о. Юстин Бойко

о. Юстин Бойко

монах-студит, священник

Шлях до священництва через ровер. Повчальна історія від Юстина Бойка

Share Button
Фото з сімейного альбому Юрія Бойка.
Завтра святкуватимемо 28 річницю незалежності України. У кожного ця дата викликає різні відчуття і спогади. Особисто я кожного року цього дня дякую Богу за моє покликання до монашества і священства. Бо коли б ця, віками омріяна, незалежність не настала, то я не знаю, як би дальше повелося моє життя. І дуже сумніваюся, що я став тим, ким є сьогодні.

Вже понад два тижні я носився з думкою, щоби щось написати про ті часи, коли у моїй дитячій голові формувалася свідомість незалежного Українця, але якось чи то ідей яскравих не пригадував, чи то натхнення не було. Та кілька днів тому з’явилися обидва вагомі чинники для написання споминів минулих літ.

Справа у тому, що у мене є два племінники, яких я дуже люблю і які окрилюють мене у тяжких хвилинах життя. Старшого звати Андрій-Климентій, а молодшого Тадей-Яків. Обидвох я хрестив, навіть, щиро признаюся, дуже хотів, щоб їх саме так назвали. Ну, а ви самі розумієте: хто в хаті проти волі брата-священника піде.

Так ось, стали вони підростати не днями, а годинами. Я за ними спостерігаю, міряю ними свої літа. Деколи себе переконую, що часи мого дитинства була кращими і взагалі, мої ровесники були більш зрілішими, а тепер діти якісь не такі.

Але недавно трапився один випадок, через який я зрозумів, що змінюються тільки обставини. А діти є дітьми. Вони живуть проблемами свого часу і повторюють дуже часто усі ті чесноти і помилки, які були властиві минулим поколінням.

Вже протягом довшого часу мій старший племінник Андрійко загорівся ідеєю купити собі скутер, бо, як виглядає, зараз він у моді серед хлопців його віку. Очевидно, що уся родина дружнім хором відповіла, що йому зарано і що взагалі він повинен задовольнятися меншими мріями, а вже коли виросте, тоді зможе мріяти дорослими мріями. Андрійко, хоча з цим тяжко змирився, але намагався усім нам «родинним мудрецям» продемонструвати, що він вже дорослий.

Через це часами крадькома брав у діда мотоцикл і тренувався їздити на ньому. Перший раз сам спробував. Потім баба крадькома від діда дозволила, хоча у бабиній голові у той час крутилося тисячі варіантів розвитку подій з його їздою. А згодом і дідо, тверезо оцінивши ситуацію, так, як це і подобає дідові, дозволив Андрійкові їздити на мотоциклі, але у його присутності або з його дозволу.

Не буду переповідати усіх дальших перипетій, але в результаті Андрійко усім нам доказав, що він дорослий і що може претендувати на купівлю скутера.

Для того, щоби зреалізувати свою мрію, в часі літніх канікул пробував заробити частину коштів, решта додала родина і … нарешті омріяний скутер на подвір’ї! Скільки радості у дитини! Скільки бажань та ідей! Одним словом, Андрійко ожив! Принагідно пообіцяв, що усіх буде слухатися, виконувати усі прохання близьких і далеких родичів, гарно вчитися і т.д.

У якийсь момент я собі подумав: «Ох, який же ти хитрунчик, а до того ж оратор! Як ти вміло аргументуєш і переконуєш!». Поділився тихо з усмішкою цією думкою з мамою, а вона мені пригадала, як я готувався до першої сповіді і причастя. І тут мені стало аж соромно за себе!

Я був такий самий! У той момент у моєму племіннику я впізнав себе самого. І цим хочу поділитися з усіма вами. Може вам буде цікаво, а може ні. Принаймні мені дуже хочеться, щоб мій спомин-сповідь залишився для майбутніх поколінь, принаймні з моєї родини.

Йшов 1983 рік. Мені вже було без кількох місяців майже 6 років. На той час я жив у батьків моєї мами, тобто разом з моїм дідом Юрком і бабою Марією. Вони мене дуже любили і люблять. Щоденно дякую Богу, що маю ще живих моїх бабцю і дідуся!

Можливо дехто вже не один раз читав мої розповіді і знає, що з бабою і дідом я опинився майже після пологового будинку, бо я був перший у родині хлопець після багатолітнього дівочого нашестя. Дідо з бабою тішилися мною невимовно! А оскільки батьки були молоді, ще вчилися, то, як мені виглядає, не дуже сильно перечили, щоб я виростав з бабою і дідом. А мені з ними справді було дуже добре!

З ними було завжди цікаво! Тут можна було побачити багатьох цікавих людей – дідових і бабиних приятелів і приятельок, які розповідали надзвичайно цікаві історії. При цьому кожен мені приносив якогось цукерка, який на ті часи був подарунком на рівні сьогоднішнього планшету, або ж якусь забавку. А що найголовніше, вони зі мною, як мені тоді здавалося, розмовляли як з дорослим. І я себе почував у їхній компанії повноцінним співрозмовником.

То вже згодом, коли я підріс і любив з хлопцями та дівчатами погратися на вулиці, усі ті почуті історії я прикрашав фантазією і переповідав їм. Часами так фантазував, що їм роти відкривалися надовго, а я ріс над собою, що так багато знаю. Одним словом, як мені виглядає, вже тоді у мені формувалися проповідницькі здібності, бо мені рот не закривався ні вдень, ні вночі.

Тоді я цього не розумів, бо баба з дідом делікатно мені пояснювали, коли треба мовчати, а коли говорити. Але коли з початком школи я емігрував назад в свою родину до мами і тата, то я швидко зрозумів, що і коли треба говорити, а коли слід мовчати.

Боже, як я жалію, що я своїм язиком не один раз розізлив маму з татом, а також мою покійну бабу Анну, яка працювала прибиральницею у прокуратурі, але усі бабині приятельки публічно казали, що баба працює у прокуратурі. Щоправда мене і тут перед усіма напастями захищала моя прабаба Меланка, за що я їй дуже вдячний!

Але, то вже я задалеко зайшов. Повертаюся назад.

Так ось, коли мені виповнилося майже 6 років, баба з дідом вирішили, що мене вже треба приготовляти до Сповіді і Причастя. Молитися вони мене навчили змалку. Як нині пам’ятаю, як вони це робили – казали мені вторувати. Дідо або баба промовляли слова молитви, а я за ними повторював. Так я вивчив «Отче наш», «Богородице Діво». Очевидно, що першою моєю молитвою була молитва до Ангела Хоронителя. До сих пір її пам’ятаю.

Та прийшов час, коли цього вже не вистачало і потрібно було мене вчити Катехизмову частину. То сьогодні священники не дуже до того строго підходять, а у часи мого дитинства для того, аби приступити до Сповіді, потрібно було знати чи не всю Катехизмову частину напам’ять, особливо 10 Божих Заповідей, 6 правд віри, 7 Святих Тайн і Вірую. Словом, треба було якось мене заставити все це вивчити.

А мушу признатися, що мені не дуже хотілося тоді те все вчити. Бо надворі тепло, чути галас хлопців, веселі крики компанії. Це вже тепер я розумію, що дідо з бабою почали мислити, як би то мене заставити все це вивчити, але так, щоб я сам захотів. І знайшли спосіб! Вони пообіцяли мені, що коли я це все вивчу і піду до Сповіді, то вони мені куплять ровер!

Знали б ви, з якою швидкістю та наполегливістю я то вивчив! Думаю, баба з дідом були самі в шоці від талантів моєї науки, які на мене у той час зійшли з неба, де крім усіх небесних благ, виднівся і омріяний мною ровер!

Наперед забігаючи, скажу, що дідо з бабою вірно дотримали свого слова і в скорому часі ровер був на подвір’ї. Тільки згодом я зрозумів, скільки їм це коштувало сили і труду, щоби у ті нелегкі часи дістати для мене такий цінний подарунок.

Коли я вивчив вже усі потрібні правди віри, почав мучити бабу з дідом питаннями, коли вже та Сповідь буде. А у нас в Дорі діяла на той час тільки православна церква, у якій служив о. Степан Сірак. Сьогодні він вже покійний. Він мене хрестив, я йому дуже вдячний за це! Тому прошу Бога, щоб прийняв його душу у своїм Царстві.

Але правди ради мушу сказати, що він у мені не сформував якогось особливого образу священика. Він гарно співав, любив компанію. Часами так її сильно любив, що додому доводилося його супроводжувати майже цілим братством. Водночас, він не був поганим. Він намагався бути наскільки добрим священиком, настільки йому дозволяла на це радянська влада. Мав великий життєвий досвід і відчував нутро людини.

Однак, я ніколи не уявляв, як то слід сповідатися. До Сповіді мене готувала баба. Вона мені розповідала про усі дитячі гріхи. Коли я усіх їх переглянув у своїй голові, то зрозумів, що я, мабуть, найбільший грішник і що Царства Божого мені ніколи не бачити.

Баба це швидко зауважила, тому почала мені казати, що Бог є милосердним, який готовий кожному простити, хто щиро кається. Коли я вже приготувався до Сповіді з допомогою баби, яка мені підказала усі мої гріхи, я дуже вже очікував того дня, коли нарешті приступлю до цієї святої Тайни.

І тут, одного дня, з самого ранку, баба з дідом сказали мені, що нині ми нічого не будемо їсти, хиба пити саму воду. Господи, як мені в той день хотілося їсти, як на зло! Але баба лагідно сказала, що нині піст і поза тим більше нічого не говорила. А я не міг зрозуміти, до чого все це.

Коли вже добре стемніло, почали приходити бабині і дідові колєги і коліжанки. Їх ставало щораз то більше. Я ніяк не міг второпати, чому вони на ніч приперлися, коли я вже хочу спати, але мовчав.

Пішов до баби і сказав, що я вже хочу спати, бо то вже опівніч скоро. Та баба мені у відповідь сказала, що нині до нас вночі прийде священик, буде служити Службу Божу і я приступлю до Сповіді. Я аж рот розкрив!

Але, коли баба сказала про священика, я першим ділом подумав про нашого місцевого православного священика о. Степана Сірака. Навіть здивувався, чому він вночі править, а не вдень. Та потім пояснив собі, що може він протягом дня мав багато справ.

Як настав той властивий вечірній час, на порозі хати з’являється чоловік, якого я вже кілька років знав як пасічника Дорянського лісництва. І це був о. Михайло Косило. Спочатку я подумав, що може він також прийшов на Службу Божу. Але коли він почав вдягати священниче облачення (скромне і не все, тільки епітрахиль і фелон), я зрозумів, що він священник.

До сих пір не можу висловити мого захоплення і здивування! А що найбільше, він прийшов разом з хлопцями, які йому допомагали в пасічницькій справі і які, як виявилося, також хочуть стати священиками.

Як я приступив до Сповіді і що я розповідав, вже не пам’ятаю докладно, бо почувався тоді на сьомому небі! Мені здавалося, що мене посадили до столу разом з самим Господом Богом!

І саме тоді я вперше зрозумів, що існує дві Церкви – та, на яку позволила радянська держава, що звалася православною, і та, яку та держава переслідувала і вона звалася католицькою. Очевидно, ще багато було потрібно часу, щоб я усвідомив усі деталі історичних різниць, але то був перший момент у моєму житті, який дав мене зрозуміти багато.

Після Сповіді, яка відбувалася у окремій кімнаті, ми перейшли до кімнати, у якій було тільки одне вікно, що вело на коридор. Ця кімната була завжди темною і дідо з бабою там тримали усе найкраще вбрання на Великдень і Різдво, а також старі фотографії.

Я ніколи не розумів призначення цієї кімнати. Щойно тоді, коли зайшов до неї і побачив вікна, забиті коцами і подушками, я зрозумів, що це домашня церква. Після цього, коли я заходив до неї, я навіть старався про все добре думати, бо був свято переконаний, що саме тут живе Бог.

І ось настав кульмінаційний момент. Посередині хати став о. Михаїл, збоку – хлопці, а ми усі решта позаду них. Настала нічна тиша, яку перервав тихий голос священника співаним тоном: «Благословенне Царство…» Це було щось найсокровенніше, що до сих пір я в житті не чув. Це було справді Царство Боже на землі!

Після Служби отець Михаїл, який побачив мій шоковий стан, окремо почав говорити зі мною як з дитиною. У той момент мені вже не хотілося бути ані міліціонером, ані лісничим, ані космонавтом – такими бо були модними професії того часу. Мені захотілося бути священником! Звичайно, я ще тоді нічого не розумів, але я вже знав, що існує правдива Христова Церква, яку переслідують.

Після Літургії була коротка гостина. Мої баба з дідом дуже старалися! Було весело і приємно! Біля 3 год. ночі усі розійшлися, а ми пішли спати. Тієї ночі я довго не міг заснути!

Наступного дня мені дуже хотілося поділитися моєї радістю з хлопцями і дівчатами. Але баба мені сказали, що коли я про все це розповім, то її разом з дідом відправлять на Сибір. І цього я боявся найбільше. Тому мовчав, хоча, ой як кортіло розповісти! Єдиною особою, з ким міг усім поділитися, була моя мама. Але це вже інша історія.

Та хтось з вас мене запитає, до чого я це все. А до того, що я не був таким самим, як мій племінник Андрійко, а навіть гіршим. Бо для того, аби вивчити 10 Божих Заповідей, 6 правд віри, 7 Святих Тайн і Вірую я вимантив у баби з дідом ровер. А він чесно здобув мрію теперішніх хлопців – скутер.

Та найбільше мене тішить те, що діти мають мрії! Головне, щоби ми, дорослі, не різали їм крила, а навпаки, окрилювали їх, щоб вони здобували висоти життя і показували їм напрямок лету. А на тих висотах вони неодмінно зустрінуть Бога і зроблять обличчя землі набагато кращим, ніж ми їм залишаємо. Принаймні я в це вірю! Бо якщо не вірити у те, що по тобі прийдуть кращі, то який сенс життя?

 

Щоб бути у курсі новин, підписуйтесь на сторінку «Діла» у Фейсбуці

 

Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі