На що може надихнути терорист і радянофіл Мирослав Січинський

12 квітня 2021 РетроДіло
Share Button
Вбивство А.Потоцького. Рисунок невідомого художника, 1908. Історія Львова. Т. 2. Львів, 2007
12 квітня 1908 року — український студент Мирослав Січинський на знак протесту проти шовінізму польських урядовців убив намісника Галичини графа Анджея Потоцького.

«Днесь з роздерти серцем видимо пляму крови на білій одежі любови вітчизни, і кождий, що любить вітчизну, мусить ту пляму стирати, або радше словами і ділами виказати, що кров не обризкала нашої білої ризи, що між справою народною і сповненим злочином не було і нема нічого спільного та що ті поняття можуть бути злучені лиш у хворобливій мислі нещасного, котрий злочину допустився. Коли проте з обуренням і відразою осуджуємо кровавий чин яко християни, то особлившим способом яко русини мусимо піднести якнайголосніший протест проти самої гадки, що можна святій справі служити закривавленими руками. Ні! Ні! – ради Бога ні!» — Андрей Шептицький.

29 січня 2014 р. на фасаді будинку Львівської обласної адміністрації урочисто відкрили меморіальну таблицю на честь вбивства студентом М. Січинським намісника Галичини А. Потоцького такого змісту: «Тут, у колишньому будинку австро-угорського намісництва, 12 квітня 1908 р. український патріот Мирослав Січинський скарав на смерть намісника Галичини шовініста А. Потоцького за кривавий терор проти українського народу та фальшування виборів». Таблицю виготовлено на виконання рішення Львівської обласної ради 25 червня 2013р.  «Про вшанування героїчного чину М.Січинського». Таке рішення викликало здивування фахових істориків. Чимало з них вважають, що М.Січинський – не та постать, яку потрібно героїзувати. На громадських слуханнях, у яких я брав участь, її  так і не схвалили. А встановили її під час Майдану, коли у Львівській обласній адміністрації панував хаос.

Тож акурат на Вербну неділю 1908р. український студент всадив у польського намісника три кулі. М.Січинський одразу ж здався поліції, пояснивши, що це помста за кривди руського народу. Відтак у Львові декілька днів громили українські установи. Від М.Січинського відмежувалися всі українські політичні партії, в тому числі його рідна соціально-демократична партія. Адвокати обрали стратегію акценту на психічній неадекватності свого підзахисного. Однак під тиском громадської думки український істеблішмент змінив стратегію, наголошуючи на нерівноправності русько-українського населення Галичини, що й спонукало молодика вчинити терористичний акт. Невдовзі сформувався культ М.Січинського, який протримався до Першої світової війни. 1909 р. М.Січинського засудили до вищої міри покарання через повішання. На прохання вдови убитого намісника цісар помилував українця й замінив вирок на 20-літнє ув’язнення. 1911р. за допомогою своїх партійних товаришів Д.Вітовського, М.Цеглинського та ін. М.Січинський утік з в’язниці. Помер на дев’яностодругому  році життя в США.

А тепер про що, можливо, не знали ініціатори цієї меморіальної таблиці.

Отже, закликають увіковічити вбивство «шовініста». Але гр. А.Потоцький не був шовіністом. Обурення українців викликала тактика намісника під час виборчої кампанії до Галицького сейму 1908 р., коли завдяки його підтримці депутатами стали 9 москвофілів (яких не було в Сеймі впродовж 13 років). Зненацька після виборів гр. А.Потоцький приїхав автом до провідника українського сеймового клубу Євгена Олесницького до Стрия (Є.Олесницький проживав у Стрию; це єдиний відомий випадок, коли намісник краю, порушивши етикет, відвідав домівку українського політика) й запропонував порозумітися, пообіцявши скасувати мандати москвофілів, посаду віце-маршала Галичини тощо. Є.Олесницький погодився, а поки український істеблішмент укладав список вимог до намісника, студент вирішив проблему польсько-українського непорозуміння револьвером. Відтак Є.Олесницький переніс два інфаркти і змушений був зійти з політичної арени. Таким чином, ще одна непряма жертва атентату Січинського – Є.Олесницький, видатний український парламентарій.

Інший маловідомий факт: якщо одна частина українського населення Галичини прославляла М.Січинського, то інша відреагувала в той спосіб, що переходила на латинський обряд й полонізувалася. Активні полонізаційні процеси періоду 1908-1913 рр. є ще одним непрямим наслідком вбивства гр. А.Потоцького.

Загадка М.Січинського – його радянофільство. Проживаючи в США, після Другої світової війни він очолював американські організації дружби з СРСР. Тричі приїжджав до УРСР, двічі – до Львова. Тут його приймали на рівні Львівського обкому КПРС. Ще б пак: у кабінеті намісника А. Потоцького тоді засідав перший секретар Львівського обкому КПРС… Деякі дослідники навіть припускають, що М.Січинський працював на низку спецслужб.

Як уже згадувалося, першою стратегією оборони М. Січинського був акцент на його психічних розладах. У цьому контексті варто звернути увагу на конфіденційний лист М.Січинського М.Грушевському 1908 р., оригінал якого знаходиться в Центральному державному історичному архіві в Києві. Ось що писав наш герой: «Високоповажний і дорогий пане професоре! Ви звернули були увагу, що в посліднім часі лучилося між нашою молодіжжю багато самоубійств, одно по другім, і лучили таку загальну неохоту до життя з причинами атентату 12 цьвітня. Дійсно, послідня осінь і зима принесла 5 случаїв, а весна мала принести дальші. В півроку після смерти мого брата хотів стрілятися мій приятель, якого я більше люблю, чим себе, знакомий Вам Микола Цеглинський. … якби він поспішив, то після його смерти йшла черга на мене, а може й дальше… Про себе я був певний, за В., Н. і Т. догадувався і боявся… Тоді, як я стояв ногою на тамтій стороні світа і прочував, що буду мати наслідників, відновилася у мені давна думка про убитє гр. Потоцького. Вона розвивалася протягом двох літ зовсім так, як я представив на розправі, лиш послідньою причиною була не смерть Каганця, а гроза смерти мого приятеля і моєї (…) Коли Ви почасти відгадали ту послідну причину, що руководиме мною, то я хотів написати Вам про те, але хоч не писав, то узурпую собі право віднестися до вас як до батька з просьбою: поможіть мені виратувати приятеля. Йому знов грозить самовбійство…» (Повністю лист опублікований: Ю.Мицик, І.Тарасенко, Т.Шестюк. Листи М.Січинського до М.Грушевського // Наукові записки Києво-Могилянської академії. Т. 104. Київ, 2010. С.64-67).

Отже, мотивацією М.Січинського була його хвора уява, а не помста «за кривди руського народу». І прихильники меморіальної таблиці повинні здавати собі справу, що ґлорифікуючи Січинського, вони водночас схвалюватимуть психічно-суїцидальні розлади, зрив чергового польсько-українського порозуміння, полонізацію українського населення й радянофільство. До того ж чимало дійсно видатних постатей історії Галичини, заслуги яких  не викликають сумніву,  не дочекаються  вшанування громадськістю. А хоч би й Є.Олесницький, якого, щоправда, шанують у Стрию, зате зовсім забули у Львові.

Провідні знавці австрійського періоду історії Галичини висловили свою позицію в медіях.  «Для мене як історика, викликає велику загадку останній період життя Січинського… У чому сумнів? У хрущовські часи він частенько бував у Львові, я знаю родини, де він зупинявся, спілкувався з галичанами. Тоді ніхто зі США не міг їздити сюди. А він бував неодноразово, цікавився життям і побутом», – сказав в інтерв’ю радіо «Свобода» директор Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України професор Микола Литвин. «У той час українська молодь підтримала Січинського, бо розцінювала це вбивство на політичному ґрунті як помсту за протиукраїнські акції, які очолював намісник, – сказав довголітній керівник відділу нової історії Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України Феодосій Стеблій. – Але відзначати 105-ліття від часу вбивства?.. Не можна вшановувати момент вбивства».

Незгідна з такою ухвалою й частина депутатського корпусу. Зауважу, що схваливши цю пропозицію в принципі, депутати водночас відхилили представлений проект меморіальної таблиці через її низький мистецький смак. Категорично «проти» – нещодавній керівник комісії культури Орест Шейка. «В велику брехню дуже легко вірять, а маленьку брехню дуже легко розгадують. Нам дуже часто подають маленьку брехню. І в результаті перемагає велика брехня. А перемогти велику брехню може тільки правда. Відповідно перемогти велику історичну брехню може тільки історична правда», – сказав перший голова «Товариства Лева» в програмі «Прямим текстом» на телеканалі ЗІК 27 червня 2013 р.

Рішення Львівської обласної ради частково підігріла ухвала Сенату Польського сейму про польські етнічні чистки партизанами УПА «з ознаками геноциду». Разом з тим я не зауважив, щоб хтось з українських політиків втішався з оказії публічної зневаги президента Польщі яйцем у Луцьку. А як почуватимуться польські діячі, входячи у Львові до будинку з такою меморіальною таблицею? І чи не почастує його хтось з хворою уявою вже не яйцем, а свинцем? Що тоді?

А взагалі з ґлорифікацією терору в Європейський Союз не ходять. І якщо вже розглядати замах Січинського в ширшому контексті, а саме цілої низки замахів на представників європейських монарших родів та посадовців на зламі століть (вбивство російськими соціалістами імператора Олександра ІІ 1881р., австрійської імператриці Єлизавети італійським анархістом 1898р., наслідника габсбурзького престолу Франца Фердинанда та його дружини Софії Хотек групою сербських соціалістів 1914р. тощо), то неможливо не зауважити, що політична ситуація в Європі поступово виходила з-під контролю. Зрештою, нерозважний вчинок 1914р. молодого серба з дуже принциповим ім’ям Гаврило Принцип спричинив Першу світову війну й коштував людству десятки мільйонів жертв. І хоча Г.Принцип дійсно був сербським патріотом, ніхто у Сербії не героїзує його, ані ставить питання про його вшанування.

Підготував Ігор Чорновол.

Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі