Про Січового Стрільця, якого живцем спалили червоноармійці

Микола Бандрівський | 17 січня 2022, 17:00
Share Button
На світлині Михайло Гаврилко
Січовий Стрілець, який був язичником, а став християнином і у страшних муках віддав життя за Україну (червоноармійці спалили його живцем у топці паровоза на полтавському вокзалі восени 1920 року).
Чи ви можете собі уявити, щоби під час Першої Світової війни, один із організаторів Січового Стрілецтва, причому – вишколений і талановитий командир, вів у бій з росіянами свій підрозділ із … молитвами до Даждьбога, щоби той охоронив його бійців і закликав Сварога знищити ворога своїми блискавками..? Не вірите..? От, і я не вірив, аж поки не почав досліджувати, хто ж це такий – Михайло Гаврилко, уродженець Полтавщини.
.
Отож, щоб не втомлювати вас своєю писаниною після щедрих різдвяних столувань, оповім коротко: Михайло Гаврилко воював у складі Сірої дивізії Армії УНР (був начальником штабу), потім командував партизанськими загонами на Полтавщині і Чернігівщині і всюди, куди б його не закинула доля, виявляв себе рішучим і мужнім командиром.
.
А, розпочався отой крутий злет у житті Михайла Гаврилка в… Галичині, точніше у Львові, куди він емігрував у 1907 році втікаючи від переслідувань російського уряду за організацію студентського страйку у Санкт-Петербурзі, де він навчався (його звідти звільнили з “вовчим білетом” і запроторили в тюрму). Мешкаючи у Львові Михайло Гаврилко увійшов в тісний контакт із вченими НТШ і на кошти цього Товариства, а також на стипендію письменниці Наталії Кобринської, навчався на кафедрі скульптури Краківської академії мистецтв. Впродовж семи літ Михайло Гаврилко стажувався в Австрії та в Парижі у славного скульптора Антуана Бурделя.

Михайло Гаврилко у процесі роботи над однією із своїх скульптур

.
В часи Першої Світової війни, Михайло Гаврилко вписався до “залізної” чоти Січового Стрілецтва, а з травня 1915 року майже безперестанно був задіяний у затяжних і кровопролитних боях з російською армією під Болеховом, Калушем, Вікторовом (біля Галича), Семиківцями, Тустанню (над Дністром), над Золотою Липою і горішньою Стрипою (Настасів, Людвиківка).
.
Про те, що собою представляв Михайло Гаврилко у ті воєнні лихоліття, маємо низку свідчень, які опубліковані у “Віснику Союзу визволення України” від 10 вересня 1916 року (під своїм дописом нижче, я подаю деякі з цих характеристик).
.
Врешті, маємо про Михайла Гаврилка, ще прецікаве свідчення львівського історика Миколи Голубця, який писав:
.
“… «Греко-візантійські, римські, польські, московські, німецькі й бозна-які впливи викривили й покалічили українську душу, роздвоїли її, а то й розтроїли, а з обличчя української землі стерли ледве не все, що свідчило про її українськість. А не маючи власної, національної культури, позбавлені власної душі й характеру, ми мусимо коритися чужинцям: їх культурна питоменність мусить покривати собою нашу культурну безхарактерність. Тому — геть зі сміттям чужинецьких впливів, назад до позицій, з яких ми вийшли, отже — до культури наших Прапредків, що мали своїх Богів, свій погляд на світ і своє відношення до Природи, свою етику й свою мораль… Гаврилко справді вжив фрази про поворот до язичництва, й не тільки на студентському з’їзді говорив про Перуна й про здоровий символізм старої української міфології. Що більше, як митець і поет, чув і відчував залишки тієї міфології в духовності простолюддя й щиро та одверто захоплювався ними. Цей мрійник і фантаст зовсім поважно шукав за староукраїнською кільчатою (панцир з залізних ланцюжків), щоб носити її на голому тілі замість сорочки. З цілої низки українських князів признавав він тільки Святослава Завойовника. У тому дусі промовляв Гаврилко на з’їзді. А що не був майстром єзуїтської діалектики, тому наразився на насмішки іґнорантів, що ще й тепер творять «компактну більшість» громадянства».
.
Різкий відхід від язичництва у Михайла Гаврилка почався з того, що він познайомився з Оленою Гордієвською – донькою пароха села Шманьківці на Тернопільщині, яка тоді студіювала на малярському відділі Краківської академії мистецтв (фактично, то було відновлення їх стосунків, оскільки Михайло Гаврилко ще у 1912 році ліпив її скульптурний портрет). Через кілька місяців взаємини настільки окріпли і визначилися, що 23 вересня 1917 року, вони взяли шлюб у церкві села Пісочна біля Миколаєва на Львівщині.
.
Неповних три роки молодята тішилися своїм сімейним щастям. Лихоліття війни закинуло 38-річного Михайла Гаврилка далеко на схід України, де він командував партизанськими загонами у боях проти російських більшовиків. ЧК вислідило і заарештувало Михайла Гаврилка як керівника антибільшовицького повстання на Диканьщині, а восени 1920 року червоноармійці спалили його живцем у топці паровоза в Полтаві..
.
…Отака-от, трагічна історія трапилася з нашим героїчним земляком, у біографії якого – суцільне плетиво особисто-емоційного з ідейним і державницьким.
Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі