15 років тому не стало Володимира Здоровеги – духовного батька львівської журналістики

Андрій Юраш | 24 квітня 2021 Думка
Share Button
24 квітня – це день, коли 15 років тому перестало битися серце Володимира Йосиповича Здоровеги, якого всі цілком справедливо вважають і називають творцем модерної Львівської школи журналістики.

І це свята та заслужена правда. Але багато хто, прекрасно все усвідомлюючи, просто забуває відзначити, вважаючи це самоочевидним фактом, зрозумілим усім і кожному, що Він був не лише творцем і організатором науки, інтелектуалом, професором, деканом, літературознавцем, але був кимось вищим і незрівнянно важливішим для кількох поколінь львівських журналістів – Він був їхнім духовним батьком.

Це є титул і визнання, якого отримати штучно чи незаслужено, ніколи і за жодних обставин не є можливим.

Отож, у день спомину про Володимира Йосиповича не можу не сказати кілька слів і я – про також і мого духовного батька…

Феномен Здоровеги має кілька складових. На деяких з них вважаю за святий обов’язок зупинитися.

Здоровега, поза сумнівом, – фундатор Львівської школи журналізму. Але при цьому сам він не був журналістом, не походив зі сфери, яку пізніше творив і давав їй інтелектуальну базу та визначав її морально-культуральні сенси. Тобто, так би мовити, Він не був «генетичним» журналістом.

На наш погляд, цей й була та обставина, яка давала Йому можливості і потенціал творити нові реалії, не перебуваючи під пресингом попередньо кимось синтезованої традиції і маючи ширший погляд та більшу перспективу, яка, з формальної точки зору, у той час була дозволена і можлива: чи то з рацій об’єктивних, чи обставин суб’єктивних.

На початку 1950-х років, коли Володимир Йосипович ініціював свій тріумфальний інтелектуальний вхід у журналістську ойкумену, Йому доводилось практично з нуля розпочинати свою місію теоретика. При цьому Професор ніколи не залишав і не зраджував своїй великій пристрасті, з якої Він починав своє входження у велику науку – теорії літератури.

Власне, ґрунтуючись на засадах і принципах літературознавства (кількох його вужчих іпостасей), Володимир Здоровега зміг найцікавіші його моменти інтегрувати та ними доповнити створювану ним теорію журналістики.

Скільки б Професор Здоровега не працював і якими б талановитими не були Його досягнення на журналістських теренах, але Він ніколи не залишав теорію літератури, знайомлячи з першого курсу всіх майбутніх медійників із базовими засадами літературної творчості, без якої Майстер не бачив та й не розумів журналізму як такого.

Якими пам’ятними і дорогими для мене на завжди залишаться мої перші кроки на викладацькій ниві факультету журналістики, куди мене запросив Декан Здоровега і вже буквально з другого місяця праці доручив бути асистентом на іспитах з теорії журналістики, які щороку першокурсники складали на своїй першій університетській сесії! Які це були відповідальні і винятково повчальні моменти життя, коли інтелектуалізм, глибина розуміння предмету і дивовижна доброта творили враження, без яких вже не можна уявити того, як могла б розвиватися уся моя майбутня кар’єра і будь-які власні серйозні кроки у площині університетського викладання.

Себто, констатований міждисциплінарницький підхід до синтезу нових вартостей у сфері журналістики був і передумовою, і ґарантом настільки успішної місії, яку доля доручила здійснити Володимиру Йосиповичу.

Цей підхід знаходив свій вияв і у науковій праці Професора, і в усіх практичних Його справах, у викладацькій та науково-організаційній діяльності, зокрема у пропонуванні та відповідній організації навчального процесу на факультеті журналістики, де повага і любов до літератури, до слова, як наріжного каменя журналістської творчості, як і творчості, власне, літературної (саме творчості, а не підрядного чи другорядного ремесла), завжди була принципом і основою виховання майбутніх кадрів.

Пропрацювавши більше п’ятдесяти років на ниві синтезу журналістської сфери, тобто увесь цей час прямо не займаючись, умовно кажучи, «чистим» літературознавством, Володимир Йосипович завжди залишався незаперечним авторитетом і у ділянки вивчення літературних процесів. До Нього завжди дослухалися, Його оцінки чекали, без Його участі не уявляли роботи жодної з вчених рад у ділянці літературознавства.

Другою складовою, яка вдихала у всі інтелектуальні зусилля Майстра небачений потенціал і створювала простір, де народжувалися неймовірні досягнення, – була вичерпна установка досягати максимальної свободи у власній творчості і визнавати право на свободу творчості і діяльності для Своїх учнів, помічників, колег, студентів.

Ця риса однозначно вирізняла Професора Здоровегу з-поміж кола інших наукових діячів тієї ж самої та суміжних галузей, які також намагалися і змагалися за те, щоб отримати лаври гуру львівської журналістської майстерні.

Але, на відміну від демократичних і вільнолюбивих установок, сповідуваних Володимиром Йосиповичем, установки інших «претендентів» ніяк не могли вийти за рамки типових схем, що передбачали повне підкорення волі й інтелекту «апологетів» ідеологемам і принципам, задекларованим фундатором: без права на власне самовираження і категоричною вимогою у будь-який момент стати у бій під прапорами «єдиноправильної» платформи.

Здоровега ж натомість ніколи й ні в чому не обмежував талант і можливості самореалізації будь-кого, з ким Його зводила Доля і створювала перспективи для взаємодії і кооперації. Це тому стільки людей, як магніт, притягував до Себе Володимир Йосипович: всі дивилися на Нього і намагалися хоч в чомусь бути подібним, маючи при цьому власну площину і простір, де їхні здібності і талант могли знайти найпродуктивніше застосування і унікальний вияв.

І це було свідченням найвищої і найблагороднішої здатності інтелектуала не «переробляти» під себе будь-кого іншого, а окрилювати та давати можливість «розкритися» відповідно до власних самобутніх талантів.Тільки унікально сильна Особистість є здатною до такої життєвої постави.

Залучаючи мене як асистента і до семінарських занять з теорії літератури, і до іспитів з цього предмету, Володимир Йосипович, напевно, перебував у пошуку когось, кого можна було б поступово «довиховати», щоб на його руки передати в якійсь перспективі викладання свого улюбленого предмету. Але коли Професор відчув і зрозумів, що я інтуїтивно тоді, на початку 1990-х років, був націлений і шукав іншого для себе шляху, оскільки цікавився і робив самоціллю своє заглиблення у вивчення релігійних процесів, то повністю прийняв цей мій вибір, створивши усі максимальні можливості, за яких я міг би себе реалізувати на факультеті журналістики.

Вже 1993 року, з благословення свого Декана і завідувача катедри теорії і практики журналістики Володимира Здоровеги, я зініціював і започаткував читання спеціального курсу «Релігійна преса», в рамках якого (а це була абсолютно новаторська ідея, яка не мала на той час жодних аналогів) кожного року знаходилися десятки студентів, що бажали писати свої курсові та дипломні роботи стосовно представленості релігійної тематики у сфері засобів масової інформації.

Коли ж у цей самий час політична наука почала набирати своїх сучасних обрисів, позбавляючись під останніх нашарувань радянської ідеології марксизму-ленінізму, і я почав серйозні студії та пошуки у напрямі предметного з’ясування релігійного чинника у рамках політичних процесів в Україні, то Професор Здоровега повністю підтримав мене і на цьому новому «повороті»: Він визнав рацію щодо можливості захисту мого дисертаційного дослідження, написаного та оформленого у рекордно короткі терміни – реально протягом півроку, на новоствореній при Львівському університеті Вченій раді із захисту кандидатських робіт у ділянці політичних наук, ставши науковим керівником, тобто Хресним Батьком мого нового статусу як кандидата політичних наук.

Тобто, Професор і Декан Здоровега, поклавшись і довірившись моїй компетентності  при реально самостійному написанні кандидатської роботи, а також зробивши мене ще й своїм заступником з навчально-виховної роботи, у такий спосіб давав зрозуміти, що визнає мої зусилля та підтримує у кожному починанні, проявляючи такий ступінь довіри як до моїх наукових дослідів (і це з боку найавторитетнішого і визнаного в усій Державі наукового Світила), так і до будь-яких інших організаційних зусиль, що прикінцево усе це мене мотивувало до ще більшої ретельності, наукової якості і самовіддачі.

Як заступникові Декана протягом 1993-1996 років, мені доводилося бувати на багатьох загальноуніверситетських заходах і засіданнях чи то Ректорату, чи Вченої Ради. Чудово пам’ятаю, як всі інші чільні фігури Університету, декани, почесні професори, завідувачі катедр,  поводили себе, коли будь-де з’являвся поважний і всіма визнаний лідер – Декан факультету журналістики Володимир Здоровега. Це було неформальне визнання найвищого рівня і ставлення як до справжнього Князя Інтелектуальної Сфери.

Вживаю цей термін за аналогією з терміном «Князь Церкви»  чи «Князь духовної сфери». Бо Професор Здоровега самим таким і був – фахівцем та науковцем, що очевидно і безальтернативно вивищувався над середовищем, в якому Йому судилося працювати.

Але при цьому Він завжди і в кожній обставині залишався винятково людяним і безмежно вирозумілим. Пам’ятаються наші щорічні відвідини родини Здоровег, яка мешкала у т.зв. «будинку науковців» на теперішній вулиці Коновальця (у радянський час – Енгельса), зі студентськими вертепами. Яка це була атмосфера щирості і партнерства!

Пам’ятаються й пізніші такі зобов’язуючі і надихаючі, виняткові і дивовижно наповнені різноманітним змістом розмови з Професором у його робочому кабінеті, наповненому книгами та трепетним духом поваги до інтелектуальної роботи.

І при всьому цьому Володимир Йосипович не тільки не цурався, але й щиро любив працю фізичну. В яке свято натхненного спілкування перетворювалися нечасті, але такі очікувані поїздки з Деканом до його Мами, яку Він з Тернопільщини, де мешкала родина Здоровег і де народився сам Володимир Йосипович, перевіз до прильвівських Дмитрович, щоб бути поруч з найдорожчою людиною свого життя і мати можливість постійно допомагати і турбуватися про Маму.

Отож, у констатованому мною поєднанні рис найщирішої Людини і найбільш визнаного у своїй галузі фахівця та науковця і полягає третя базова складова, яка визначила і обумовила всіма відчутний і констатований розмах феномену Володимир Здоровеги.

Розквіт Його таланту припав на радянський період. А найбільше визнання досконалостей Його вкладу у ті сфери, де Він прикладав неабиякі зусилля, прийшло вже у незалежній Україні. І у тому, що ми, наше суспільство, отримали цей Божественний дар – державної незалежності Батьківщини, поза сумнівом, є й величезний вклад і напрацювання Володимира Здоровеги.

Він створив і розвинув Журналістську школу, яка виховувала професійних, патріотичних і відданих справі журналістів. Ці журналісти, у свою чергу, робили все від них залежне, щоб допомогти суспільству відчути себе вільним і повноцінним у кожному з проявів.

Дякуємо Вам, Володимире Йосиповичу! За все…

Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі