Юра Мартинович

Юра Мартинович

журналіст

Сльози, емоції та драма: «Додому» – один з кращих сучасних українських фільмів

Share Button
Кадр з фільму
Українському режисеру Наріману Алієву лише 26 і він вже створив маленький шедевр! Надзвичайно сильний та емоційний фільм «Додому» – це саме те вітчизняне кіно, на яке варто йти, а не казати: «наші не вміють знімати!» Вміють! Хоч часто знімають, аби зняти – факт. Однак фільм «Додому» – хрестоматійний приклад, як зробити просте, але дуже класне кіно, яке ви точно маєте подивитися. Мене воно зачепило.

Почну з головного – Ахтем Сеітаблаєв! Саме він, його роль, образ жорсткого, впевненого, зібраного, сильного, непохитного, справжнього батька зробили це кіно настільки проникливим для емоційного переживання практично кожної сцени. Син батька, Ремзі Білялов, теж добре справився зі своєю роллю, але у цьому дуеті енергією і драмою віяло саме від Сеітаблаєва. Він тут вав, чудовий, вартий «українського Оскара», якщо б такий був. Персонажі добре прописані і, що важливо, вони розкриваються і змінюються у процесі фільму. Режисер підсаджує нас, глядачів, їм на хвіст і ми, ніби, їх тіні, які все відчувають та не можуть втрутитися, хвостиком рухаємося за героями. Персонажі батька й сина не є відкритими чи закритими книжками, вони є сторінками цікавої історії, яку нам переповідають. Якщо говорити про мову цієї оповідки, то у фільмі три мови. На жаль, українська моментами виходила штучною, коли намагалися зробити так, щоб всі українці нею говорили, але не всім воно виходило. Плюс почув певний мовний ляп, коли діти у процесі діалогу говорили штучною українською, а закадрово – чути їхню щиру російську, рідну їм мову.

Для тих, хто не в курсі, то цей фільм про Крим, про двох кримських татар, батька й сина, які хочуть похоронити свого сина/брата на рідній землі… Він помер, захищаючи Україну у Пісках. Для одного він герой, для іншого – вбитий не на своїй землі, не на своїй війні. Фільм розповідає про наш військовий час, про мораль і цінності поколінь, про значення сім’ї та кровного зв’язку, спорідненості зі своєю землею, історією, культурою і, зрештою, розказує нам про дорогу додому… Це «роуд-муві», тому більша частина історії відбувається на колесах чи у процесі їзди. Але, якщо порівнювати зі схожим за задумкою україно-італійським фільмом «Ізі», де також герой везе Україною труну, то у фільмі кримських татар немає іронії чи жартів – це серйозне кіно для серйозного перегляду.

Довгі кадри змушують думати над тим, що тобі показують і чому саме це тобі показують? Нам демонструють символічні речі (для прикладу, запальничка – символ світла, пам’яті, перемоги), акцентують над драмою життя двох персонажів без зайвих кадрів природи і зміщення акценту на саму дорогу. Тобто кіно розумне, людяне і фестивальне. Та мені здається, що воно має у собі щось дуже близьке кожному… Це емоційний ляпас, біль втрати, який пробуджує в душі якісь сильні речі, зосереджує. Фільм не робить нам боляче своїм гірким присмаком тої реальності, у якій доводиться жити, ні, він не втомлює, бо добре збалансований навантаженнями та розрядками, візуальною красою певних кадрів, фільм, наче, проникає у нас, як переможна пісня Джамали на Євробаченні. До речі, у цьому фільмі немає пісень зі словами, та й взагалі музики майже не чути, принаймні мені не запам’яталося нічого, бо ми разом із двома героями у траурі їхньої втрати. Звуки навколишнього світу роблять дуже реалістичну атмосферу.

Фільм також має свою філософію, що не може не тішити. Вона доволі проста і просто б’є в очі правдою – шлях додому важкий, але той, хто має ціль, вірить у неї, обов’язково досягне пункту свого призначення. Крим у цьому фільмі виглядає чимось ефемерним, забороненою землею, яка вабить спогадом… Я лише один раз в житті їздив у Крим, але коли дивився фільм, то мені мимоволі спливали у пам’яті кримські простори. До речі, чоловіки – кримські татари, які теж дивилися «Додому», плакали, чув їхнє схлипування. Їхні сльози говорять, що режисер зачепив струну ностальгії дійсно дуже тонко, пов’язавши сімейну драму на політичному тлі, в якому доводиться просто жити, а часом і виживати.

Це кіно не має якогось логічного завершення чи акценту на логіці і бажанні щось вирішити, ні, воно має велику любов, коли своє тягнеться до свого, віднаходить втрачені зв’язки. Але якою ціною це відбувається? Це цікаве питання. Вам варто самим подивитися і зробити висновки.

Одним словом, плюсів я побачив значно більше, ніж мінусів, бо такі теж були. Але ці мінуси потонули у морі почуттів, які особисто мені приніс цей класний фільм. Тверде 8/10. Так тримати!

P.S. Якщо ви дівчатка-підлітки (хлопчиків це теж стосується) то, будь ласка, не йдіть псувати другим людям перегляд! До деяких фільмів треба дорости. Бо четверо чи п’ятеро таких «красунь» то ржали, то обговорювали свої проблеми, то нарікали, що вони ТАКЕ дивляться, поки їм не надоїло чути зауваження і вони пішли геть. Підлітки, для вас зараз крутять «Термінатор», підростете і за 10 років глянете «Додому». Дякую.

Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі