4 грудня легендарний музикант ансамблю “Медікус” та екскерівник “Арніки” Володимир Кіт святкує 82 день народження

Михайло Маслій | 04 грудня 2021 Львів
Share Button
Володимир Кіт
4 грудня, на Введення’2021, легендарний український музикант, трубач від Бога, котрий своєю віртуозною грою не одне десятиліття прикрашав ансамбль «Медікус» Ігоря Хоми, екс-музичний керівник львівської «Арніки», високопрофесійний лікар і золота Людина Володимир Кіт святкує 82-річчя.

Володимир Кіт: «Кожен музикант ”Медікуса” в 1960–их мав таку популярність у Львові, як ”Бітлз” у Ліверпулі: нас усі знали і любили. Значить, прожив недаремно, заради цього, думаю, вартувало народжуватися. Звісно, що найкраще було в 1950-1960-ті роки, на початку. І не лише через молодість, все народжувалося від серця, воно було щирим і чистим. Ми віддавали все до останку своєму слухачеві. Такою ж любов’ю відповідали нам натомість. Й досі, йдучи Львовом, не раз чую, хтось зі старшого покоління скаже: ”Ось це пішов трубач Хоми!” Дякую, що пам’ятаєте!»

Володимир Кіт: «Йшов 1955 рік. Починав я ще в квінтеті Ігоря Хоми, а репетиції ми проводили у польській школі, що навпроти Львівської політехніки (через дорогу від головного корпусу). Ігоря (він був старшим від мене на 10 років) справедливо називають засновником української джазової школи, він був автором перших джазових п’єс повоєнного Львова. Ігор чудово грав на скрипці та фортепіано, хоча закінчив Львівський медичний інститут. Не знаю, чи він навіть мав якусь спеціальну музичну освіту, видається, що навчався приватно. А джазменом був від Бога. Після інституту працював там на кафедрі епідеміології, мікробіології та гігієни науковим співробітником. У нього, як і в мене, протягом життя музика і медицина були улюбленими заняттями. До Ігоря на репетиції мене запросив молодший брат Хоми Олег. Тоді ж усі музиканти зналися.
Чомусь повсюдно, гадаю від незнання, існує неправильне уявлення про український джаз. Загальноприйнятою є хибна думка, що його у нас взагалі не було. А я все життя грав у джазових колективах! Тоді грати джаз — а особливо джаз національний — було, без перебільшення, дуже сміливим кроком. Тим більшу повагу й увагу до себе викликає ця музика — напрочуд якісна, яскрава, виразна.
Ще мій тато, коли був молодим, слухав джаз у самісінькому центрі Львова! Біля університетського головного корпусу був ресторанчик, де навіть негри грали джаз. А найбільшої популярності ця музика набрала після перегляду кінофільму ”Серенада сонячної долини”. Оркестр Гленна Міллера виконав там дивовижні композиції Гаррі Уоррена: пісню ”Chattanooga Choo Choo”, яка у 1941 була номінована на премію ”Оскар”, ”It Happened in Sun Valley”, ”I Know Why”, ”In the Mood” та інші.
Я ще до Хоми вчився в багатьох музикантів, які повернулися з фронту і осіли у Львові. Кожен з них з Європи привіз, окрім трофейних інструментів, безцінні американські фірмові ноти. Вони ділилися з нами, молодими музикантами. Перші подібні аранжування дали мені Микола і Петро Мужецькі (батько і син; тато колись грав в оркестрі Олега Лундстрема). Ось ці музиканти–фронтовики практикували американський джаз, на який з’явилася мода. І в який ми, молодь, почали вносити свої, українські інтонації. У 1950–их роках у Львові було два десятки клубів, де, в основному, на танцях грали джаз. Міліція мала свій клуб, трамвайники, будівельники, швейники, газовики — свої. Звісно, всі мали і свої оркестри. Мікрофонів ще не використовували, як і звукопідсилювальної апаратури, тому спів не був ще в моді, у клубах були танці, на яких грали імпровізовану інструментальну музику. Не народні мелодії, не польку, а румбу чи фокстрот, пізніше — шейк, у джазовій подачі. Аншлаги в кожному клубі були такі, що квитки (вони вартували 50 копійок) купували за кілька годин до початку. Музиканти подеколи ледве протискувалися в залу, настільки багато людей набивалося. Зі сцени, коли дивився на танцмайданчик, бачив лише людське море, навіть кавалку підлоги не було видно.
Телебачення лише зароджувалося, народ ходив до кінотеатрів, де перед сеансами музиканти грали також інструментальні речі. Правда, там дві–три пісні старалися заспівати. На танцях ми грали все, що хотіли, хоч в ”рапортичках” писали те, чого вимагала тодішня цензура. А на офіційному рівні джаз не грали, тоді виник цей радянський маразмовий афоризм: ”Сегодня он играет джаз, а завтра Родину продаст!..”
Забігаючи наперед, скажу, що партійний функціонер багаторічний Голова Ради Міністрів СРСР Олексій Косигін був палким прихильником джазу. Інкогніто відвідував джазові фестивалі і мав найбільшу в Союзі фонотеку джазу. Також до нього тягнувся й чекіст номер один Юрій Андропов, який був фанатом цієї музики.
Не знаю про інших, у Львові джаз був дуже популярним. Тут були справжні поціновувачі тієї музики: вони знали англійську мову, вишуковували джазові платівки. У деяких фанатів були одні з найбільших колекцій у Радянському Союзі. Одним з них був львівський інженер Анатолій Ткаченко. Ось завдяки йому ми мали змогу слухати найновіший фірмовий джаз. Влаштовували вдома цілі джазові клуби: приходили любителі, обмінювалися записами».
Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі