Милостиня чи маніпуляція: чому процвітає жебрацтво та скільки гривень дають львів’яни прохачам

Share Button
Фото: Юра Мартинович
Напевно, кожен стикався з моральною дилемою: дати чи не дати жебраку кілька гривень? Дійсно, з прохачами ми пересікаємося щодня на велелюдних вулицях, біля церков та туристичних місць. З часом вчимося їх не помічати і лише зрідка, коли він чи вона видаються нам «симпатичними», довірливими, викликають жалість, тоді ми готові їм допомогти. Та чи варто це робити?

Жебрацтво – дуже давня професія. Відколи сформувалося суспільство з поділом на багатих і бідних, з того часу і тягне свою історію жебрацтво. Особливо добре воно знайшло собі місце у християнському світогляді. Адже «допоможи ближньому» – це той постулат християнства, який знають всі. Не дивно, що у часи Середньовіччя жебраки, за зразком тодішніх професійних об’єднань, також самоорганізовувалися. Тобто існували цілі цехи жебраків, бо це було професією.

Історія львівських жебраків

Стосовно Львова, то уже на початку XVI ст. жебраки створили тут свій цех, мали власну емблему і цехову книгу. Відомий історик Іван Крип’якевич вважав «дідівський цех» єдиним міським професійним об’єднанням, в якому не існувало дискримінації за релігійною чи національною ознакою. Вступити туди міг кожен – католик і православний, поляк, українець (чи тоді «русин»), єврей і вірменин. Кожен жебрак, який себе поважав, мусив відбути кілька прощ, знати головні церковні співи, орієнтуватися в питаннях релігійної догматики, бути трохи містиком… Цікаво, що деякі речі з того часу не змінилися і до сьогодні. Окремі жебраки стали легендарними! Наприклад, львівський жебрак кінця XIX ст. «дурний Ясьо» попереджав перехожих під готелем «Жорж», аби вони не купували борщ у його матері, бо там, мовляв, втопився щур. Хоча його мати вже давно померла, але історія так і не змінювалася. Іноді Ясьо навіть давав решту. Ці монети вважали щасливими – вони притягували багатство й успіх!

Одним словом, є багато історичної літератури, яка досліджує феномен жебрацтва. Та чи дійсно люди роблять милостиню, коли дають гроші жебракам, чи це маніпуляція? Адже треба чітко розуміти, що є два типи прохачів: для перших це робота, а для других –  вимушена необхідність. Часто буває, що ця необхідність у процесі стає роботою. Тому для більшості жебраків просити гроші – це стиль життя, до якого вони звикають і не шукають ніякої альтернативи. Адже справді простіше 8 годин на день сидіти з простягнутою рукою, показувати акторські таланти і отримати за це декілька сотень гривень на день, ніж працювати на якомусь виробництві. Тому «ця» праця, як і болото, втягує у себе.

Три роки тому львівський програміст Богдан Прокопович провів соціальний експеримент про те, як львів’яни реагують на жебраків, скільки грошей їм готові віддати. Для цього він півтори години просидів неподалік каплиці Боїмів із табличкою «Пишу код за їжу» і заробив 150 грн! Його висновки такі, що люди не люблять жебраків, не дивляться на них, проходять, але все рівно готові допомагати, і тому ця «робота» добре оплачувана, якщо мати хоч трішки таланту до того, щоб пробивати народ на жалість та милостиню.

Там де легкі гроші, там і мафія

Фото: Юра Мартинович

Через таку «робочу» сторону справи влада у шведському місті Ескільстуна навіть запровадили «податок» на жебрацтво. Щоб отримати відповідний дозвіл, жебраки повинні або заповнити електронну форму онлайн, або звернутися до відділення поліції. Вартість дозволу становить 250 шведських крон (23 євро), крім того, стягується адміністративний збір. Заявник повинен перебувати на території країни легально і мати шведський номер соціального страхування. Тобто такий вид діяльності прирівняний до роботи.

Варто також розуміти, що за частиною жебраків стоїть мафія, яка, за розповідями людей, розставляє прохачів і контролює їхні прибутки. Та прикрити цей «бізнес» складно, оскільки в Україні немає покарання за жебрацтво, але є свої нюанси, пов’язані з експлуатацією дітей та тварин.

Жебракувати легально, але є нюанси

Командир 1-ої роти 1-го батальйону Управління патрульної поліції у Львівській області Віталій Берчак вже декілька років патрулює центральну частину міста Лева. За його словами, у більшості жебракують ті самі люди або сезонні прохачі (в основному роми).

«На сьогодні саме поняття – заняття жебракуванням – не прописано в жодній статті кодексу України про правопорушення чи Кримінальному кодексі. Але є деякі нюанси, зокрема, про втягнення або використання неповнолітніх, спонукання до жебракування. Також під час жебракування особи, які жебракують, можуть використовувати тварин і такі дії можна розглядати як знущання над твариною. Бувають такі випадки, що жебракують на проїжджій частині, порушуючи правила дорожнього руху. З мого досвіду можу сказати, що жебракування викликає супутні правопорушення. Може бути хуліганство, особа нецензурно висловлюється, чіпляється до перехожих, голосно вигукує, розпиває алкоголь у недозволених місця і так далі. Тобто кожен випадок є індивідуальний.

Вже не перший рік служу і скажу вам, що це одні і ті самі люди. Був такий випадок, що у центральній частині міста жебракувала жіночка з собаками. У неї була така карточка, де писало: «На корм собакам». Люди ж люблять тварин, тому це була її так би мовити «фішка», щоб привернути до себе увагу, щоб люди давали більше коштів. Тобто є такі, що постійно просять. А є такі, скажемо, сезонні. Бо що стосується ромів – це сезонно. Якщо взяти по місту Львову у весняно-літній період, то найбільше таких осіб, які просять, можна зустріти біля залізничного вокзалу», – розповідає Віталій Берчак.

Також поліцейський відзначив, що щодня стикається із вищезгаданими правопорушеннями, які попутно по’вязані з жебрацтвом.

Виховні бесіди

«Я несу службу у центральній частині міста, де є скупчення людей, зокрема, туристів. Такі випадки є практично кожен день і люди звертаються на лінію 102. Що роблять патрульні? Патрульні підходять, дивляться чи у першу чергу немає малолітніх, тварин, пробують з особою поговорити, встановити, хто вона є, можливо, вона у розшуку або безвісти зникла і її родичі шукають. Всяке буває. Буває таке, що люди відпочивають під відкритими майданчиками, а жебраки ходять просять. Як правило, від таких людей не дуже приємний запах і це створює відвідувачам тих закладів дискомфорт. Відповідно, адміністрація тих закладів звертається до нас, щоб якось навести порядок і можна було спокійно людям відпочивати», – каже Віталій Берчак.

Читайте також: Громадський транспорт Львова заполонили псевдорелігійні жебраки

Поліцейський нагадав про те, що дуже складно буває із жебраками, особливо тими, які просять гроші у громадському транспорті.

«Вони не вимагають, не застосовують якусь фізичну силу, все добровільно і це твоя справа – дати чи не дати гроші. Коли вони заходять у громадський транспорт, співають. Якщо водій їм не дозволить цього зробити, то вони цього робити не будуть. А якщо вони проспівають і пройдуться по маршрутці, тоді це вже справа людей давати їм якісь кошти чи ні. Якщо діти співають, то звісно, чи це роми або не роми, бо законодавство є одне для всіх, треба звертатися у поліцію. Тобто, якщо діти таким займаються – це можна кваліфікувати як експлуатація і варто на 102 подзвонити, приїде наряд поліції і на місці буде вже аналізувати і кваліфікувати дану подію», – уточнив Віталій Берчак.

Законодавчо це не вирішити

На особисту думку львівського копа, питання, пов’язані з жебраками, не вирішити лише законодавчим способом.

«Жебракування є у всіх містах, починаючи від столиці і закінчуючи містечками України. Як це можна вирішити? Якщо просто на законодавчому рівні і вести якесь покарання, то воно проблеми не вирішить. Така моя думка. Оскільки жебракуванням займаються бідні люди, відповідно, накладати якісь штрафи на них немає сенсу. Працювати вони не хочуть чи не вміють, тому кошти заробляти не будуть. Замкнуте коло. Заставляти їх виконувати якісь громадські чи корисні роботи – теж не варіант. Бо бувають і вагітні жінки та інваліди, тобто різні люди, яким медично протипоказано якась складніша фізична робота. Щоб це мало би бути? На мою думку, це мав би бути якийсь ефективний міський центр, який би саме такими людьми займався. У першу чергу їх облікувати, хто вони такі. Провести їм медичний огляд, встановити стан здоров’я. Надати їм, можливо, якусь реабілітацію. Дізнатися, які нахили мають ці люди, щоб вони могли займатися якимись суспільно-корисними роботами. Центр реабілітації зі своїми правилами, який би допомагав змінюватися таким людям», – відзначив поліцейський.

Більшість львів’ян не дає грошей жебракам  

У Facebook групі «Новини Львова» журналіст ІП «Діло» провів опитування стосовно того, як часто львів’яни дають гроші жебракам і скільки в середньому? Півсотні людей відповіли на це питання. 30% написали, що схильні давати гроші і часто це роблять, коли мають дрібну валюту. Пожертви коливаються від 1 грн до 20. Інші ж 70% категорично проти такої милостині, в кращому разі готові дати чи купити їжу, якщо ті не відмовляться. Одні люди пишуть, що не хочуть підтримувати цей «бізнес», бо бачать, як приходять чоловіки злочинного вигляду і забирають у тих гроші, інші ж апелюють до християнських та людських мотивів: «В Біблії написано ”тому, хто просить – дай”, а там нехай буде на їхній совісті».

Цікаво, що багато людей також написали, що готові допомагати більше вуличним музикантам, ніж жебракам на вулиці.

«Волію жертвувати вуличним музикантам, якщо подобається, як грають, що грають, на чому (скрипку толерую) або просто їхня харизма. Але й жебракам даю за настроєм. Небагато – 2-5 гривень. Типажі різні: бабці, каліки, чи «нємєсні», пиячки (коли відверто кажуть, що нема за що похмелитись). Циганам принципово не даю», – написав Василь Хомин.

«Даю дуже літнім людям. 75+. І людям з вадами – як от сліпим, коли точно знаю, що людина справді має ваду. В середньому даю 10-20 грн. Ніколи не даю тим що вживають алкоголь. Також ніколи тим що самі просять. Більшість з таких що самі просять – не викликають довіри. Ще частенько підходять по кілька разів на день, бо не запам’ятовують у кого просили. Часто даю літнім людям, які продають квіти ті, що самі виростили, пучок зелені чи там послугу зважитись, бо їм соромно просити. Товар в замін ніколи не беру. Щоб мали можливість комусь іншому продати», – написав Vasyl Sh.

«Не даю нікому ніколи. Дивуюсь людям, що дають. Краще допомогти власним батькам чи близьким родичам, ніж чужим людям», – написала Anastasiya Zabudchenko.

«Нічого не давати!! Кожен повинен розраховувати на себе…», – написала Людмила Кушпета.

Чимало людей вказали на те, що краще давати конкретним людям чи організаціям, ніж невідомим на дорозі. Також деякі пишуть, що дають гроші бабусям і дідусям за квіти чи дрібничики у, які їх продають у центрі, але самих товарів не беруть.

«Частіше перечислюю гроші на лікування в інтернеті. На вулиці даю стареньким або дітям, які заробляють грою на музичному інструменті», – написала Sofija Gdakovych.

Фото: Юра Мартинович

Священники за милостиню

Священники ж кажуть, що допомагати людям потрібно, але варто це робити з мудрістю. Оскільки є люди, які справді потребують нашої допомоги, бо більше не мають нікого, і тому просять у незнайомців. Синкел у справах монашества Львівської архієпархії УГКЦ о. Юстин (Бойко) розповів про те, як християни мали б реагувати на жебраків.

«Ці люди нагадують нам, що суспільство не є таким ідеальним і не всім у цьому суспільстві добре жити. Для мене особисто вони є таким знаком сумління і показником того, наскільки суспільство є розвинуте, духовне, жертовне тощо. Тому у першу чергу на таких людей треба дивитися, як на дітей божих, які у силу тих чи інших обставин опинилися у скрутній ситуації. Таких людей треба пошановувати і з повагою до них відноситися, очевидно, що їм треба допомагати. Бо милостиня робить не стільки добра тому, кому надаємо ту милостиню, але робить нас людьми великого серця. Давати милостиню – це не якийсь вияв великої жертовності, це є великий привілей таке робити. Коли мова йде про те, кому і як давати, то тут же люди самі вирішують. Кожен сам для себе повинен зробити таку мірку і систему цінностей. Я, наприклад, коли вчився у Римі, був студентом і не мав заробітку, але мав стипендію, то постановив собі давати десятину на діла милосердя. Одну частину давав на «Карітас», а інші 50% на те, щоб допомогти дівчатам, які завагітніли, щоб вони не зробили аборту, а виховали дітей. Я заохочую, щоб про цю десятину пам’ятали. Вона торкається не лише людей, які ходять до церкви. Бо коли людина вміє давати, тоді вона трохи змінює світ на краще», – вважає о. Юстин.

Також священник наголосив, що нормально ставиться до людей, які співають у маршрутках, але принципово не дає грошей, коли його просять на алкоголь.

«У більшості жебраки не є людьми агресивними. Між ним існує система взаємодопомоги у різних питаннях. Коли вони ходять громадським транспортом, просять для себе якогось гроша і там співають патріотичних чи релігійних пісень, то я у тому не вбачаю нічого злого. Ба, більше я у таких людей підтримую, бо так виховуються деякі таланти. Коли ж мова про організовану злочинність, так вона є і цим повинна займатися поліція, щоб не створювати напруження, зокрема, стосовно ромів. Не всі роми (чи як кажуть у народі цигани) є таким, серед них є дуже хороші люди. Справді благородні. Ми маємо серед лику святих УГКЦ одного рома – це є блаженний Микола Чернецький. Коли  до мене приходить людина і каже, що просить на алкоголь, я такій людині відмовлю з чистим сумлінням. Коли я бачу, що хтось просить на їжу, але я маю підозру, що він чи вона гроші може витратити на щось не властиве, наприклад, на алкоголь, тоді варто піти самому купити якусь канапку і дати людині поїсти. Не давати коштів. Тут вже спрацьовує мудрість, логіка кожного, хто дає», – сказав о. Юстин.

Психологи радять думати і не сіяти грошима

Фото: Юра Мартинович

Натомість психологиня Наталія Семків, яка є кандидатом у психотерапевти за напрямком гештальт, навпаки каже, що ніколи не дає гроші жебракам.

«Я абсолютно спокійна до жебраків, мені цей спосіб життя не подобається. Мені не комфортно. Я розумію, коли давати їм, то їх ставатиме ще більше. Також розумію, що хтось може вважати мене жахливою людиною, але це їх думка, не моя. Пояснюю чому. Люди, які виросли з радянських часів, вони були частиною системи, «народилися» для того, щоб працювати і бути ланкою одного ланцюга. Якщо вони випадали, то держава мала їм «добровільно-примусово» допомогти. Держава давала мінімум і цього було достатньо, бо був дефіцит, люди виростали у дефіциті. Коли зараз потрапляють у скрутне становище, то починають мислити, що настільки корумпована держава, що ти не можеш себе відстояти, тому людина здається. Бо є фрустрована та ображена. Якщо говоримо про людей жебраків, які користуються добротою інших, ми повернемося до них, хто були у тій системі. Їх виховували у дусі допоможи ближньому. Не так у релігійному плані, а у фінансовому, що бути багатим – це погано. Тобто бути забезпеченим. Є люди, які не можуть себе навчити жити краще і отримувати задоволення від того, що мають. Вони не розуміють, що можна і як це можна жити краще. Тому вони користаються людською добротою. Хто ведеться? Ведуться люди, які звикли, що потрібно допомагати. Бо, якщо ти не допоможеш, тоді ти не хороший! Якщо не поділишся ні словом, ні ділом – ти не ланка нашого суспільств! Тобто виховання і свідомість. Вони кажуть, що егоїстам так само не можна бути. Люди, коли чують, що є таке поняття, як  здоровий егоїзм про який я всім говорю, то люди дивуються, округлюють очі, як це? Допомагати треба своїм ближнім, родині, друзям, колегам, сусідам, коли з ними трапляється біда. Бо є зв’язки між вами. Так само допомагати треба свідомо, коли ти думаєш куди і для чого ці гроші йдуть і чи дійсно вони допомагають комусь. Коли до тебе підходить незнайома людина і просить, думайте чи ви можете пожертвувати? Є випадки, коли так віддавали все чи то на церкву, чи то шахраям. Задумайтеся, чи воно вам потрібно? Має бути здоровий егоїзм. Бо якщо ти себе не любиш, тобі буде не комфортно, ти будеш себе фруструвати і руйнуватимеш із середини», – розповідає Наталія.

Ракова пухлина суспільства

Психологиня згадала два приклади, з якими люди часто стикаються і несвідомо стають частиною шахрайства, а не допомоги.

«Вернулася стара маніпуляція, коли ходять по будинках багатоповерхових. Вони вираховують, де живуть старші люди, самотні, дзвонять у двері і кажуть: «Доброго дня. Я пані Марії син. Вона померла… Ми збираємо на її поховання, а я не маю забезпечення». І люди  не задумуються, що це може бути махінація. Пізніше вже починають думати, а є така Марійка у сусідньому під’їзді?  Тоді вже заяви у поліцію і розбираються. Чому? Бо не подумали із самого початку. Так само, коли почали збирати по маршрутках на допомогу військовим. Вони стільки зробили для нас і як це я не дам їм грошей? А потрібно сісти та подумати, де є системи, волонтери, куди краще дати, яким організаціям. Старшому поколінні, яке не сидить в інтернет, важко навчитися того, або немає можливості. Вони бачать, що ось нібито волонтер, який нібито допомагає, то я йому дам кошти, зроблю гарну справу і плюс до карми. Тобто часто люди люблять з крайності у крайність. Або не допомагають взагалі або я буду віддавати все. Треб з цим боротися», – говорить Наталія.

Також психологиня розповіла про те, що не знає панацею від цієї хвороби, тому просто потрібно кожного разу, коли тебе просять жебраки, добре подумати.

«Щодо тих, хто маніпулює. Це викреслене відчуття реальності. Вони є асоціативні, частіше вихідці з неблагополучних сімей. Є зворотна сторона. Це і вихідці з благополучних сімей, коли все дуже добре. Вони навчилися так за період, коли у них все було добре їм все дається з легкої руки. Відповідно, вони не вміють і не хочуть працювати, не вміють і не хочуть здобувати щось, у них немає цього механізму, який би запускав мотивацію. Їх не навчили бачити успіху. Вони починають маніпулювати людьми так само, як вони маніпулювали батьками. Але батьки не вічні. Я не знаю панацею чи ліків від цієї хвороби. Бо на мою думку – це ракова пухлина суспільства. В нас має перейти ментальність, а на це потрібно багато років. Зараз видно градацію, що молоді люди щось роблять аби розвиватися. Вони йдуть до чогось, мають цілі, щоб жити краще», – підсумовує Наталія.

Фото: Юра Мартинович

Підбиваючи підсумки, варто сказати, що у Львові жебракування має сезонний характер і його піки припадають на зимові свята та весняно-літній період. Якщо порівнювати з попередніми роками, то жебраків більше не з’являється, але постійно цим певні особи займаються з року у рік. У більшості, бо звикли так жити. Кожен сам у праві вирішувати давати гроші жебракам чи ні, але більшість експертів наголошують на тому, що варто замислюватися над цієї допомогою, а не робити так, бо треба, щоб совість очистити. Бути жебраком – це не лише про бідність, це також про спосіб життя, змінити який не зможуть декілька гривень, а лиш системна допомога і переміна свідомості.

Юра Мартинович,

ІП «Діло»

Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі