Ми розбирали намети, спалювали одяг, а підмоги все не було, – львів’янин про події на Майдані

19 лютого 2020 Життя, Політика
Share Button
Андрій Муляк – спеціаліст в галузі аналізу і управління бізнесом на українсько-шведському підприємстві. Виховує трьох дітей, співає в церковному хорі, займається в музичному гурті. Коли домовлялись про інтерв’ю, то ледве вирвали у нього час на зустріч, і то у вихідний. Сім років тому, коли почались революційні події у Києві, Андрій жив у такому ж напруженому ритмі. Але на другий день після побиття студентів кинув усе, і поїхав на Майдан.

Якби це повторилося сьогодні, я б теж поїхав

Був критичний момент. Так, тоді я теж займав відповідальну посаду – був директором ТзОВ «Прогрес». Але питань «чому? і навіщо?» в мене не виникало. Нас дуже обурило, що розігнали студентів. І наступного дня я та троє моїх товаришів поїхали машиною до Києва. Ми не могли залишатися надовго. Але були на Майдані у найкритичніші моменти, чотири рази: 30 листопада, відразу по тому, як «беркутівці» побили дітей, потім ще у грудні. Добре пам’ятаю, що були 22 січня – я виліз на клумбу, а мені одразу: краще того не роби, бо сьогодні так стояв хлопець і його підстрелили. Загиблим виявися Сергій Нігоян. Потім були 18-20 лютого.

Про головний здобуток Майдану

Для мене всі чотири поїздки на Майдан – це публічне висловлення особистих переконань. Я не є бойовик, і не військовий, але мусів скористатися своєю громадянською позицією, без зброї та правопорушень. Головна мета – підтримати ідею демократії та європейської орієнтації і сказати «ні – корупції».

На щастя, я вже бачу головний здобуток Майдану – це те, що ми «розвернулися» у протилежний бік від Росії. У нас не може з ними бути спільної історії, ця імперія не вміє дружити. Однак, якщо ми знову підемо протилежним шляхом, то нас чекає доля білорусів – цілковите поглинання нашої країни Росією.

Про «страшно»

Казати, що ми нічого не боялись – це брехня. Страшно було завжди. Часто хтось пускав чутки, що Майдан будуть розганяти. Ото був випадок, у грудні чи січні, коли лідери опозиції пішли на переговори з Януковичем. Людей на Майдані було мало, до народу вийшла Богомолець і почала научати: «Якщо кидають гранату димову, то треба «присідати», якщо шумову – то «підскакувати», ну, щось таке. Страху вона тоді нагнала достатньо. То були, так звані, заходи безпеки. Але ми розуміли, якщо йдуть перемовини, і довго результату нема, то, можливо, буде штурм. Але тоді обійшлося.

Те саме було після «драконівських законів», ухвалених 16 січня 2014. Нас всіх попереджали – більше трьох не збиратися, бо людей, від яких чути димом, забирає міліція. В шоломах не можна. В масках не можна. Словом, краще їхати додому. Але, розумієте, я б себе не поважав, якби відсиджувався вдома. Що я потім буду дітям розповідати? Жінка була не проти. При тому, що я мав багато роботи, а ще репетиції, діти, сім’я. Ніщо мене не стримувало.

Щоб відіспатись після ночі, ми на добу знімали квартиру

Ви питаєте про побут… На Майдані, в основному, ми чергували по ночах. Коли найменше людей і найбільша небезпека. Вдень відсипались. Часом у знайомих, деколи знімали квартиру. Харчуватись можна було на майдані – їжі було достатньо. Ми не були записані у жодну сотню, тому примкнули до творчого шатра Барбакан, на Хрещатику. Він був весь розмальований, там стояла буржуйка, гарячі напої. А загалом, ніхто і не думав про якісь зручності.

Щоб підтримати вогнище, ми спалювали все барахло

18 лютого, коли відбувся «Мирний наступ» до ВР, а потім побили купу людей, я від ранку слідкував з дому за новинами. Близько 16.00 подзвонив товариш, що треба їхати, бо на Майдані «пекло». На 17.10 був харківський потяг. Через інтернет «пробили» квитки, в останню хвилину залетіли у вагон. Після того «залізниця» заявила, що розмило шляхи і поїзди не ходять. Коли ми приїхали до Києва, майже вночі, то вже горів Будинок профспілок. Ми знали, що вбито багато людей. Але не здрейфили, хоча, крім лижного шолома, я не мав жодного захисту. Приїхали в ніч на 19 лютого десь близько 2:00. Навколо – гнітюче мовчання. Ніхто не знав, що робиться. Барикади на половину були знесені. Люди стояли зі щитами – дерев’яними, чи металевими, які вирвали в «беркутівців», дехто взагалі, зі шматком фанери. Ми стояли перед Стеллою Незалежності. Перед нами ледве-ледве горів вогонь. Шин уже не було, спершу зносили від наметів і кидали у вогонь дрова, потім з палаток забирали все можливе, у вогнище кидали навіть одяг, бушлати, розбирали намети – і туди. Хтось обурювався, але ми пояснювали – якщо не буде вогню, то «гвардійці кардинала» все знесуть. Вони були зі зброєю, і нас бачили, особливо тоді, коли ми підходили до вогню щоб закинути чергову порцію дров. В ці моменти було особливо страшно, бо ти перед ними, як на долоні і стоїш за лінією щитів і барикад. Вони періодично кидали в нашу сторону гранати. Не бойові, але вибухали вони потужно. Паралельно, з іншої сторони, нас поливали водомети. Води було – по кісточки. А я приїхав в нових черевиках. Це була найстрашніша ніч. Людей залишилось, від сили, 300-400, палити було нічим.

Ми «калатали» коктейлі Молотова і чекали, калатали і чекали…

На ранок 19 лютого нам принесли пляшки робити коктейлі Молотова. Ми з другом заливали у них бензин, ще якесь масло, змішували, тоді – шматок ганчірки і «запечатували». Я не кидав в людей принципово. Кидали інші хлопці. Єдине, на що ми сподівались – мають приїхати зі Львова автобуси з людьми. Отак, ми «калатали» коктейлі Молотова і чекали, «калатали» і чекали. Пару годин поспіль. По черзі, хтось прикриває щитом, хтось навприсядки, пакує ту суміш. Потім мінялись. Ми були абсолютно мокрі через ті водомети. Хтось мені дав свій бушлат. Але воно теж намокло. Ми були дуже змучені, «чорні» від кіптяви. І знали, якщо львівські не приїдуть, то нам кінець. Отак дочекались світанку. Львів приїхав біля сьомої ранку. Декілька сотень. Нас трохи «попустило». Ми пішли відпочити.

Коли почув про розстріли, одразу побіг на Хрещатик

А розстріли були 20-го. Тому передувала дуже спокійна ніч. Ми там чергували, а вранці, як завжди, повернулися на квартиру відпочити. Як тільки я заснув – дзвонить товариш зі Львова і питає, чи зі мною все добре, бо на Майдані вбивають людей. Я зразу зібрався і гайда в центр. Насправді, у мене виникла коротка дилема, лишатися вдома чи йти туди, де вбивають. Цей момент вибору – найяскравіший спогад з Майдану. І я таки пішов. Але поки добіг, то була, приблизно, пів десятої ранку, все закінчилось. Майдан уже жив звичним життям. Люди збивали бруківку і передавали далі. От цей момент – це «вибух» мозку. Моя присутність була вже нікому не потрібна. Жаль.

Додому ми не поїхали. На ранок 22 ми знову чекали наступу. Знову та дика нервозність, але раптом стало відомо, що Янукович втік, і ситуація змінилась.

Якби не Майдан…

В мене нема відчуття, що це все було даремно. Не всі цілі реалізовані. Це правда. Але ми зрозуміли, хто є наш ворог. Тому буду надіятись, що зближення з Росією не буде і найближчим часом. Ми втратили частину територій, але на щастя це частина, а не вся країна.

Якби Майдан не почався у 2013 р., то Україну тихо-мирно Росія підім’яла би під себе. Стояли б маріонеткові князьки, як Янукович, які б за гроші здавали інтереси України. І через 10-15 років вже б не було держави України. Думаю, що східні і центральні області з таким планом залюбки б змирилися. Можливо, цей план не прийняла б західна Україна, бо тут дуже багато відкритих «ран», які колись залишили «асвабадітєлі». Збройний конфлікт би «вистрілив» в будь-якому випадку, просто на іншій території і тоді б уже України не було.

Тетяна Сімка

 

Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі