“Наша пані цісарева”: про таємничу ностальгію корінних галичан

Share Button
Фото з відкритих джерел
На цій, більш як столітньої давності, світлині - наш найяснійший цісар Франц Йосиф зі своєю дружиною Єлизаветою на одній із прогулянок у парку в Бад Кіссінген у Баварії.

Це фото привернуло увагу якоюсь щирою безпосередністю моменту і елегантною поставою цієї шляхетної пари. Тут немає награних поз і ніхто не намагається виставити себе перед фотографом, винятково у виграшному світлі… Зовсім, ні!

Бачимо, що на світлині – немолодий вже чоловік у добротному елегантному костюмі, в циліндрі і з тростиною у руці про щось, на ходу, зосереджено думає або ж щось говорить дружині, яка йде праворуч. Єлизавета ж, не повертаючи, до нього голови, йде з ним в ногу розмашистим впевненим кроком, що видає у ній рішучу і впевнену у собі, натуру.

В родині, а дехто (хто мав на те право) й при віденському королівському дворі, називав дружину Франца Йосифа не Єлизаветою, а доволі пестливо – Сісі. За описом і портретами вона була неймовірно гарною, мудрою і рішучою жінкою з густим темно-каштановим волоссям, великими карими очима і білою шкірою (і, що цікаво: при своєму зрості 1,72 м Єлизавета важила лише близько 50 кг (!)). Крім того, вона любила коней, собак і подорожі.

Єлизавета прожила довге життя, але відійшла до Вічності – причому, вкрай трагічно – раніше за свого чоловіка, а нашого Цісаря.

Сталося це 10 вересня 1898 року в Женеві, коли Єлизавета, перед посадкою на пароплав “Geneve”, що відпливав до Монтре, прогулювалася набережною Женевського озера. До неї раптом підбіг якийсь молодий чоловік і несподівано завдав колючий удар напильником. Оскільки, рана була неглибока, то Єлизавета не надала їй значення, сіла на пароплав, на якому за кілька годин… померла. Як потім з’ясувалося, напильник був змочений у повільнодіючій отруті… А, нападником виявився італійський анархіст Луїджі Лучені, який заповзявся забити когось з королівського дому Орлеанів, а Єлизавета, просто, першою трапилася на його шляху.

Отакі-от, цікаві історії можна, часом, почерпнути із пожовклих світлин позаминулого століття…

Ну, а галицький фольклор не міг не відреагувати на таку поважну (хоч, і трагічну) подію, а тому, серед підкарпатських лірників ще задовго до Першої Світової війни постала ось така-от, пісенька:

Наша пані цісарева Габсбурзького роду,

Поїхала ся купати на карлсбадську воду.

Ше не вспіла шати зняти та й скочити в балью,

Як ся зрада зготовила на найсвєтшу паню.

Лукин — батєр затрачений, в Парижу зроджений

Запхав пані цісаревій шпіндель затруєний.

Як дістав наш батько-цісар телєґрам жалобний,

То лежав він на канапі ґанц-ґанц непритомний.

Бодай тоту Швайцарію нагла кров заллєла —
Була б наша цісарева аж до дзісяй жила!

P.S. У багатьох галицьких родинах, ще до війни, зберігався моцний пієтет до Франца Йосифа – монарха однієї з найбільших держав тогочасної Європи.

Навіть сьогодні, у деяких західноукраїнських сім”ях ще передається, з роду в рід, це млосне відчуття приналежності до чогось вартісного і європейського водночас, втіленням якого, багато хто з наших прадідів вбачав саме австрійського Цісаря, який називав галицьких українців – “мої любі русини”.

І, зрештою, у наших повсякденних турботах не забуваймо, що саме при Франці Йосифі наша Галичина, разом з Італією, довгі роки входили до складу однієї держави – Австро-Угорської монархії.

Джерело

Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі