І посвятили ножі гайдамаки…

Share Button
Фото: УНІАН
Про гайдамаків кожен з нас чув ще зі шкільної лави. Так, це саме ті хлопці-відчайдухи, які 300 літ тому "залили гарячого сала" за комір польській шляхті, виборюючи собі волю і, захищаючи від окатоличення, свою прадідівську віру.

Звичайно, сьогодні кожен сам особисто вирішує, хто, для нього, є героєм і чиї діяння слід увіковічнити у пам’ятках і пам’ятних дошках. Я відношуся до тих, які у гайдамаках вбачають українських героїв-повстанців, хоча польська історіографія вже друге століття намагається втиснути у голови галичан своє бачення гайдамаків, як розбійників і бунтівників проти польської Корони.

.

А, який-же стосунок, мали гайдамаки, до Львова? – спитаєте ви.

.

Почну з того, що майже всі ми успішно забули, а саме – першу російську окупацію Львова, яка тривала майже чотири (!) роки. І відбувалося це, у нашому місті, близько трьох століть тому.

.

Почалося з того, що у червні 1768 року до Львова увійшли російські війська під командуванням генерала Міхаіла Крєчетнікова з метою охорони міста “…від конфедератів, турків і гайдамаків”. Російський військовий гарнізон,  перебував у Львові й впродовж наступних 1770-1772 років, аж до підходу до Львова австрійських військ і анексії Польщі, як держави (в історіографії це названо “першим поділом Польщі”. Див. примітку №2 під цим текстом).

.

Власне тоді, у червні 1768 року під час свого першого вступу до Львова, російські війська й привели під конвоєм, до нашого міста, колони полонених гайдамаків, частину з яких розмістили у міському Арсеналі (сьогодні це “реберня” на вул. Винниченка навпроти Львівської облдержадміністрації). Згідно з архівними даними львівських єзуїтів, йшлося про 800 гайдамаків, з яких 39, росіяни одразу ж стратили, деручи з них паси шкіри, а інших посадили на палі (це відбувалося на місці страт – на Гицлевій Горі попри сьогоднішню вул.Золоту поблизу Краківського базару).

.

Цю інформацію доповнюють відомості львівської Святоюрської хроніки, в якій зберігся запис, що 26-27 липня у Львові та в сусідніх, з ним, містах і містечках, було страчено понад 300 гайдамаків.

.

У серпні того ж 1768 року, у міському Арсеналі гайдамаки підняли бунт, який адміністрація задусила. З цього приводу анонімний автор з Любліна писав, що він отримав лист зі Львова, в якому повідомлялось, що бунтівників загалом 359, їх вішають на день по тридцять і навіть більше осіб, “…а коли кат не встигає…, один другого вішати змушені”.

.

Сьогодні, про ті трагічні події нагадує нам меморіальна дошка авторства Анатолія Галяна, яка встановлена 1970 року збоку, на фасаді міського Арсеналу з таким написом: “У підземеллях цього будинку томилися ув’язнені гайдамаки (400 осіб) – учасники антифеодального повстання 1768 року – Коліївщини”.

.

Отож, завтра – 26 липня 2021 року, поспішаючи на роботу чи в інших справах і, проходячи повз цю пам’ятну дошку на міському Арсеналі, пом’янімо в серцях тих безіменних героїв, для яких честь і вірність національним ідеалам, була тоді далеко не порожнім звуком, як, для декого з нас, сьогодні…

P.S.

Інший польський мемуарист А. Мощинський зазначав, що військовий комендант Львова Феліціан Коритовський відібрав собі 60 фізично здорових хлопців і замість кари присудив їх до роботи – будівництва камяниці на площі Ринок, 29 (згодом кам’яниця Андріоллі). Їх тримали під замком, окремо від інших гайдамаків, але кормили і одягали. Служили Коритовському ці гайдамаки аж до приходу австрійських військ у 1772 року. Тоді їх нібито звільнили.

.

В. Щурат опублікував спогади про гайдамаків мешканки Личакова пані Сікорської, які вона почула від старших людей. Гайдамаків, за її словами, в Львові називали «уманями». Їх “тримали по криміналах і робили ними, а потім тратили”. Одним з методів кари було повішення на гак. Місцем цієї розправи була територія, де згодом було розташовано стадіон польського товариства “Сокіл” – цит. за: https://photo-lviv.in.ua/a-koly-kat-ne-vstyhaje-odyn…/.

.

Примітка №2.

Свого часу, зацікавившись цим питанням, св.п.Ігор Мельник писав: “…Почалося все у подільському містечку Барі, де 29 лютого 1768 року частина шляхти організувала конфедерацію для порятунку Польщі від промосковської політики колишнього коханця Катерини ІІ, короля Станіслава Августа Понятовського. В ті часи російські агенти, серед яких були й представники магнатських родин, підкупом і шантажем вербували в Польщі прихильників цариці Катерини ІІ. А у червні 1768-го до Львова увійшов російський підрозділ під проводом генерала Міхаїла Крєчетнікова для “охорони від конфедератів, турків і гайдамаків”. І гайдамаків, страчених 1769 року на Гицлевій горі, пригнали до Львова саме російські війська.

27 травня 1769 року військо конфедератів підійшло до Львова й зайняло передмістя. Ставка вождя барських конфедератів Казімєжа Пуласького містилась у єпископському палаці на Святоюрській горі. Польськими королівськими та російськими військами командував тоді комендант Львова полковник Феліціян Коритовський, який відмовився здати місто. У ніч проти 2 червня конфедерати кілька разів штурмували львівське середмістя, тричі вдираючись на вали, але були відбиті. 5 червня надійшли свіжі російські сили, і конфедерати відступили від Львова.

А проте у ніч на 7 липня наступного 1770 року загін конфедератів під командою полковника Шиця несподівано зайняв Львів, розігнавши російську залогу полковника Траубенберґа. Та вже за кілька днів конфедерати відступили, прихопивши кілька гармат і 200 тисяч злотих з російської військової каси.

Після цього росіяни тримали в 1770–1772 рр. у Львові сильний гарнізон. Габсбурґи не могли спокійно дивитися на фактичну окупацію українських і галицьких воєводств Речі Посполитої. Ще 1770 року австрійське військо зайняло підкарпатські терени вздовж річки Дунаєць, які належали Польщі. Це ще не була анексія, а скоріше спроба поставити забороло можливому російському просуванню через Карпати.

Але поступово дійшло до того, що 5 серпня 1772-го повноважні представники Пруссії, Росії та Габсбурґів підписали в Петербурзі трактат про поділ польських земель. Кордон габсбурзької займанщини мав тягнутися від Сілезії вздовж річки Вісла до Сандомира, далі пролягати через Замостя та Грубешів до Західного Бугу і до Дністра. До складу створеного тут Королівства Галичини та Володимирії з князівствами Освєнцимським і Заторським увійшли українські етнічні землі (Галичина) та південна Польща (частина Краківського та Сандомирського воєводства)…

Цариця Катерина ІІ не дуже охоче віддавала австріякам Червону Русь (майбутню Галичину), бо планувала, що вона таки опиниться в Російській імперії. Але мусила відступити перед наполяганнями прусського короля Фрідріха ІІ, який забравши 1744 року в Австрії більшу частину Сілезії, хотів компенсувати їй цю втрату за рахунок Львова та Руського воєводства (Галичини). Як писав львівський історик Броніслав Павловський, «на дні двосторонніх, приятельських стосунків крився взаємний антагонізм на тлі виняткових інтересів, яких головним об’єктом, як в дипломатії, так і в фактичній військовій окупації, було Руське воєводство, а зокрема місто Львів… І це не дивно, бо війська Катерини вже від кількох років займали цей край, під приводом боротьби з конфедератами, відтак почали вже вважати окуповану територію своєю здобутою власністю…” – цит. за: https://zbruc.eu/node/70743

.

Учасник встановлення пам”ятної дошки на честь гайдамаків – Олекса Сороколіт:

“Властиво пам’ятну дошку, Памя’ти наших славних Гайдамаків, вмонтовували в часі реставрації муру Арсеналу. Треба сказати, «дошка» – то не зовсім собі така дошка як дошка, а тяжка як грім, така тяжка як доля самих Гайдамаків мабуть. Мабуть вони мене і врятували своєю пам‘яттю. Вкладав я в мур великий камінь, саме обкладали вже вмонтовану «дошку»,  а того дня якоїсь мари був на роботі сам, де бродили ще троє не пам‘ятаю. Працюю на третьому рівні риштування, камінь вкладається вручну з колін, ти навприсядки ніби і той камінь вкочуєш на місце, під ногами дві дошки, все ясно і просто… нащастя я стояв на другій дошці від муру… камінь звертається, і пішов до низу… його ваги стало би переломити з висоти 50 см 4 см дошку, а до самого низу то він вже запросто все потрощив. Дошка перед самим моїм носом, не зачепивши мене ні на йоту, зложилася по середині зі страшною швидкістю, це так як би хто вдарив в долоні, гучний ляпас чи щось такого, ну полетіла за каменем донизу, слава Богу без моєї голови. Страху немає бо все надто скоро, а цікаве прийшло пізніше… я ще сів, а далі ноги відмовили, самі по собі, без страху, а ніг в тебе просто нема. А за пару днів, то для любітєлєй совкового врємєні, прийшло КГБ і мене з того ж риштування зняло і допрашивало… мене чомусь останнього, перед тим багатьох, навіть пана Вуйцика і директора пана Івана Могитича. На Кармелітах знайшли були залишки кармелітанської бібліотеки – от і інтєрєсовалісь, кто чево і куда розтащіл. Кожна історія, і це ціле щастя мабуть, обростає подіями навіть після самої головної події, а значить історія живе, а значить і ми живемо. Вітання всім, з повагою Олекса”.

Джерело

Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі