“Ми чемпіони України, проте в нас немає власного спортзалу” – тренер ГК “Галичанка” Віталій Андронов

Тетяна Барва | 18 січня 2022, 17:02 Інтерв'ю
Share Button
Віталій Андронов
Віталій Андронов має багатий тренерський досвід: був головним керманичем чоловічої збірної України з гандболу та одних з найтитулованіших клубів України – чоловічого ZTR (Запоріжжя) та жіночого "Галичанка". З 2021 року очолив жіночу збірну України з гандболу. 

Давно ви тренуєте “Галичанку”?

У “Галичанці” я загалом 2 роки. Була перерва, коли я пішов до чоловіків, але 1,5 року тому знову повернувся до дівчат і вже з часом очолив жіночу збірну України. 

Як часто змінюється склад команди?

Зміни в команді відбуваються не дуже часто, приблизно раз на рік. Приходить десь 2-3 людини, хтось іде. Іноді буває, що не приходить ніхто. У нас відносно молода команда, тому дівчата тримаються. Буває таке, що їм пропонують грати за кордоном і вони приймають ці пропозиції. Цьогоріч наша воротарка поїхала грати в Німеччину, ще двоє дівчат пішли грати за іноземні команди.

У якому віці зазвичай приходять у команду та до скількох років грають?

Максимального віку немає, тут все залежить від людини, скільки хочуть і скільки можуть тренуватися. Ті, хто має більше досвіду частіше їдуть за кордон, бо там інші гроші, а в нас в основному молодь. Середній вік гравчинь 19-20 років. Найстаршій гравчині в команді 26 років.

У команді багато випадків вагітності та чи повертаються після декрету дівчата?

Так, є такі випадки. Дівчата виходять заміж, вагітніють і залишають команду. Дехто повертається і тренується далі, дехто ні. У більшості випадків гравчині повертаються в команду і працюють далі, кажуть, що діти це не завада. 

Як ви працювали в умовах жорсткого локдауну?

Тоді закрили всі спортзали, не було де тренуватися і дівчат відпускали додому. Їм давали індивідуальні завдання і всі тренувались онлайн з камерами, бо техніку і навички обов’язково треба підтримувати. Після цього карантину в гандбольному спорті було дуже багато травм, бо все ж спортивна форма трохи втрачалась. А як тільки нам дозволили тренуватися в залі, ми одразу приступили до роботи.

Як часто у вас тренування?

Тренуємось 10 разів на тиждень, аби не втрачати форму. Займаємось по-різному, все залежить від нашого графіку і розкладу ігор. Перші тренування після гри легкі, ми розминаємось, граємо футбол, бо дівчата ще дуже виснажені та не треба їх навантажувати. Також ходимо в тренажерний зал, відпрацьовуємо техніку, покращуємо навички. Загалом практикуємо різні типи тренувань, бо в одному русі працювати скучно і не дуже ефективно.

Яка ситуація з травмами? На скільки часто травмуються дівчата?

Травми є, то спорт. Я завжди кажу своїм дівчатам, якщо ти зранку проснувся і в тебе нічого не болить, то ти мертвий. Кожна гра – це мінімальні травми, це новий виклик. Часто в дівчат травмований палець, спина, хтось травмує ногу. Але, на щастя, таких серйозних та важких травм, як, наприклад, пошкодження хрестоподібної зв’язки в нас немає. Навіть, якщо таке трапляється, то ми не кидаємо своїх дівчат, в нас є свій лікар, який допомагає в лікуванні.

Які ваші очікування та прогнози на наступні ігри?

Точно спрогнозувати нічого не можемо, але стараємось, ростемо, тренуємось, прагнемо перемагати в кожній грі. Це жіночий спорт, тут багато психології, не знаємо що буде завтра, але бачу, що команда росте, ми поступово рухаємось вперед. Є сильні досвідчені дівчата, яким 26 років, вони потужні і якщо проти них випустити грати молодих дівчат, то це різні рівні гри.

Ви також тренували чоловічу команду, з ким легше працювати?

Так, я 4 роки тренував чоловічу збірну, зараз працюю з дівчатами. Цікаво попрацювати і тут, і там. З дівчатами якось цікавіше, хоча тут більше психології, але гра та сама. Мені здається, якщо ти професіонал, то маєш вміти тренувати і дівчат, і чоловіків, і дітей, треба лише час для того, аби звикнути та обрати концепцію роботи.

Під час ігор трапляються бійки? 

Бійки як такі – рідкість, сам вид спорту в нас дуже жорсткий, зараз вже зробили правила, щоб зберігати гравців. От в минулому сезоні, наприклад, грали команди Миколаєва та Херсона, то там була серйозна бійка, і за волосся тягали, і стусани прилітали. Таке буває не часто, однак все ж трапляється.

У вас є фан-база, яка підтримує вас на іграх?

Є невелика група Ультрас Галичанка, яка старається приходити до нас на всі матчі, вони беруть барабан, вони підтримують, скандують кричалки. Кричать ”Ми львів’яни – ми найсильніші”, співають гімн України. Їх хоч мало, але таку постійну підтримку ми маємо.

Також вже кілька років за нас приходить і вболіває Національна гвардія України. Постійно приходять вболівальники зі спортивного патріотичного товариства “Шквал”. Крім того, дуже часто приїжджають вболівати юні гандболісти зі своїми тренерами з різних містечок Львівщини і не тільки.

Також, коли в цей час не мають своїх матчів, за нас приходять вболівати волейбольна команда “Барком-Кажани”, вартепольна команда “Динамо, флорбольна команда “Лемберг” та “Енергія” (футзал).

Приходить вболівати паралімпійський чемпіон Андрій Демчук. Ветеран з нескорених Ігор Галушка. Тобто ми маємо своїх постійних вболівальників, які приходить з матчу на матч. Також приходять рідні, знайомі дівчат, але такої кількості фанатів, як у футболі в нас немає.

Розкажіть про ваші найскладніші змагання

Буває таке, коли на іграх відсутні дівчата через травми. Якось ми приїхали на гру в Данію і 4 гравчині не приїхало, бо травмувались. Було дуже важко. Не вистачає людей і всі виснажені.

На вашу думку, чому гандбол за стільки часу не став таким популярним як футбол, наприклад?

Залежить від того з чим порівнювати. Наприклад, у Німеччині гандбол займає друге місце після футболу. У нас ситуація інша, тому що влада не приділяє належної уваги цьому виду спорту. Мало команд зали не будують. Ми чемпіони України, проте в нас немає свого залу. Ми тренуємось у спорткомплексі від Львівського університету імені Івана Франка. Треба популяризувати спорт, і це не лише гандбол, у нас й інші види спорту, напевне, не дуже популярні, порівняно з футболом.

Великий вклад в розвиток нашої команди робить наш президент (президент ГК “Галичанка – ред.) Федишин Роман Степанович. Якби не він, не було б і такої команди. Якби він не підтримував фінансово і не цікавився цим, оскільки він сам в минулому гандболіст. Тому все тримається на таких поодиноких ентузіастах і не сильно розвивається.

Людям хочеться прийти в зал на гру, підтримати свою команду, а для цього треба мати цей зал, більше пропагувати це. Всі Єврокубки у Львові ми граємо в “Галичині”, бо це єдиний зал, в якому можна проводити такі ігри. За 30 років Незалежності побудували лише два зали, цього дуже малого. Якби був хороший відповідний зал, то приходило б ще більше вболівальників, їм хочеться дивитись на команду, яка перемагає та вболівати за неї.

Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі