День в історії: рівно 120 років як у Станіславові проваджали Андрея Шептицького, номінованого Митрополитом Галицьким

Іван Матковський | 13 грудня 2020 РетроДіло
Share Button
Андрей Шептицький
Нині минає рівно 120 років як у Станіславові проваджали дотихчасового там єпископа Андрея, номінованого Митрополитом Галицьким. Як то було: газета "Діло" від 12 грудня 1935 р. частина І.
Великі Роковини Станіславівщини.
(13. ХІІ 1900.)
Д-Р Ю. ОЛЕСНИЦЬКИЙ.
День 13. грудня 1900 записався нестертими буквами в пам’яти Станіславівщини. Того дня вшанувала станіславівська громада свого владику Андрея гр. Шептицького з нагоди його іменин та іменування його найвищим достойником грек-катол. Церкви.
Іменування його в 1899 р. станіславівським єпископом приняла українська станіславівська громада з резервою. Була вона тоді маленька. „Руська Бесіда” мала тоді ледви 15 членів, головою був малосвідомий купець Теодор Стахевич. Правда, кілька осіб греко-кат. було тоді на найвищих становищах у Станиславові, одначе були це урядовці-австріяки, що в житті не вживали української мови, а до свого походження не дуже то признавались. Усі вищі місця в духовній ерархії займали не менш відчужені від свого народу москвофіли. Українці були просто привикли до того, що з ними ніхто не числився, не вміли стояти в обороні своєї національної гідности, не берегли прав, які прислуговували їм і їх мові.
Вже від 1885 р. існувало у Станіславові єпископство, одначе до того часу владики стояли осторонь від своєї пастви.
Перший станіславіївський єпископ Юліян Пелеш, це була людина умом і наукою дійсно дуже визначна, одначе в приватному жигті горда і неприступна. Він присвятився цілковито упорядкуванню і введенню в життя своєї єпархії окружувався лише москвофілами та іменував майже цілу москвофільську консисторію, а позатим жив хіба з кількома дідичами в окрузі. Поза церквою бачив його нарід хіба часто в пишному повозі, запряженому чудовими кіньми, при чому на переді повозу сиділи в лискучій золотими гудзиками ліберії льокай і візник. Для нього скромна українська громада майже не ісінувала.
Другий єпископ, Юліям Куїловський, люди на дуже доброго серця і благої вдачі, але ані теольоґ, ані вчений, ані взагалі нічим не визначна особа; єпископом став він лиш тому, і що був напів-поляком-повстанцем. Увесь час свого епископування перебував він з малими винятками на селі в Перемищині, а дійсна управа діецезії була в руках москвофільської капітули.
Не диво, що після того з резервою поставилися станиславівська громада до номінації нового владики, тимбільше, що це був граф і вихований між чужими. Здавалося, що буде, як досі бувало.
Одначе новий владика від самого початку на кожному кроці поступав послідовно так, як це йому казала його віра, добро церкви, народний обовязок і народна честь. Кожний його крок буїв предметом подиву.
Угорські українці під крилами мадяризації не мали тоді з Галичиною ніяких зв’язків. Вони зовсім забували, що вони з нами один нарід. Згідно з нашим ритуалом до свячення треба трьох єпископів, тож через брак третього нашого єпископа в Галичині треба було просити єпископа поляка. Щоб нав’язати тісніший звязок з угорськими українцями і могти мати на них вплив, виїхав новий:владика ще як єпископ-номінат на Угорщину, відвідав там монастирі й обох єпископів (ужгородського і прияшівського) та запоосив їх на своє висвячення до Львова. Оба приняли його з великою радістю, але в останіній хвилині не прибули, бо мусіли виїхати на з’їзд мадярських єпископів до Будапешту, куди їх покликав кардинал. Тому в останній хвилині мусіла капітула таки просити на третього святителя львівського польського суфратана єпископа Вебера. Але нав’язані із закарпатськими українцями зв’язки не перервалися і були початком до пізніших спільних виступів усіх греко-кат. єпископів.
Вже сама поява нового владики викликувавла всюди пошану для його достоїнства. Виступи його як свідомого українця вимагали пошанування в нім і його національности.
Вже у Львові, де львівська капітула уладжувала свято його свячення, була з тої причини мала колізія. Новопосвячеого владику витав перший після давнього звичаю намісник, як предстаник цісаря, в урядовій мові. Хтось кинув гадку, що нового владику, як українця, на його бажання повинен перший повитати представник українського громадянства по українськи. Велике з того вийшло замішання. Було багато спорів. Та нарешті таки як перший витав нового владику представник українського громадянства в українській мові.
Свято інсталяції нового владики у Станіславові уладжувала знову станіславівська капітула. Вона хотіла все зробити по традиції. Вправді скрочині українці зголосили свою участь у привитанні єпископа, а навіть предложили дуже гарний привітальний вірш, написаний поетом Остапом Левицьким, де кожна строфа кінчилась ім’ям: Андрею. Вірш цей мали видрукувати як летючку і роздавати під час свята, бо так веліла традиція. Брутально відкинув співучасть свідомих українців предсідник капітули: „Нам вас не треба, а вірш хлопською мовою не надається на таке велике свято” і замовлено зі Львова вірш у язичію. А приготовляючи свято, розіслала капітула всім запрошен не в урядовій німецькій мові.
На інсталяційний бенкет запросили, як це було у звичаю, всіх урядовців від восьмої ранги вгору, себто тих, що мали золотий ковнір. А що між українцями такого достойника не було, то свято мало відбутись без українців, як попередні. Якось довідався про це владика і припоручив вислати всім нові запрошення в українській мові, а на бенкет запросити також трьох представників українців, а саме д-ра Михайла Коцюбу, тоді провізоричного професора учительської семинарії проф. гімн. Андрія Шахновича і нотаріального кандидата Льва Гузара.
На бенкеті було досі в звичаю промовляти в урядовій мові. Новий владика відступив від звичаю. Він був українець і промовляв в українській мові. На святі був очевидно станіславівський староста, радник двора Прокопчиц, що був вправді греко-католикам, але ані до церкви не ходив, ані не признавався, що він українського роду. Делегатом від Коломийщини був повітовий маршалок князь Пузина.
Відповідаючи на їх урядові тоасти, сказав новий владика до Прокопчица: „Тішуся, пане раднику двора, що тут у Станіславові є старостою ви з руського (бо так себе тоді називали українці) роду і думаю, що ви любите свій нарід, тож надіюся, що в згоді і разом будемо для добра церкви і свого народу працювати”. А до князя Пузини сказав: „Також дуже мені мило, князю, що представником Коломийщини є ви, бо й ви походите зі старого, вельми заслуженого руського боярського роду і певно не менш, як ваші великі предки, любите той народ, котрого кров пливе у ваших жилах!” (Докінч. буде).
Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі