Роман Онишкевич

Роман Онишкевич

журналіст

У кожного свої «Карпати»

Share Button
На фото: «Карпати» - 1979
Цей довгий текст буде про футбол. Про його відродження у Львові. Про знаменитий львівський футбольний дощ, який освятив перший матч воскреслої команди у минулу суботу. Про те, що ніколи не збагнуть ті, хто бачить у футболі виключно гроші, чи виключно шоу. Про світлу ностальгію і про обережні сподівання. Про душу львівського футболу, яка існує поки існує пам'ять про «Черемшину» над московськими Лужниками, поки переповідають легенди про золоту голову Габовди і поки живі люди, котрих досі болять оті кляті 0:3 від «Зеніта» у 1976 році.
У кожного свої «Карпати». Залежно від віку, від першого матчу, який втатуювався в пам’ять, від першого прізвища футболіста, яким називав себе у дворових баталіях. Немає методик, аби порівняти, хто, приміром, був кращим воротарем – Вайда чи Швойницький, Квасников чи Стронціцький, Тлумак чи Шуст. І немає сенсу. Це як намагатися порівняти доблесть запорізького козака, січового стрільця і добровольця донбаської війни. Кожному часу свої герої. На футбольному полі також.
Мої особисті «Карпати» почалися 9 листопада 1979 року. Саме тоді «Карпати» приймали воронезький «Факел» і, здається, саме після перемоги 2:0 забезпечили собі вихід у вищу союзну лігу. Першу лігу тоді дуже рідко показували по телебаченню, але цей матч транслювали. І, уявіть, що хлопчик, якому на той час було шість з половиною років, його запам’ятав. Ні, звісно, я не проаналізую гру футболістів, але пам’ятаю, що два голи забив Степан Юрчишин. Другий з пенальті, який він бив двічі: з першого удару не забив, але було якесь порушення правил і після перебивання м’яч таки потрапив у сітку.
А інакше і не могло бути, бо Юрчишин не міг не забити пенальті. Мій дідо Йосиф, котрий власне і привчав малого Ромчика до футболу, тоді, у 1979-му, був свято переконаний: якщо Юрчишин не забив, значить «про щось домовилися». Таких футболістів, за баченням діда, було троє на цілий світ – колись Пеле в Бразилії, зараз – Блохін в Києві і Юрчишин у Львові.
Не збрешу, коли скажу, що страшні травми Степана Юрчишина початку 80-их були трагедією для всього Львова. А після відносного фіаско збірної СРСР на іспанському чемпіонаті, не один старший дядько, роз’яснюючи шпанюкам, чому Союз так і не зміг забити полякам, після смачної затяжки, плювка і приглушеної лайки резюмував: «Не було кому забивати, а Степана, курви, не взяли».
Коли «Карпати» відроджувалися у 1989-му, і львівських футболістів визбирували по всій Україні, одним з основних питань, яке крутилося в колі вболівальників, було: «Чи прийде грати Юрчишин»? Прийшов. Як прийшли ще два символи тих моїх дитячих «Карпат» – Саулевич з Батичем. Юрчишин прийшов і знову почав забивати. Він уже не грав у нападі, а цементував центр оборони. Але обводити стінку під час штрафних і розводити м’яч з воротарем під час пенальті він і далі міг феноменально.
Сьогодні «Карпати» відроджуються вдруге. І знову в команді Юрчишин. Уже давно не Степан, а Степан Федорович, уже давно не на полі, а в директорському кріслі, він продовжує залишатися символом команди. Як зелено-білі кольори. Як переможний гол Булгакова у фіналі Кубка СРСР. Як дощ у день матчу. Як плящина на компанію в парку перед матчем. Як вічна надія на тріумф і віра у наших хлопців.
«Ділити в минулому спільну славу і спільні жалі, здійснювати в майбутньому ту саму програму, разом терпіти, тішитися, сподіватися…». Спокійно, товариство! Я не збожеволів. Просто під час написання в голову забрели ці знамениті слова Ренана, сказані, звісно, не про футбол, а про націю. А хто сказав, що не існує «футбольної нації». Переконаний, що існує. І карпатівців за національністю ніколи не проведеш гучними обіцянками чи порожнім епатажем. Наша нація вміє відрізняти футбол від шоу, талантів від пройдисвітів, а дії від обіцянок.
Великого вам шляху, відроджені «Карпати»! Наші «Карпати»! Великі перемоги не прийдуть уже завтра. Але ви просто грайте. Просто чесно рубайтеся за славу львівського футболу! А ми вас будемо підтримувати. За характер і душу! Бо ми однієї нації. Карпатської!
Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі