Музи композитора: кого кохав Володимир Івасюк

Share Button
Фото з відкритих джерел
Сьогодні, 4 березня, основоположникові української естрадної музики, композиторові Володимиру Івасюку виповнилося б 72 роки. Але доля відпустила йому лише тридцять. Та цей короткий вік митця був наповнений творчістю і тим, що найбільше надихає до нього — коханням.

Незадовго до своєї передчасної загибелі в травні 1979 року Володимир Івасюк натякав у розмові зі своїми приятелями, що це його остання “парубоцька весна”. У деяких спогадах його товариші-сучасники пригадували навіть орієнтовну дату запланованого весілля — серпень того злощасного року. Однак, та весна стала для композитора лише останньою, а ім’я своєї обраниці Володимир так і не назвав…

Кохання зі шкільного ансамблю

Перша глибока симпатія, яка протривала фактично до самої смерті, з’явилася у Володі Івасюка у рідному містечку Кіцмані до Люди Шкуркіної, яка була на рік від нього молодшою і з якою вони разом відвідували музичну школу. Вони обоє займалися на скрипці, багато часу проводили разом. “Воркували, як голубки”, – писав згодом у спогадах викладач Юрій Візнюк.

Коли в школі організували вокально-інструментальний ансамбль, Івасюк запропонував симпатичній білявці Люді бути вокалісткою і та, звичайно, погодилася. Той ансамбль назвали “Буковинка”, його репертуар відрізнявся тим, що, окрім естрадних радянських пісень, вони виконували власні композиції, серед яких була пісня, подарована Володею своєму першому коханню на 16-ліття, яка так і називалася — “А мені шістнадцять літ”. Коли цю річ виконували перед місцевою публікою, слухачі багатозначно між собою переглядалися.

Уже тоді, на початку 1960-х ансамбль, в якому грав Івасюк, їздив на гастролі — як переможців обласного конкурсу “Буковинку” запросили до Києва, де вони також стали лауреатами і були нагороджені мандрівкою по Дніпру.

Подаровану Івасюком пісню Людмила Шкуркіна зберегла як найбільший подарунок — він власноруч виготовив і розмалював альбом, в якому були текст, ноти і його фото.

В історії того кохання був один драматичний момент, коли у випускному класі Володя втрапив у скандальну історію із пошкодженим пам’ятником Леніну в Кіцмані, і в школі скликали комсомольські збори, щоб осудити цей вчинок. Виконувати роль гнівної судді довелося Людмилі, яка була секретарем комсомольської організації. Але на зборах вона лише картала його за незграбність, погоджуючись з тим, що Володя звалив той бюст випадково, коли намагався зняти з лисини вождя пролетаріату картуз, який туди закинув хтось із його компанії. До виключення з комсомолу, що б створило перешкоди в подальшому навчанні у вузі, справа не дійшла.

Після школи їхні дороги розійшлися – Володя із батьками та сестрами переїхав до Чернівців, де поступив до медичного інституту, Людмила поїхала навчатися до Києва, в театральний інститут. Але теплі стосунки вони підтримували завжди, хоча їхні зустрічі були доволі нечастими. Людмила Шкуркіна стала акторкою Дніпропетровського театру, Івасюк переїхав у Львів і навчався у консерваторії.

Востаннє вони бачились за півроку до смерті композитора, у серпні 1978 року, у Чернівцях. Спершу посиділи вдома у батьків, зайшли у кафе, а потім несподівано поїхали в рідну Кіцмань, де прогулялися містечком, зайшли до приміського лісу і так званою Рубаною дорогою пройшлися до хатинки лісника.

Заміж Людмила Шкуркіна вийшла лише після смерті композитора. Вона стала заслуженою артисткою України, останнім місцем праці був Севастопольський драматичний театр. Людмила пережила Володимира Івасюка майже на 30 років і померла у 2008 році від хвороби.

Червона рута для Мусі

У студентські роки Володя Івасюк підтримував більш, ніж товариські, стосунки з одногрупницею Марією Соколовською, яку він також запросив займатися музикою в інститутському камерному оркестрі.

Вони практично щодня бували разом — від ранку, коли починалися заняття у вузі, до вечора, коли треба було йти на репетицію. До речі, репетиції часто відбувалися на квартирі Івасюка на вулиці Маяковського в Чернівцях. Або в арці того будинку, де була прекрасна акустика. На такі дворові концерти часом збиралася публіка.

Згодом у спогадах вона писала, що Івасюк ніколи не освідчувався їй в коханні. “Мабуть, йому легше було все сказати в піснях”, – говорила вона.

Досить сказати, що знамениту “Червону руту” у першому незакінченому варіанті ще у 1968 році Володя показав саме “своїй Мусі”, як називав він Марійку.  Коли ж через два роки ця пісня вперше прозвучала і одразу стала тогочасним хітом, композитор переписав від руки її текст до зошита Соколовської, додавши підпис “Мусі від Володі. 15.9.70. III пара. Лекція по дермі (з дерматології)”. Свого часу іноземні туристи намагалися викупити цей автограф за 3 тисячі доларів, але Марія зберігає його й досі.

Ще однією піснею, яка сприймається як присвята цій дівчині, була Івасюкова “Елегія для Марії”, в якій він оспівав кохання до дівчини з таким іменем. Але для композитора вона залишилася тільки музою, разом їм бути не судилося.

Ще студенткою Марія Соколовська вийшла заміж за одного із викладачів, Івасюк у той час уже поїхав здобувати вищу музичну освіту у Львівській консерваторії. Зі Львова він прислав своїй Мусі вітальну телеграму. А вона свого старшого сина назвала Володею.

З ким ходив в далекі гори

Ще одним романтичним захопленням, яке Івасюк пережив у Чернівцях, були стосунки із звукорежисеркою обласного телебачення Ніною Щербаковою. Їхні зустрічі відбувалися на телестудії та на квартирі Ніни у центрі Чернівців, де було фортепіано і Володя міг виливати свою душу в піснях. Були прогулянки містом і навіть далекі подорожі у гори.

Згодом вона пригадувала, що саме завдяки Володі вперше побачила Близницю, Драгобрат, Говерлу. Результатом цієї поїздки були не лише чудові враження, але й неймовірна за красою пісня “Я піду в далекі гори”, яку Івасюк проспівав в потязі, повертаючись із мандрівки. Текст пісні, за погадами його сучасників, Івасюк записав на коробці з-під цигарок.

Згодом автограф цієї речі, яка спершу мала назву “Мила моя”, Володимир Івасюк подарував Ніні Щербаковій зі словами, які можна розцінити як освідчення в коханні: “Ця пісня була написана під впливом якогось неясного образу, хоч я й відчував, що цей образ існує насправді. Під час запису (фонограми для передачі, – авт.) я почав усвідомлювати, що той далекий туман, для якого я писав свою пісню, набуває конкретної форми й перетворюється на тебе, Ніно. Хоч це й дивно, але це так.

Я зрозумів, що ця пісня написана під твоїм впливом, і по праву вона має бути твоєю. І це нічого, що зараз не весна, а осінь, що квітів уже мало. Я не хочу повторюватися поза текстом. Та голубий світ все ж залишається в моїх очах, а в руках — ласка, і я їх буду нести до далекого видіння, що стало близьким”.

Через рік після того, як Івасюк переїхав у Львів, у 1973 році Ніна вийшла заміж. Але часом вони все ще зустрічалися — переважно на Івано-Франківщині, куди Ніна приїжджала у відрядження. Востаннє вони бачилися за кілька днів до його зникнення — 20 квітня  1979 року, коли Івасюк збирався на конкурс “Молоді голоси” у Хмельницькому. Був у доброму настрої, розповідав про творчі плани…

Кажуть, саме під час цього конкурсу Івасюку повідомили, що його не будуть цього року нагороджувати почесною республіканською премією імені Островського, і це стало болючим ударом по амбіціях композитора.

Пісня була поміж них

Ще однією жінкою, якою захоплювався Івасюк, була журналістка молодіжної газети «Молодий буковинець» Галина Тарасюк, яка була авторкою першого серйозного матеріалу про молодого композитора «Знайти сонця руту».

Вони познайомилися восени 1970 року і відтоді Володя частенько говорив про неї. “Казав, що їхні прізвища (Тарасюк — Івасюк, авт.) добре римуються і що самі вони душевно непогано заримовані”, – пригадувала дослідниця життя і творчості Івасюка, авторка книг про композитора Парасковія Нечаєва.

Глибока симпатія до Галі надихнула композитора на лицарський гімн — “Пісня буде поміж нас”. Своє особливе ставлення до дівчини він виявляв тим, що називав її “Коцю” — так його батько звертався до своєї дружини.

“Не знаю, як можна назвати наш  стосунки з Володею, але це було щось таке чисте, ніжне й гарне, як маків цвіт, на який і тінь не впала. Нічого подібного в моєму житті не було. Яким він був? Світлим. У нього не було поганих рис, принаймні я їх не бачила. Завжди уважний, добрий, веселий, надійний, чесний. У нього був священний пієтет до життя, яке він любив, як дитина, і хотів, щоб воно ніколи не кінчалося… Володя вмів переконати людину в її власній неординарності, у її великій, але не усвідомленій цінності для людства. Знаю це по собі. Він умів поважати іншого”, — згадувала Галина Тарасюк.

Востаннє вони спілкувалися 1977 року, коли 60-річний ювілей святкував батько композитора Михайло Івасюк. А через два роки відбулася їх випадкова зустріч у Чернівцях. Галина на той час уже вийшла заміж і була вагітною, тож не захотіла потрапляти на очі Володі. Коли ж перейшла на інший бік вулиці та озирнулася, побачила, що він сумно дивиться їй вслід і вигляд мав нездоровий.

Його “чорна фея”
Найбільш пристрасним коханням Івасюка стала оперна співачка Тетяна Жукова, яка була випускницею львівської консерваторії та солісткою місцевого оперного театру.

Вони познайомилися у 1973 році, коли готувався святковий концерт на Львівському телебаченні і на якому мали лунати пісні Володимира Івасюка. Він шукав співачку, яка би мала голос, схожий до найкращої виконавиці його пісень Софії Ротару. В консерваторії Івасюку запропонували звернутися до Жукової. Вони зустрілися вдома у Володі на вулиці Полтавській (тепер — Івасюка) та підготували пісню “У долі своя весна”. Приблизно через півроку вони почали зустрічатися.

“Я любила його і була впевнена, що він мене любив. У 1976 році ми вирішили з Володею одружитися, але потім він став уникати питань з цього приводу”, – згадувала згодом Тетяна Жукова в одному з рідкісних своїх інтерв’ю.

Сучасники пригадували, що причиною неоформлених стосунків із Жуковою був спротив з боку батьків Івасюка, вони не сприймали її як гідну пару, підозрювали у корисливості. До того ж у колишнього в’язня радянських таборів Михайла Івасюка викликало антипатію те, що Таня була росіянкою, родом із Саратовської області.

Між тим, в опублікованих спогадах йдеться, що це кохання могло мати і свій плід, але Жуковій довелося зробити аборт. Після цього їхнє спілкування було наповнене емоціями та взаємними звинуваченнями, вони сходилися і розходилися. Деякі друзі називали Таню “чорною феєю”, яка приворожила Володю і не відпускає.

Коли Володимир Івасюк після сильної депресії потрапив до психіатричної клініки, то зателефонував Тетяні і попросив провідати його. “Ми сиділи в приймальному покої, і обоє плакали. Він продовжував зізнаватися мені в коханні і говорив, що ми повинні одружитися. Володя мені говорив, що у нього на роботі виникла сильна нервова депресія. І я сама знала, що він міг працювати ночами, цілодобово і нічого не їсти “, – згадувала вона згодом.

Також у документальному фільмі “Володимир Івасюк. Ідеальне вбивство” кохана композитора розповіла, що у розмовах з нею він зачіпав тему самогубства. Після якогось фільму, в якому була сцена публічного суїциду, він начебто сказав: “Я не розумію тих людей, які демонструють відхід з життя таким чином , щоб це викликало такий резонанс, публічність. Якщо людина вирішила піти з життя, він повинен зробити цей так, щоб потім не знайшли цю людину “.

Багато хто вважає, що Тетяна якимсь чином причетна до його загадкової загибелі або принаймні знає, що з ним сталося в ті жахливі 24 дні невідомості – від 24 квітня, коли він зник зі свого дому, до 18 травня, коли його тіло знайшли повішеним у Брюховицькому лісі. До речі, саме місце, де було знайдено мертвим Володимира Івасюка, Жукова назвала одними з улюблених для їхніх спільних прогулянок.

Після цього страшного випадку Тетяна Жукова не змогла більше залишатися у Львові. Воена виїхала спочатку до Туркменістану, а згодом, начебто її бачили в Білорусі. Подейкували, що співачка навіть зробила собі пластичну операцію. Відтоді її слід загубився, поки автори згаданого документального фільму не розшукали цю досі скупу на слова жінку у Харкові.

Фото із сайту http://www.ivasyuk.org.ua та відкритих джерел.

Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі