Дезертир із радянської армії заради заробітку створив фіктивну військову частину, яка діяла у Львові. Ретро

Богдан Скаврон | 17 квітня 2022, 23:02 РетроДіло
Share Button
Фото із сайту voen-sud.ru
Упродовж десяти років у колишньому СРСР діяла приватна фірма, яка маскувалася під військовий підзрозділ радянської армії. Її організатором навесні 1942 року став 30-річний старший лейтенант Микола Павленко, який від початку війни нацистської Німеччини проти Радянського Союзу перебував на посаді помічника інженера 2-го стрілецького корпусу. Аферист присвоїв собі звання полковника та почав керувати спершу фіктивним “стройбатом”, а потім цілим Управлінням військового будівництва, аж поки на його зажерливість не звернув увагу один з вільнонайманих працівників у Львові.

“Діло” нагадує про одну з найбільших афер у радянській армії, організатор якої створив надприбуткову схему заробітку під час війни.

Як свідчать розсекречені матеріали цієї справи, Микола Павленко був сином розкуркуленого мельника із села Старі Соколи біля Києва. Від вивезення на Сибір разом із усією сім’єю його врятувало те, що під час репресій він подався до Білорусі, де знайшов роботу в сфері дорожнього будівництва і, за рекомендацією трудового колективу, поступив на навчання у профільний вуз у Мінську. Але “пляма на біографії” не оминула увагу радянських спецслужб, невдовзі він опинився у них “на гачку”. Ймовірно, ще у студентські роки Павленко став таємним агентом НКВС.

Відомо, що у 1935 році Микола Павленко фігурував як свідок у справі “антирадянської змови” в обласному будівельному управлінні в російському місті Тулі, де “зрадники-троцькісти” займалися приписками та обкрадали державу. За сприяння у розкритті “ворогів народу” куратори з НКВС направили його на роботу до тресту Головвоєнбуд при Раднаркомі СРСР. Прийнятий на роботу виконробом, Павленко вже через кілька місяців був призначений старшим виконробом, а потім став начальником окремої будівельної ділянки.

Попередня робота в будівельній сфері агентом “під прикриттям” дозволила Павленкові зрозуміти нюанси приписок та фальсифікації будівельної документації. Через якийсь час він уже сам вміло застосовував їх, займаючись списанням цінностей та завищенням обсягів робіт.

З початком воєнних дій нацистської Німеччини проти СРСР Миколу Павленка було мобілізовано на інженерну посаду в 2-му стрілецькому корпусі Західного спеціального військового округу з центром у Мінську.

Частини корпусу, в якому служив Павленко, після оборонних боїв у Білорусі було виведено до Смоленської області, де старший лейтенант отримавши нове призначення — у відділ аеродромного будівництва штабу 1-ї повітряної армії Західного фронту. У березні 1942 року Павленко з сержантом-шофером на службовій вантажівці вирушив до міста Калініна (тепер — Твер). Але такого підрозділу, як згодом він пояснював на суді, тут не виявилося.

Натомість аферист за допомогою знайомих із кримінального світу, підробивши документи, “створив” на папері окрему “військово-будівельну ділянку” – у воєнній метушні ніхто не розбирався, кому вона підпорядкована і скільки насправді в ній військовослужбовців. За допомогою хабарів Павленко надрукував тираж підроблених документів та одягнув кількох “підлеглих” у радянську військову форму. Також він зміг домовитися, щоб у його частину були направлені військовослужбовці, які відстали від підрозділів та були виписані зі шпиталю.

Відтоді у Калініні нелегально почала діяти «Дільниця військово-будівельних робіт № 5 Калінінського фронту» (УВСР-5), виконуючи будівельні замовлення. Прибуток від роботи цього “стройбату” підприємливий аферист клав собі до кишені. Після розформування Калінінського фронту восени 1942 року військова частина Павленка почала будувати аеродроми для армії та стала фігурувати в документах як УВР-5.

Польові аеродроми, як відомо, влаштовувалися на відстані від лінії фронту і постійно переносилися слідом за наступаючими наземними військами. Дорогою до кордону СРСР люди Павленка заробили у звільнених районах за договорами близько мільйона рублів.

До кінця війни під началом Миколи Павленка перебувало вже 300 людей. “Будівельна бригада” просувалася за повітряною армією до Східної Пруссії. Управління, що обросло парком будівельної техніки та автотранпорту, займалося обладнанням злітно-посадкових смуг, укриттів для літаків та бліндажів для льотчиків, під’їзних доріг.

Працювали на совість: Павленко якість роботи контролював жорстко. Але у діяльності павленківцями, більшу частину яких становили карні злочинці, дезертири, особи, що ховалися від мобілізації, зібрані під прапор фіктивної військової частини, була й інша сторона.

Як пізніше встановило слідство, на заключному етапі війни на території Польщі та Німеччини під легендою збору трофейної зброї (у хід пускалися фальшиві розпорядження та посвідчення) павленківці займалися мародерством.

Усього, як вдалося встановити, у німецького населення було відібрано близько 80 коней, не менше 50 голів великої рогатої худоби, велику кількість свиней, близько 20 вантажних та легкових автомашин, до 20 тракторів та автотракторних причепів, а також велику кількість електромоторів, мотоциклів та велосипедів , радіоприймачів та акордеонів, швейних машинок, килимів, мисливської зброї, борошна, цукру та круп. Частину награбованого відразу реалізовували в сусідніх районах за золоті прикраси та інші цінності.

Реалізація награбованого продовжилася у населених пунктах Калінінської області та Тульської областей. Викрадене також використовувалося для підкупу посадових осіб. Так, Тульському облвійськовому Рижньову “подарували” трофейну легкову машину за сприяння в розміщенні “частини” у Щокінському районі.

Коли майже все вивезене з Німеччини майно було розпродано, Павленко вирішив “демобілізувати” особовий склад та ліквідувати УВС. У 1946 році в урочистій обстановці він роздав усім підлеглим грошові премії (на рахунку організації на той час накопичилося близько 3 млн рублів і понад півмільйона Павленко тримав готівкою), крім того, багато хто отримав частину “трофейного” майна. Потім він роздав своїм “солдатам” урядові нагороди.

Ще в Німеччині, як згадував старший слідчий з особливо важливих справ при Генеральному прокурорі СРСР Сергій Громов, який брав участь у розслідуванні цієї справи, Павленко склав нагородні листи майже на всіх учасників лжевійськової організації, а начальник району авіаційного базування підполковник Циплаков, з яким у “полковника” склалися взаємовигідні відносини, виклопотав у вищого командування понад двісті орденів і медалей для аеродромних будівельників. Себе Павленко відзначив трьома орденами.

У 1948 році Павленко відновив діяльність своєї “військової частини” — як Управління військового будівництва (УВС 1″), один із підрозділів якого активно діяв у Львові. Методи роботи лишилися тими самими, але обсяг договорів та робіт значно збільшився, охопивши територію шести радянських республік – Української, Молдавської, Білоруської, Латвійської, Литовської та Естонської). Парк УВС налічував 32 автомобілі, 6 тракторів, 2 екскаватори.

Протягом чотирьох років управління змогло укласти 64 договори на суму 38 мільйонів 717 тисяч 600 рублів, було отримано прибутку 25 мільйонів рублів. З будівельними дільницями УВС-1 підписали контракти на проведення робіт десятки підприємств та організацій, серед них – трести “Львіввугілля” та “Західшахтобуд”, Золочівське шахтоуправління міністерства вугільної промисловості України тощо.

Основою прибутків було використання дешевої робочої сили. Наймані працівники практично перетворилися на кріпаків. У них забирали паспорти, затримували зарплату.

Зовні діяльність управління не відрізнялася від інших підрозділів Радянської армії. Штаб управління був Кишиневі. Ворота з червоними зірками, несення вартової служби, пост № 1 біля “прапора частини”, проведення за розпорядком дня бойової підготовки та політзанять. У ході операції із затримання “павленківців” в Кишиневі було вилучено 9 автоматів, 21 карабін, 3 ручні кулемети, 19 пістолетів і револьверів, 5 гранат і більше 3000 патронів, 13 круглих печаток та штампів, безліч фальшивих паспортів, службових посвідчень, бланків.

Під час обшуку в кабінеті Павленка знайшли новенькі погони генерал-майора, це звання він мав намір “привласнити” собі найближчим часом.

Провалилася афера через дрібницю. У той час в СРСР поширювали облігації держпозики, і УВС-1 також включився у цей процес. В одній із підрядних організацій у Львові зібрали гроші, але облігацій видали на меншу суму. Вільнонайманий на прізвище Єрошенко від імені ображених робітників написав скаргу на ім’я самого заступника голови Ради Міністрів СРСР Клима Ворошилова.

За справу взялася прокуратура з метою з’ясувати, що за непорядні керівники кривдять чесного радянського трудівника. Коли почали розбиратися, то були вражені – на території СРСР діяла “військова частина” з усіма атрибутами, бойовим прапором, яка офіційно не була на обліку в збройних силах, а була приватною фірмою махінаторів.

14 листопада 1952 року одразу в п’яти республіках, де Павленко вів свою діяльність, розпочалися арешти.

Слідство у кримінальній справі № 0098-53, яка налічувала 146 томів, велося протягом 2 років. Судовий розгляд у військовому суді Московського військового округу розпочався 10 листопада 1954 року і тривав 5 місяців.

Миколу Павленка та його найближчих поплічників (всього 17 осіб) звинуватили у злочинах, передбачених статтями 58-7 (підрив економічної могутності держави), 58-10 (антирадянська агітація та пропаганда) та 58-1 (контреволюційна діяльність) КК РРФСР, але за двома його виправдав.

Оголошення вироку тривало кілька тижнів і завершилося 4 квітня 1955 року. У ньому, зокрема, вказувалося, що “як за тяжкістю скоєних злочинів, так і нещирості перед судом підсудний Павленко поблажливості не заслуговує, і у справі пом’якшувальних обставин не вбачається”. За сукупністю скоєних злочинів його було засуджено до вищої міри покарання – розстрілу, з конфіскацією майна. Решта підсудних було засуджено до позбавлення волі на строки від 5 до 20 років з поразкою у правах та конфіскацією майна. Вільнонаймані працівники, які не знали, що працюють в нелегальній структурі, кримінального переслідування не зазнавали.

Богдан Скаврон

Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі