Організація Українських Націоналістів: до 93-ї річниці створення

Микола Посівнич | 03 лютого 2022, 16:11
Share Button
Дереворит Ніла Хасевича «Воля народам!Воля людині!»
З раціональної точки зору становище України, окупованої чотирма державами внаслідок цілковитої поразки визвольної боротьби 1917–1921 рр., виглядало доволі безнадійно, і саме тому своєю діяльністю ОУН прагнула викликати бажання змін, а згодом і втілити їх. Визнаючи незаперечним право нації на опір й визвольну боротьбу проти окупантів, ОУН бачила вихід у вихованні та накопиченні «національної енергії», що зможе бути спрямована на здобуття Української Самостійної Соборної Держави.
У загальних положеннях, ухвалених Конгресом у 28 січня – 3 лютого 1929 р., зазначалося: Організація не визнає міжнародних актів, у яких закріплено наявне поневолення України. ОУН поборюватиме всіх, хто заважатиме їй втілювати задекларовані принципи в життя; вона вестиме політику соборництва українських земель і ставить собі за мету оздоровити стосунки всередині нації та викликати максимальні державотворчі зусилля. Організація, будучи в основі всеукраїнською, не обмежуватиметься у своїй діяльності певними територіями, а змагатиме до опанування національного життя на всіх етнічних землях. Остаточна мета націоналістичного руху – формування такої політичної сили, яка б забезпечила українській нації належне місце серед інших народів світу.
ОУН вдалася до концепції опертя на власні сили і тактики малих справи – копіткої повсякденної підготовчої праці напередодні майбутньої боротьби, усвідомлюючи, що боротьба ця буде жорсткою і принесе з собою численні втрати. Аналізуючи українську історію, націоналісти прагнули зосередити фізичні й моральні сили для здобуття незалежності та подальшого її захисту від зовнішніх ворогів. Вони ставили реальні завдання, продумуючи наступні кроки, але водночас і розуміючи, що на цьому шляху вони не застраховані від невдач та поразок.
Територію, на якій діяла Організація, поділили на краї та округи (в Україні) та терени й держави (в еміграції). Структурами ОУН в краю – в Галичині і на Волині – керувала КЕ ОУН на ЗУЗ. До її складу входив Крайовий провідник, його заступники та референти, які виконували окремі організаційні функції. Територію Західної України згодом поділили на десять округ – Львівську, Стрийську, Станіславівську, Коломийську, Бережанську, Тернопільську, Перемишльську, Сокальську, Луцьку, Рівненську. Відтак округи поділялися на повіти, а повіти – на райони та підрайони, які охоплювали три–п’ять сіл. Найнижчою структурною одиницею ОУН були п’ятірки та трійки. Якщо в певній місцевості не було належної кількості членів, то керівником призначали станичного. В перші роки існування ОУН діяла як військово-політична організація. За програмою ОУН, її члени поділялися на три вікові групи: доріст (8–15 років), юнацтво (15–21 рік) та повноправні члени (після 21 року). Прихильників ОУН називали симпатиками. Вони допомагали організації поширювати підпільну літературу, підтримували її фінансово, виконували різні доручення в суспільно-громадській роботі.
Кадровою базою ОУН на західноукраїнських землях став Союз української націоналістичної молоді (СУНМ), в якому згуртувалась активна й талановита молодь. СУНМ мав значні ідеологічні напрацювання та інтелектуальний потенціал. Саме з його рядів вийшла нова генерація українських націоналістів, які піднесли весь рух на якісно вищий рівень. Студентське середовище Академічного дому у Львові, яке представляли Степан Охримович, Степан Бандера, Іван Ґабрусевич, Степан Ленкавський, Дмитро Мирон, Ярослав Стецько, Дмитро Грицай, Олекса Гасин, Роман Шухевич, Ярослав Старух, Зенон Коссак, Михайло Колодзінський, Іван Мітрінґа та ін., виробило свою тактику, яка вилилася в концепцію «перманентної (постійної) революції». Згідно з нею, в умовах окупації український народ зможе здобути свободу лише шляхом силового натиску на ворога. Тому ОУН повинна працювати на те, щоб підготувати суспільство до повстання, а для цього слід широко розгорнути пропаганду ідей революції та безкомпромісної боротьби.
Дотримуючись засад суворої конспірації та організаційної дисципліни, ОУН використовувала різні методи боротьби: політичні демонстрації і протести, страйки, бойкот польських товарів, проведення «шкільних акцій» тощо. Найдієвішими засобами, на думку самих націоналістів, була збройна боротьба. Основні їх заходи – замахи проти одіозних представників польської державної адміністрації – проводилися відповідно до принципів, які 1929 р. були опубліковані в газеті «Сурма». Зокрема, ОУН використовувала революційний терор як засіб самооборони, він мав стати найстрашнішою зброєю в руках підпілля. Але водночас це був її остаточний і найсильніший аргумент у час, коли всі інші аргументи вже вичерпано. На думку націоналістів, революційний терор мав моральне виправдання ще й тому, що був, по суті, адекватною відповіддю на насильство окупанта. Безперечно, це був заслабкий засіб для усунення польської влади, але дієвий, щоб осягнути цілі самооборони. Політичне значення революційного терору полягало в тому, що він створював напруження, яке перешкоджало закріпленню окупаційної влади. Він підривав авторитет і силу ворожої держави, зміцнював упевненість і надії поневолених. Бойові акції ОУН розгорталися в двох напрямках: 1) оборонному – для захисту структур Організації від провокаторів; 2) наступальному – мали демонструвати силу і дієвість Організації її прихильникам і противникам.
Пік масових бойових акцій припадає на перші роки існування УВО та ОУН. Замахи на представників польської адміністрації та українців, які з нею співпрацювали, мали виразне політичне забарвлення і не супроводжувалися жертвами з боку цивільного населення. Боротьба ОУН проти польської колонізаційної політики не передбачала фізичного знищення осадників, а лише ліквідацію їхнього майна. За допомогою бойових акцій вони хотіли привернути увагу світової громадськості до політики утисків щодо українців.
Основною базою української нації було селянство і члени ОУН, переважно студенти, які в 1930 р. масово почали працювати на місцях зіштовхнулися з проблемами на які не мали відповіді. Що запропонувати загалу, яку ефективну структуру діяльності та подолання соціально-економічних негараздів. Тому націоналісти почали будувати державу з місцевої громади / села, яку організовували через різного роду громадські організації та кооперативи, каси взаємодопомоги які одночасно ставали легальним прикриттям їх діяльності. Гасла: «Свій до свого по своє», «Українські гроші в українські руку», «Купуй українське» ставали ефективними засобами в боротьбі за побудову українського світу та держави у державі.
Активними й масовими виступами ОУН не лише заманіфестувала свою появу, але також зуміла поширити вплив на селянство, особливо, молодь. Саботажні акції ОУН виявилися вдалими в плані вибору засобів боротьби. Підпали були найпридатнішим способом зреволюціонізувати селянські маси. До того ж вони не вимагали великих фінансових витрат і були безпечними для виконавців. Основним рушієм саботажної акції, що розгорталася в час шкільних канікул, стали кадри Юнацтва ОУН. Боротьба українських націоналістів проходила не тільки у збройній площині. Одним із найважливіших її фронтів було ідейне протистояння, відповідно вся діяльність ОУН була спрямована в першу чергу на зміну свідомості українського загалу, виховання його на прикладах героїзму та самопосвяти. Тому таке важливе місце в діяльності цих структур відводилося питанню збереженню пам’яті про визвольну боротьбу.
Поруч з матеріальними аспектами члени ОУН запустили нову форму суспільної архітектури, яка базувалася на ВІРІ (Десять Заповідей Українського Націоналіста (Декалог), 12 Прикмет характеру Українського Націоналіста, 44 Правила життя Українського Націоналіста). Саме віра стала, невичерпним джерелом «націоналістичного двигуна», який гарантував сталий розвиток руху і матеріалізовувався в реальні вчинки. Гасло «Бог і Україна» концептуально вплітав християнські цінності в націоналістичну ідеологію. Членські внески – десятина – стали надійною фінансовою базою для визвольного руху. З іншого боку націоналістичні лідери почали творити культ героїв й могил, які полягли за волю України, боротися за душу української дитини в польських школах, проводити антиалкогольні і тютюнові компанії, пропагували здоровий спосіб життя.
Важливим аспектом організованості націоналістичного активу на місцях стала постійна підготовка й навчання з суворими екзаменаційними випробуваннями. Постійний ріст у різних напрямках діяльності членства ОУН був запорукою подальшого успіху. За міжвоєнне десятиліття загальна чисельність ОУН сягнула від кількох сотень, за підрахунками різних науковців, на 1939 р. сягала 12–14 тис. членів, без урахування Юнацтва та симпатиків. Постійний ріст у різних напрямках діяльності членства ОУН був запорукою подальшого успіху. Адже нові виховники / провідники не могли б у свою чергу підготувати якісні кадри. Також цікавим феноменом і каталізатором усієї діяльності ОУН стало ув’язнення та тюремні вироки багатьом націоналістам. Саме цей «фільтр» дозволив побачити якість кожного члена і подальшу його діяльність в підпільних структурах. Більшість націоналістів використала свій присуд для навчання чи вдосконалення своїх навиків, отримавши свої «університетські освіти» від побратимів, які водночас були суворими учителями і учнями для себе.
В переважній більшості націоналістів, польська влада обвинувачувала: державній зраді; порушенні публічного спокою і заворушеннях; насильстві; зневажанні розпоряджень влади і підбурювання проти влади. Стандартними вироками тільки за саме членство в УВО-ОУН були 1-4 роки тюремного ув’язнення. У загальній кількості засуджених на тюремне ув’язнення в 1921-1939 рр. члени УВО-ОУН становили понад 2510 осіб. За даними провідного діяча ОУН та історика Петра Мірчука польська поліція і служба безпеки заарештували понад 20 тисяч осіб за націоналістичну діяльність. За орієнтовними підрахунками проти націоналістів було проведено понад 606 політичних процесів. На них польський суд виніс 17 смертних вироків та 27 пожиттєвих ув’язнення, а інших в’язнів було засуджено в сукупності на понад 5870 років тюремного ув’язнення.
Одночасно відбувалася й мілітаризація ОУН на західноукраїнських землях. В кожному структурному підрозділі ОУН – окружних, повітових, районних проводах – існували посади референтів військового вишколу. Основною їхньою роботою стали теоретичні курси та навчальні табори. В КЕ ОУН за підготовку та проведення вишколів відповідали референти – бойовий та військового вишколу. Щороку літом для членів ОУН влаштовували, переважно в Карпатах, спеціальні двотижневі військові курси. Під час вишколів інструктори відбирали найкращих у бойову референтуру. Головну увагу приділяли масовому залученню до Організації молоді та її військовій підготовці, вбачаючи в ній кадрового резерв майбутньої національної армії. ОУН закликала, щоб кожний українець служив в іноземній армії в інтересах нації: чи для набуття військових навичок, які придадуться при творенні національної армії, чи для руйнування ворожої.
Відновлення незалежності України мало ґрунтуватися на «теорії побудови держави від першого села». Її автором був військовий референт Крайової екзикутиви ОУН, воєнний теоретик та полковник Карпатської Січі Михайло Колодзінський – «Гузар», а найбільшим популяризатором – провідний діяч ОУН Богдан Кордюк – «Дік». Відповідно до цієї теорії, в разі захоплення влади під час воєнних дій, у будь-якому українському населеному пункті члени ОУН повинні були проголошувати Українську Державу і народну революційну владу. Потому влада мала би встановлюватись і централізовуватися в повітовому місті й так далі. В результаті створювалися б «повстанські республіки», які б пізніше об’єднувалися в загальну державну структуру. Стратегічною метою було визначено проголошення української влади на рівні столиці держави.
Націоналісти опиралися на власні сили та використати усі сприятливі геополітичні обставини для відновлення державності. Так у вересні 1938 – березні 1939 р. в Карпатській Україні; у вересні 1939 р. планувалося створення Західноукраїнської держави, було сформовано уряд на чолі з Андрієм Мельником та піднято повстання проти Польщі. Акт відновлення Української держави 30 червня 1941 р. демонструє масштабність підготовки і розгортання націоналістами структур на місцях, реалізацію планів у воєнних реаліях та підтримку населення від західного кордону до Фастова і Василькова біля Києва в понад 350 містах і 187 районах. Згодом у липні 1944 р. Українська Головна Визвольна Рада стала своєрідним парламентом і урядом Воюючої України. Попри те, що більшість були членами ОУН, до його складу увійшли: соціалісти, націонал-демократи, гетьманці, діячі Церкви. Структура УГВР базувалася на демократичних принципах: поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, плюралізм та взаємоконтроль, виборність основних органів державної влади. Програмні документи УГВР поєднував демократичну платформу (громадянські права і свободи, права нацменшин), націоналізацію важкої промисловості й надр та водночас капіталізму. У зовнішньополітичному вимірі УГВР виступала противником імперіалістичних і загарбницьких концепцій, визнавала права кожного народу на самовизначення в його етнографічних межах та декларувала добросусідські принципи у відносинах із іншими державами.
У ході Другої світової війни ідею створення армії ОУН почала реалізовувати восени 1941 р., коли було прийнято рішення про створення збройної сили. На її базі планувалося у майбутньому розгорнути регулярну армію. Поштовхом для ОУН до створення армії була ініціатива самого народу, який не хотів миритися з окупаційними режимами. Умови в яких опинилися українці показали, що створення повстанської армії – це оптимальний варіант організації боротьби за незалежність. В ході підготовки, розгортання і бойових дій відбувалося остаточне становлення та удосконалення тактики. Проблемою в бойовій діяльності, будь-якого повстанського руху, є відсутність добре забезпеченого запілля (тилу). Тому створення місць відпочинку і поповнення запасів для боївок ОУН, відділів УПА була першочерговим завданням для організаційної мережі та запорукою їх подальшої ефективної діяльності. Адже на успішне функціонування одного повстанця в лісі потрібно щоб «працювало» 6-8 цивільних підпільків. Це дало змогу йому стати одним із наймасовіших рухів і чинити найтриваліший опір комуністичній і нацистській тоталітарним системам.
Боротьба націоналістів проходила не тільки у збройній площині. Одним із найважливіших її фронтів було ідейне протистояння, відповідно вся діяльність була спрямована в першу чергу на зміну свідомості українського загалу, виховання його на прикладах героїзму та самопосвяти, створення «універсального солдата», який діяв автономно, не чекаючи наказів зверху, а згідно затвердженої концепції, чи то в сибірських концтаборах, далекій Австралії і Америці. Націоналісти були свідомі того, що перемогти у війні з СССР прямим збройним шляхом не вдасться, тому їх єдиними надійними союзниками є поневолені народи. Гасло «Воля народам! Воля людині!» та концепція Антибільшовицького Блоку Народів (АБН) допомагали ефективно залучати до боротьби інтернанаціональні підрозділи в УПА, скоординовувати повстання у таборах ГУЛАГу та вести підривну ідеологічно-політичну роботу сотень тисяч репресованих членів ОУН. Саме під їх впливом дисиденти, які боролися за комунізм з людським обличчям, розпочали боротьбу за незалежність і фактично перейняли естафету ідеологічної боротьби.
В еміграції основним завданням ОУН було збереження і розвиток ідеї національного визволення, підготовка кадрів та створення різного роду громадсько-політичних структур, які в потрібний момент мали бути відновлені в Україні. З утвердженням незалежності багато членів ОУН, які повернулися із заслання, активно долучися до державотворчих процесів та відродили свої структури під керівництвом Зеновія Красівського. Згодом три еміграційні відлами ОУН більш-менш успішно відроджували в Україні свої фасадні структури у формі політичних партій чи громадських організації.
Історія засвідчила, що ОУН залишилася єдиною реальною політичною силою, яка репрезентувала українську націю та зуміла очолити її боротьбу за свободу й розбудову незалежної держави. Без жодних сумнів можна назвати ОУН – найуспішнішим «політичним проектом» в українській історії.
Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі