справа лише у сприйнятті. І трохи – у кількості повторень слова.

Особисто я за час карантину, який і не завершився насправді, майже вилучила це слово зі щоденного використання. Може для того, щоб воно не втратило сенс і важливість, а може просто набридло. Справжні наслідки і вплив карантину визрівають тільки тепер, під кінець року. Саме зараз найбільш відчутно, як карантин атрофував емоційне здоров’я, призвів до загальної прострації. Перші п’ять місяців 2020-го я перебувала вдома, на хуторі, де труднощі особливо не проявлялися. Якщо мова про прогулянки і вихід з приміщення, то у вільному доступі були подвір’я, ліс, поле. Якщо ж говорити про спілкування з іншими, то на початку це теж не створювало проблем, швидше, навіть приносило задоволення, бо не було потреби перебувати постійно на зв’язку. Мене наче закинуло назад у 2000-ні, де немає соцмереж, дедлайнів, зустрічей, переповнених маршруток, черг у супермаркетах, де, по суті, немає тих мільярдів метушливих людей. Прекрасне відчуття відстороненості і свободи, як у фільмі про Крістофера Мак-Кендлесса (Into the wild).

Проте, коли зійшли перші хвилі паніки і стало зрозуміло, що нам не потрібно готуватися до зомбі-апокаліпсису чи планетарного надзвичайного стану, а прийдеться попросту підлаштовувати власне життя під обмеження, то стан бойової готовності якось принишк і покрився легкою пеленою апатії. Бо одна справа – виживати в жорстких умовах, фокусувати розум на небезпеці і виловлювати найголовніші елементи. І зовсім інша – борсатися в в’язкій нестабільності. Найбільше, що гнітило в той час – невідомість, буквально у всьому. І трохи фінансова сторона ситуації.

Насправді, в якийсь момент я просто змирилася. Як і більшість. Карантин дав ніжно-садистичного ляпаса світові і мені зокрема, тому прийшлося переосмислити звичність життя і колишню доступність всього.

Хоч вихід з весняного локдауну відбувся легко і природно, наче одужання після нетривалої застуди, та соціальної задіяності не сталося. Багато подій, які вдалося відвідати, несли в собі якусь штучність, вимушеність, були «бенкетами під час чуми», як би претензійно це не звучало.

Але грішно жалітися чи побиватися, бо мій власний світ не похитнувся. Він, можна сказати, покращав і очистився як канали у Венеції під час того-таки карантину.

Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі