Дмитро Посипанко

Дмитро Посипанко

Журналіст, політичний оглядач

Втрачений “Голос”

Share Button
Фото з відкритих джерел
Вже усі прочитали про Святослава Вакарчука? Всі уже запостили у своїх соцмережах "блискавку" про те, як він поламав стереотипи і "двічі в одну річку увійшов"? Всі уже повправлялись у сарказмі над тим, що він "їде додому"?

Зважаючи на свою стрічку у Facebook, то майже усі.

А тепер я спробую виключити всі емоції і пояснити, чому це просто #політичнийтреш.

Так, сьогодні офіційно сталось те, про що говорили ще кілька місяців тому. Святослав Вакарчук подав до Верховної Ради України заяву про складання мандату народного депутата України. Так, він зробив це вдруге через 12 років після того, як зробив це вперше. Але я не розумію, чому всі такі подивовані і чому всі з нього потішаються через це?

Чому 12 років тому ніхто не сміявся з його поступку, а скоріше навпаки, висловлювали солідарність з ним і обурювались разом з ним брудній українській політиці? Невже хтось вірить у те, що за цих 12 років українська політика стала чистіша? Невже хтось вірить в те, що українською політикою комусь цікаво займатись, не маючи з цього фінансового зиску? Якщо так, то я вас зараз шокую.

Зубами за українську політику тримаються лише ті, хто хоче мати доступ до бюджетних фінансів. Без цих грошей і різноманітних схем і схемочок, усі бізнеси українських політиків будуть такими ж недолугими і безуспішними, як і їхні політичні образи і стратегії.

Кажуть, в Україні немає ідеологічних партій і саме тому наша політична система така гнила і убога. Але насправді проблема ще глибша і важча. В Україні взагалі немає партій в традиційному розумінні цього терміну. От взагалі! Жодної! Все, за що ми всі голосуємо на виборах – це звичайнісінькі бізнесові проекти, які створюються лише для того, щоб забезпечити безбідне і безтурботне існування власників і спонсорів цих “проектів”.

Але повернімося до Вакарчука. От мені реально не смішно від того, що він вчинив. Мені його шкода. А ще більше шкода тих, хто у нього повірив і рік тому віддав за нього свої голоси. Його мені шкода через те, що він настільки безхребетний. Він дуже легко повірив у те, що таки зможе з другої спроби стати українським політиком. Він дуже просто повівся на те, що з нього можна зліпити лідера “партії”. Добре, що він реально не повівся на те, що у нього є задатки “лідера нації”. Бо тоді реально було б страшно за наше майбутнє.

Чому мені шкода його виборців? Бо ці люди повелись на красиву картинку і абсолютно не мають політичної пам’яті. Ба більше, коли виборцям Вакарчука нагадували про те, чому за нього не можна голосувати (і тут немає значення, з якою метою і хто це робив), то ніхто на це не звернув увагу. Усі вони сліпо повірили у міфічного українського месію, який лише своїм словом (чи піснею) здатен змінити нашу державу. А він не здатен. Не здатен був у 2008-му, не здатний і у 2020-му. Та й виявляється, він і не хотів цього робити. Просто не мав цього на меті.

Його метою було провести у парламент черговий політичний “проект” під назвою “Голос”. І він реально з цим впорався. Просто йому не потрібно було брати цей мандат, тоді б і “партія” не була настільки дискредитована.

Якщо б він рік тому був відвертий зі своїм виборцем і сказав, що відмовляється заходити у парламент, то йому б це пробачили, і “Голос” мав би хоча б якісь перспективи у політиці. Я у Вакарчука ніколи не вірив. Не вірю і у його команду. У неї занадто мало голосів, щоб щось реальне робити у парламенті. Та й їхні голоси занадто тихо звучать, щоб їх хтось почув. Але найбільша проблема цих “голосів” в тому, що вони не знають, що їм кричати, за кого, чи проти кого.

“Голос” за рік перебування в парламенті так і не зміг визначитись, де його місце: у владі чи в опозиції. А перебуваючи у такій позі, дуже складно вибудовувати якусь стратегію. Чи винен у цьому Вакарчук? Думаю, що так. Чи він це розуміє? Теж, думаю, що так. Чи складення ним мандату нардепа позитивно вплине на саму партію? Думаю, що ні. При всій повазі до Кіри Рудик (це нова очільниця партії, якщо хто не знає), вона не є харизматичною лідеркою, яка зможе розвивати такий політпроект.

Без Вакарчука “Голос” приречений на вимирання. Як і “Слуга народу” без Зеленського, “ЄС” без Порошенка, “Батьківщина” без Тимошенко, чи у свій час партія регіонів без Януковича. У нас менталітет такий. Совковий. Ми не віримо у партії і колективну відповідальність. Ми хочемо авторитарного правителя, який гратиме роль демократа. І це точно не Вакарчук. Він без політики і без нас не пропаде. Ми без нього теж. Завтра замість “Голосу” з’явиться “Слух”, “Зір” чи “Нюх” і ми знову в них повіримо. Бо так комусь буде вигідно і потрібно.

Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі