Не театральна драма актриси та її коханця напередодні Різдва 110 років тому

Богдан Скаврон | 21 січня 2021
Share Button
Актриса Антоніна Огінська
110 років тому у Львові кривавою трагедією закінчився таємний роман актриси міського театру Антоніни Огінської з молодим коханцем, який вимагав, щоб вона розірвала свій десятирічний шлюб із чоловіком та вийшла за нього заміж.

23 грудня 1910 року в міському театрі у Львові (тепер – Львівський театр опери та балету імені Крушельницької) не могли дочекатися появи однієї з актрис, яка була задіяна в популярному тоді спектаклі “Пер Гінт”. 37-літня Антоніна Огінська запізнювалася на репетицію перед виставою, хоча з дому вийшла ще вранці.

Того вечора на сцені театру драматична історія за популярною п’єсою Ібсена про авантюрника Пера Гінта, який не чужому весіллі викрав наречену на ім’я Інгрід (її роль власне виконувала Антоніна Огінська), а потім пережив безліч неймовірних пригод, так і не відбулася. Натомість фінал жахливої у своїй дійсності трагедії за участі цієї актриси, яка не була примадонною, але життя якої упродовж останніх трьох років було наповнене подіями, повними шекспірівських пристрастей, відбувся всього за кілька сотень метрів від театральної сцени.

Бездиханне тіло Огінської поліцейські виявили того ж дня у кавалерському помешканні у середмісті Львова – на вулиці Зиморовича (тепер — вулиця Дудаєва). Двокімнатну квартиру, яка складалася з вишукано обставленої вітальні та спальні, тут винаймав 25-річний львівський гульвіса, представник тогочасної “золотої молоді” Казимир Левицький.

Він був сином заможного купця і власника крамниці порцеляни у Львові, жив на кошти матері та родини, учився абияк (підробивши атестат, поступив на юридичний факультет Чернівецького університету), любив стріляти з браунінга просто в помешканні, захоплювався велосипедними перегонами і активно залицявся до дівчат, змінюючи при цьому свою зовнішність за допомогою перук та накладних вусів чи бороди.

Напередодні Антоніну бачили з цим молодим чоловіком. Він зустрів її при виході з театру, дочекавшись закінчення вечірньої вистави, і, схопивши за лікоть, сказав: “Зачекай! Нам треба поговорити”.

“Не тут, давай по дорозі”, – актриса явно не була рада цій зустрічі і не хотіла, щоб їх бачили вдвох. Невдовзі обоє зникли в найближчі брамі, де коротко переговорили і розійшлися.

В театрі, як, зрештою, і в світських колах Львова, уже давно знали що дружина відомого журналіста та співредактора “Нового Віку” Леона Шендеровича, Антоніна Огінська має молодого коханця. Їхній роман розпочався ще у 1908 році, коли Левицький побачив на одному з міських карнавалів на 12 років старшу від себе актрису. Згодом коханці разом проводили час у Криниці, тогочасному курорті, на який трупа львівського театру поїхала на гастролі. У Львові їхні побачення відбувалися на “кавалерці” Левицького.

Актриса Огінська та її коханець.

Про коханця віднедавна було відомо й чоловікові Антоніни. Ба більше, за три дні до трагічної розв’язки Казимир Левицький добивався зустрічі зі своїм “суперником” і через дворецького в його будинку передав ультиматум: або розірвати шлюб і дозволити йому одружитися з Огінською, або нехай їхнє подружжя виїжджає з міста, щоб не потрапляти йому на очі. Третім варіантом, який пообіцяв Левицький, були “катафалки в будинку Шендеровича”. На ці погрози чоловік актриси відповів через свого слугу, заборонивши нахабі наближатися до своєї дружини і навіть бачити її…

“Антоніна лежала на ліжку, серед скручених простирадл. Волосся в безладді, очі відкриті і підняті, губи трохи відхилені назад; голова та тулуб лежали на простирадлах, а руки та ноги зсунулися до підлоги, вбита жінка була одягнена лише у невпорядковану білизну. На її правій нозі був наполовину одягнена панчішка. Кров згорнулася чорною плямою на правій скроні, грудях і животі, вся постільна білизна поруч із трупом також була в крові. На кріслі біля ліжка лежав розкиданий одяг убитої ”, – повідомляла про страшну знахідку в квартирі на вулиці Зимоловича газета Nowiny.

В тілі актриси було три кульові поранення. Убивцю затримали уже через кілька годин – в одному з психіатричних закладів Львова доктора Свентковського. Тут же були і його брати, які займали високі посади та були поважними людьми – один з них засідав у міській раді, інші двоє були бізнесменами та громадськими діячами.

Коли прийшла поліція, Левицький був майже спокійний і навіть норовив під час арешту потиснути руку інспектору Квятковському. Той від такої люб’язності відмовився.

Під час слідства затриманий спершу переконував, що смерть Огінської була добровільною. Начебто, після того, як Леон Шендерович відмовився дати розлучення своїй дружині, вони домовилися зустрітися у нього в помешканні і, якщо їм не дозволено жити разом, то разом вони помруть. Спершу Левицький мав застрелити коханку, а потім покінчити із собою.

Однак, поза, в якій виявили жертву злочину, свідчила про те, що убили її зненацька. Це ставило під сумніви заяву Левицького про її добровільний відхід від життя. Пізніше на слідстві він трохи змінив свої покази і стверджував, що після любощів він все ще лежачи у ліжку спитав скою коханку: “Що будемо робити далі?”. Тоді з жінкою, буцімто, трапилася істерика, і вона закричала: “Ну то убий мене!”. Ці слова вона не переставала повторювати навіть після того, як Левицький дістав свій браунінг.

Похорон Огінської на Личаківському цвинтарі

За його словами, перший постріл стався випадково, а два інших були для того, щоб “вона не мучилася”. Мужності на те, щоб застрелитися самому у нього не стало. Замість того він замкнув двері і пішов до свого брата, якому й розповів про те, що сталося на кавалерці і, за його порадою, разом з ним поїхав у клініку для душевно хворих.

Перебуваючи в слідчій в’язниці Казимир Левицький ще кілька разів намагався “зіграти вар’ята”, але тривала експертиза не виявила у нього відхилень у психіці, а його ненормальну поведінку психіатри пояснювали розгульним способом життя, ліків від якого не існує.

23 травня 1911 року у Львові розпочався судовий процес, який тривав 10 днів. Під час слухань з’являлися нові подробиці цього фатального роману. Виявилося, що Левицький для того, щоб стати фінансово спроможним і забезпечувати звиклу до розкішного життя актрису, поїхав у Монте-Карло, сподіваючись зірвати там куш. Але в рулетку йому теж не повезло, він потратив все, що мав, і навіть намагався через це застрелитися, але якось дуже невдало — куля лише ковзнула по черепу.

Влітку 1910 року, втомлена настійливими переслідуваннями коханця, Антоніна Огінська прийняла велику дозу “вероналу” — снодійного препарату, до якого входить барбітурат. Але лікарі повернули її до життя. Тоді ж вона пояснила причину свого вчинкові чоловікові, зізнавшись у зраді і в переслідуваннях від коханця.

“Огінська боялася, можливо, не стільки погроз Левицького, скільки скандалу. З того моменту, як її чоловік про все дізнався, вона хотіла розірвати стосунки зі своїм молодим коханим.

Щоб звільнитися від постійних домагань, вона на місяць зачинилася у львівському монастирі сестер францисканок. Тут Левицький її не дістав, але знайшов у закладі для душевно хворих “Мар’ївці”, куди її чоловік поклав на лікування. Левицький приїхав туди зі своєю матір’ю, яка благала Огінську, щоб вона не дозволила їй втратити сина, бо, не маючи можливості бачитись з нею, він хоче відібрати собі життя”, – описувала перипетії останніх місяців цього роману тогочасна газета.

Вирок, який було оголошено у цій справі, вразив Казимира Левицького. Підсудний сподівався на тривале тюремне ув’язнення, але аж ніяк не на кару смерті. Однак присяжні затвердили йому саме такий вердикт. Страта повинна була відбуватися через повішення.

Ще півроку убивця перебував у слідчій в’язниці, чекаючи на відповідь на прохання про помилування, яке він та його родина відправили до імператора. Відповідь з Відня прийшла, і вона була негативна.

Представник “золотої молоді” Львова сторічної давності Казимир Левицький.

Але Казимир Левицький не закінчив своє життя на шибениці. Хтось із братів зумів передати йому через в’язничних охоронців пігулки, якими свого часу намагалася вкоротити собі віку Антоніна Огінська — той самий “веронал”. Надмірна доза снодійного подіяла на гульвісу краще, ніж куля. 24 жовтня 1911 року в’язничний наглядач виявив його мертвим у камері, поруч — лежав неторкнутий сніданок.

Ця історія ще довго обговорювалася у різних колах Львова і навіть стала приводом до написання батярської пісні. “Widzisz Lewicki, co miłość może, w ciemnej mogile kochanki trup” (Бачиш, Левицький, що може кохання — в темній могилі коханки труп), – співали тоді на вулицях міста…

 

Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі