Хто і як поставив «Діло» на ноги? (1922 – 1925)

04 грудня 2020 РетроДіло
Share Button
Портрет Д. Левицького,художник О. Новаківський, з Фейсбук. «Львівське мистецтво»
Публікуємо уривок зі спогадів Івана Кедрина-Рудницького, редактора «Діла» в 1935 – 1939рр., про організацію видавництва газети в період її відродження в першій половині 1920х.

А саме: про вирішальну роль у цій справі Дмитра Левицького, тричленну дирекцію та членів Надзірної Ради на чолі з Костем Левицьким, а також про кумедний досвід журналістів з Олексою Новаківським – видатним художником.

Осінню 1924 року прийшли в “Ділі” поважні зміни. Чільний громадсько-політичний діяч, пізніший перший голова УНДО й голова Української Парляментарної Репрезентації, колишній посол УНР у Данії, д-р Дмитро Левицький, який теж вернувся з Відня до Львова, вплатив до Видавничої Спілки “Діло” від себе поважну суму і зібрав від наших фінансових та господарських установ дальші поважні гроші на розбудову редакції “Діла”, поширення об’єму газети і покращання друкарні “Діла”.

Сам д-р Дмитро Левицький став номінальним головним редактором “Діла”, а фактичним – як секретар редакцїі, залишився Федь Федорців. Д-р Дмитро Левицький, за фахом адвокат, не вів адвокатської канцелярії і займався тільки громадськими справами. Рідко коли писав до газети, а коли робив це, то завжди з допомогою когось із членів редакції, не розумів теж техніки видавництва, але мав величезне розуміння ваги друкованого слова і сантимент догазети.

Він був фактичним і одиноким керівником політики газети і мав тонке вичуття, що для газети добре, а що зле, погоджуючись з принципом, що “добре” покривається в газеті також з “цікавим”, а “зле” з “нудним”, при зберіганні, очевидно, громадського характеру та морального рівня газети. Дмитро Левицький присвячував “Ділу” багато часу, яким міг вільно розпоряжати. Був матеріяльно незалежним, заможним, міг присвятитися виключно політиці і громадській праці, тим паче, що й не мав дітей. Мав величезне зрозуміння для часопису, як політичної зброї і засобу виховування народу.

Не належучи до добрих промовців, що їх мали у своїх рядax всі три леrальні політичні партії, і не будучи типом інтелектуала, як, наприклад, адвокати Володимир Старосольський чи Роман Домбчевський, мав проте той особливий хист, що ним відзначався і Євген Коновалець: вмів ладнати з людьми, вмів дуже добре проводити на нарадах, вмів людей єднати, вмів добирати собі співробітників.

Будучи, як сказано, матеріяльно ні від кого незалежним, мав цивільну відвагу говорити правду людям, знав також, що товариські зв’язки необхідні у політичному і громадському житті. У своїй віллі на вулиці Набєляка у Львові (тій самій, де містився також консулят УССР, центр диверсійної акції серед українського суспільства) Дмитро Левицький і його мила дружина, відома, як “Пані Ася”, з дому Шехович(все ще живе в Нью-Йорку, – колись велика “пані”, залишилась такою й тепер, хоч матеріяльно дуже бідна: скромна, погідна, така сама, як була багатою, власне у цьому виявляється “панскість” духа!) – вели одвертий товариський дім, в якому стрічалися провідні діячі політичного й мистецького світу.

“Пані Ася” особливо опікувалася мистцями і склала для цієї цілі окрему організацію, яка м. і. закупила для мистця Олекси Новаківського, (чи не найбільшого нашого тогочасного артиста-маляра) гуцульський дім уДорі біля Яремча, де – й панство Левицькі мали свою віллю. Привезли Новаківського зі Львова й із парадою повели до того дому, що його пані Ася стилево, також у гуцульському стилі,уладила. Новаківський подивився, погладив бороду і запитав: “Курник є, а хата де?” Але великим людям, особливо ж мистцям, дозволено бути диваками.

Коли вже мова про Олексу Новаківського, то можна би багато веселого оповісти про того великого мистця,який – хоч кремезний і бородатий – робив інколи враження наївної та непорадної дитини. Він був загально відомий з такого свого прив’язання до кожного намальованого ним образу, що не хотів з ним розлучатися. А що його мистецька школа та опіка над ним його мецената, митрополита Шептицького, у сумі складалися на дуже бідне життя, то час до часу він ходив по українських установах з маленькими своїми образками, інколи й мініятюрками розміру листівки, та вимагав великих грошей.

“НародняЛічниця” замовила у нього портрет свого директора й голови Лікарського Товариства, д-ра Івана Курівця. Портрет був давно заплачений і давно готовий, але Новаківський завжди ще мусів щось у ньому “поправити”.
Скарбником “НародньоїЛічниці” був д-р Леонтій Максимонько, першорядний окуліст, мій близький приятель. який весело оповідав про свій досвід з Олексою Новаківським. Він, Максимонько, був надзвичайно докладний і скрупулятний у грошових справах і його дратувало те, що його лікарі-колеги раз-у-раз запитували, де замовлений ним у Новаківського портрет Курівця. Врешті Максимонькові увірвався терпець: він узяв з-під тодішнього готелю Жоржа, тепер Інтуриста, двох дебелих посильних, так звані “червоні шапки”, поїхав з ними візником під будинок Олекси Новаківського, недалеко від церкви святого Юра, постукав, а коли Новаківський відчинив двері – просто вдерся туди з отими двома посильними, показав їм на портрет Курівця і наказав “Забирайте!” Новаківський цілком оторопів і поки прочуняв – не було вже Максимонька і портрету.

Я мав з Новаківським інший досвід. Я заходив бувало до його робітні, бо це була справжня насолода дивитись на чудові образи, в яких сполучались динамізм, романтична символіка й ніжність імпресіонізму краківської школи Мальчевського – Виспянського – Вичулковського. Дивлючись на портрет його покійної дружини, прегарної жінки, закутаної у барвисту хустку, я запитав його: “Я знаю, пане професоре, що ви не продаєте образів, але все ж, скільки Ви захотіли би за цей портрет?” Новаківський погладив бороду, подумав і відповів: “Та яких 10.000 долярів”.

Склалося так, що я саме недавно їздив до Лодзі і Бєльська з прогулянкою журналістів, зацікавлених страйком у польському текстильному промислі, і ще стояв під враженням того, що там побачив і пережив. “Пане професоре, кажу, тепер за 10.000 долярів можна купити цілу текстильну фабрику з машинами”.Новаківський мало мене із сходів не скинув, що я посмів образити його, порівнявши його образ з якоюсь-там паршивою фабрикою…

Дмитро Левицький любив на товариських вечорах у себе дома грати бриджа і його партнерами були звичайно о. канонік ДамянЛопатинський, перший директор Видавничої Спілки “Діло”,кол. директор гімназії Володимир Кузьмович (про обох буде ще мова, бо обидва були небуденними індивідуальностями), Роман Купчинський і я. Усіх нас лучила приязнь, яка залишила в мене спомин на все життя. Дмитро Левицький не любив демагогії й оминав віча, зате був звеличником конструктивної праці: кооперації, Рідної Школи, Просвіти, НТШ, видавництв. Втішався великою повагою у громадянстві і серед усіх “меншин” у Польщі, що з ними втримував контакти, закликаючи до спільного фронту проти Варшави. Для поляків був неначе символом непримиренности УНДО, але вони шанували його, як людину з “хребтом”.

Цікаво, що помер, вивезений большевиками, у тій самій Бухарі в Казахстані 31 жовтня 1942 р., де жив як царський засланець, вивезений туди у 1914 році. Перед своєю смертю заповідав перемогу української Правди і дораджував не попадати в розпач, а вірити у відродження української держави. Був справжнім соборником, не терпів галицьких сепаратистів, ані теж подібних сепаратистів наддніпрянських. Мав звичай літом виїздити до Карльсбаду на лікування і там завжди стрічався з Євгеном Коновальцем, якому висловлював критичні завваги про практику ОУН в краю.

Тверджу, що Євген Коновалець під впливом Дмитра Левицького, Дмитра Палієва і моїм, коли Паліїв і я були зв’язковими між УНДО і Коновальцем, рішив визволитися цілком зпід матеріяльної залежности від чужинців та перевів – власною подорожжю до Америки і делеrуванням туди генерала М.Капустянського– зорганізування фінансової допомоги від земляків в Америці, через ОДВУ (Організація Державного Відродження України, нині популярно звана, як “мельниківці”).

Вертаючись до “Діла”: Дмитро Левицький “мав досить” гострих суперечок із Федорцевим, зрікся головного редакторства і головним редактором “Діла” став колишній його редактор з-перед 1914 року, д-р Василь Панейко (помер у Венесуелі у свого сина). Д-ра Панейка спровадив із Парижа його приятель д-р Володимир Бачинський, колишній видатний діяч Націонал-демократичної (Трудової) партії,дармащо Володимир Бачинський готов був іти на компроміс з польським урядом у Варшаві, а Василь Панейко був рішучим прихильником та властиво й автором концепції федерації з Росією, за зразком Переяславської угоди чи Грамоти Павла Скоропадського. Тільки у спілці з Росією, проповідував він, Україна може зберегти свою соборність та колонізувати східні землі. Тому члени редакції “Діла” стрінули приїзд Василя Панейка насторожено.

У редакції були взагалі два “крила”: Федь Федорців був за підкреслювання всіх українських осягів в УССР, як бази для “співпраці” та заступав непримирливу протипольську лінію – а я увесь час свого перебування у “Ділі” був за погодження і співдію з закордонним урядом УНР та висловлював сумнів у довготривалістьукраїнізаційного курсу в УССР та у можливість співпраці з тамошнім режимом.

Я мав ту сильну позицію, що підтримував мене у цьому Дмитро Левицький, який з черги заприязнився і цілком приєднав до тієїдержавницько-соборницької лінії д-ра Костя Левицького, колишнього прем’єра ЗУНР і найближчого співробітника Євгена Петрушевича у віденському періоді. Д-р Кость Левицький, вернувшись до Львова, активізувався у господарському житті та в “Ділі” й прийняв пропозицію Дмитра Левицького – стати головою Надзірної Ради “Діла”. Він був вже тоді сеньйором, який втішався великою повагою у суспільстві. Він шанував теж нас, багато-багато молодших за нього віком редакторів “Діла”. Тямлю такий епізод. До тричленної Дирекції “Діла” вступив, після переходу на емеритуру,кол. судовий радник у Тернополі КипріянБілинський, шо його називали “Ципцьо”.

Не знаючи ще добре львівського терену й традиційних звичаїв у “Ділі”, радник Білинський переходив з кімнати Дирекції до великої редакційної кімнати (редакція “Діла” вміщалася у трьох кімнатах на 2-ому поверсі дому на Ринку 10) і там критикував статті у “Ділі” та взагалі робив завваги, які нас дратували. Тоді д-р Іван Німчук і я пішли із скаргою на “Ципця” до д-ра Костя Левицького, як голови Надзірної Ради. Кость Левицький вислухав нас і відповів: “Що ви собі робите з такого шмаркача!” А той “шмаркач” мав вже 60 років життя …

Першим директором “Діла” був, як згадано вже, о. канонік ДамянЛопатинський, насправді парох, формально тільки адміністратор популярно званої Волоської церкви на вулиці Руській, тому, що та церква була власністю Ставропігійського Товариства, у руках протегованих поляками москвофілів, які ворожо ставилися до митрополита Шептицького, що в його юрисдикції знаходилася церква. О. ДамянЛопатинський – це прегарна людина, цілком небуденний духовник, що йому подібного вже між нами у всьому нашому світі нема. Коли він помер 8 лютого 1951 р. на 85 році життя в Нюарку у домі своєї внучки Христини і їі чоловіка д-ра Ярослава Воєвідки, то я написав некролог п. з. “Останній могіканин” (“Свобода” з 6 березня 1951 р.). Тямлю, що тоді на похороні о. кан. Д. Лопатинського був страшний мороз і я, вернувшися з похорону додому, до Філядельфії, захворів.

Цe був насправді останній могіканин світського греко-католицького духовенства, тип активного громадського діяча, людини висококультурної, товариської, з глибоким сантиментом до газети, з тонким розумінням ролі преси та великим організаційним талантом. Майже одноліток митрополита Андрея, був одним із нечисленних, які мали відвагу критикувати не дуже досконалий персональний склад капітули святого Юра та різні її ходи. Знав техніку видавання газет та особливо сприяв розвиткові друкарні Видавничої Спілки “Діло”.

Тому їздив до Ґданська та Ляйпціґу на виставки друкарських машин й інколи привозив відтіль якусь іновацію. Його близьким приятелем зпосеред духовників був о. Савин Дурбак, той, який з уповноваження від митрополита Шептицького виголосив прегарну промову на посвяченні пам’ятника роботи Сергія Литвиненка на могилі Івана Франка на Личаківському цвинтарі у Львові 22 травня 1933 р.: відомо, що багато наших духовників вважали Івана Франка за “атеїста”, соціяліста чи й анархіста і були проти включання його під покров Церкви й після смерти. Андрей Шептицький був людиною вищого типу і дивився на справи нації, віри і Церкви, як справжній муж Провидіння. Смерть о. Лопатинського заламала о. Савина Дурбака, який помер в Америці 13 червня 1964.

Третім директором Видавничої Спілки був Степан Кузик, директор Центробанку (разом з д-ром Костем Левицьким), видатний кооператор, людина зразково чесна й порядна, товарисько мила, з надзвичайним розумінням всього реального, практичного і ворожа всяким фантазмагоріям. Передчасно помер на 59 р. життя у 1947 р. в Німеччині. У складі Надзірної Ради Видавничої Спілки поруч із згаданими уже Дмитром і Костем Левицькими були такі видатні постаті кооперації, як Остап Луцький, ЮліянПавликовський, але також представники відроджуваного у тому часі українського міщанства – Михайло Стефанівський і Михайло Галібей – перший з них був вивезений большевиками і загинув на засланні, а М. Галібей помер у Нюарку в Америці. Його син є активним громадським діячем, інж. Роман Галібейу Джерзі Ситі.

З такими людьми у проводі видавництва редактори могли гармонійно співпрацювати і такі люди створювали власне ту атмосферу, в якій було приємно працювати та знати й відчувати, що члени редакції працюють не тільки ради хліба, а щоб причинитись до доброго громадсько-політичного діла.

Іван Кедрин-Рудницький. Життя події люди. Спомини і коментарі. Нью-Йорк: Видавнича кооператива «Червона калина», 1976

Автор Ігор Чорновол

Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі