Тарас Радь

Тарас Радь

Аналітик

Новий шанс для Іоана з [Судової?] Вишні або Івана Вишенського

Share Button
Фото: Володимир Демчишак
У містечку Судова Вишня відновили пам'ятник преподобному Івану Вишенському. Приурочили це до 400-ліття від часу його смерті. Хоча це умовно, оскільки достеменно невідомо ні точної дати його народження, ані смерті. Як і зрештою точного місця знаходження місцевості, з якої він походив: галицької чи волинської.

З цієї нагоди також відбулася архієрейська літургія митрополит Православної церкви України Епіфанія, що не випадково. Але про це згодом.

Кажуть це єдиний монумент православному полемісту. Крім цього його ім’я увіковічнено у назвах кількох вулиць українських міст. Та все ж цього видається занадто мало для належно вшанування постатті Івана Вишенського. Проте це добрий початок, щоб поглянути на його роль і творчий доробок по-новому. І де це робити як не у місці його народження. Хоча Афон, Київ, Луцьк, Острог, Унів чи Манява могли б підхопити цю естафету.

Пам’ятник відкрили у травні 1979 році у не менш урочистій атмосфері, проте традиційного номенклатурного церемоніалу епохи брежнєвського застою. Панувало оманливе відчуття стабільності напередодні початку економічного, політичного і геополітичного краху Союзу. Радянська влада відкривала пам’ятник Івану не за його полемічно-релігійний доробок, а з ідеологічних міркувань як поборника “колективного Заходу” в особі шляхетсько-католицької Речі Посполитої. Дарма, що кілька століть як вже не було шляхетської республіки, як і ренесансної Судової Вишні, яка тоді була центром сеймикового життя Руського воєводства. Було по-радянськи сіре, непримітне, безлике селище міського типу. Образ, від якого містечко протягом років незалежності надто повільно і поки не надто успішно намагається втекти. Думаю новий погляд на такі історичні постаті як Іван Вишенський чи Степан Чміль, Богдан-Ігор Антонич, представники судововишнянської іконописної школи можуть бути однією з таких можливостей.

Пригадую як в університеті під час курсу української філософії (хоча один з викладачів іронічного стверджував, що такої не існує, крім хіба що Сковороди, Памфіла Юркевича і Чижевського) ми бігцем розглянули  Івана Вишенського, поруч з Феофаном Прокоповичем, Стефаном Яворським, Києво-Могилянською та Острозькою академіями. Усе, що ми тоді встигли розглянути це його славнозвісна полеміка з Петром Скарґою на захист православ’я проти єзуїтського католицизму у час кризи східного християнства на руських землях, а також прочитання його доробку Іваном Франком. При цьому він був традиціоналістом і консерватором. І це ніяк не співпадалом з тим образом, який намагалась увіковічнити в бронзі атеїстична вдавано комуністична влада. При цьому частина мешканців Судової Вишні потайки, за мовчазної згоди місцевого партійного керівництво продовжувало ходити до церкви Святої Трійці, яка знаходиться поруч.

Іоан з Вишні тоді ще не був преподобним, а єдина відкрита тоді місцева церква вимушено належала до сталінської Російської православної церкви, а у 1991 році перейшла до Української автокефальної православної Церкви, з 2018 – Православної церкви України. Саме у ній сьогодні відбулася архієрейська літургія з нагоди круглого ювілею. У дискурсі радянської пропаганди Вишенський поставав передусім як борець проти унії. У цій ролі він служив ідеологічним цілям влади.

З цією ж самою метою цю традицію також підхопила УПЦ (МП), яка у 2016 році прилучила Івана Вишенського до сонму святих. Його канонізація це не лише вже звична намагання “русского міра” привласнювати собі українську (руську) східно-візантійську традицію, але намагання таким чином імітувати свою “українськість”.

За цих умов видається цілком доречно, правильно і вчасно провести на найвищому церковному рівні заходи з повернення з небуття постаті Івана Вишенського. Проте, якщо усе завершиться на разовому заході, то говорити новий шанс для нього навряд чи будуть підстави. Адже після спроби Франка “відродити” у кінці 19 ст. пам’ять про Вишенського є потреба нового прочитання його “Книжки” та іншого його творчого доробку. Потрібно новий наратив. А це також шанс на модернізацію та “перезаснування” самої Судової Вишні, яка продовжує жити на руїнах (пост)радянської нарації.

Джерело

Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі