Петро Чорній і страйк українських школярів. 28 березня 1912 р.

28 березня 2020 РетроДіло
Share Button
Фото: «Неділя», 31 березня 1912 р.
«Самовбивча манія шириться серед сучасної молодіжи в відстрашаючий спосіб. Нема дня, щоб часописі не донесли о якімсь самовбийстві або хоч самовбивчім замірі. Вчера позбавив себе життя на узгір’ях Кайзервальду 19-літній кандидат III року учительського семинаря Петро Чорній. Причиною самовбивства мало бути виключення Чорнія з учительського семинаря», – писала львівська газета «Нове слово» 27 березня 1912 р.

Учительські семінарії – ланка середньої освіти Австро-Угорської монархії, яка готувала вчителів початкових шкіл. Розпочинаючи з 1873р., всі учительські семінарії Східної Галичини були утраквістичні, себто навчання велося і польською і українською мовою.

Львівська учительська семінарія для хлопців знаходилася по вул. Калічій (тепер – Каліча Гора). Студенти цього навчального закладу відзначалися патріотичною поставою. Польські студенти носили на шапках металеві орлики, українці – левчики, а заможніші – пацьоркові ґердани при кишенькових годинниках й сорочки з вишитими комірцями (останнє, однак, дирекція семінарії не толерувала). Під час листопадових боїв за Львів 1918р., коли майже всі українські студенти учительської семінарії вступили до УГА, «Słowo Polskie» написало, що УГА завдячує своїх старшин на чолі з Грицем Коссаком (популярним отаманом УСС) віце-президентові Крайової шкільної ради Ігнатієві Дембовському.

Зарібки вчителів початкової школи в Австро-Угорській монархії були невисокі, а всупереч поширеним тепер уявленням, цей фах не належав до числа респектабельних. Про це, серед іншого, свідчить той факт, що до учителів семінарій зверталися «пане учителю», а не «пане професоре», як до педагогів ґімназій. Тому в учительські семінарії здебільшого поступали діти незаможних верств, для яких життєвим успіхом було здобуття будь-якого диплому.

П.Чорній був сином селянина з с. Фрага (тепер – Рогатинського району Івано-Франківської обл.). Якось функціонери Руського педагогічного товариства (добре розбудованої громадської організації з мережею приватних учбових закладів) запропонували йому розповсюдити фотографії Олени Січинської. Варто зауважити, що після замаху Мирослава Січинського на намісника Галичини графа Андрія Потоцького 12 квітня 1908р. популярною стала також його мати, тому українська громадськість краю охоче купувала її портрети (у той час розповсюдження фотокарток, календарів різного роду, періодичних видань, брошур і книг – важливе джерело доходу усіх громадських організацій).

Влада, в тому числі дирекції освітніх закладів, боролася з культом М.Січинського, як могла. Невдовзі педагоги про все довідалися. Один з них, Бутковський, доручив своєму інформаторові на ім’я Ординець купити в П.Чорнія фотокартку й дав йому гроші. З фотокарткою матері терориста Кароль Бутковський пішов до директора отця Волша. Відтак педагогічна рада ухвалила рішення виключити П.Чорнія з семінарії. Педагоги-українці передали справу на розсуд Крайової шкільної ради. Та вийшло на гірше: Крайова шкільна рада не лише не скасувала рішення педагогічного колективу, а й заборонила П.Чорнієві вступ в усі інші учительські семінарії Галичини. В розпачі хлопець пустив собі кулю в скроню.

Смерть П.Чорнія обурила українську громадськість. 27 березня українські газети надрукували клепсидри покійника. Похорон призначили на 28 березня. День розпочався з загального страйку українських школярів Львова, які, зібравшись на Високому Замку, прибули до каплиці медичного факультету Львівського університету (де стояла труна з небіщиком) гуртом. І хоча українське духовенство, педагоги й політики утрималися від участі в похороні, в жалібній процесії взяло участь близько 5 тис. осіб (з них – бл. 3 тис. школярів). Після промови депутата австрійського парламенту Лонгина Цегельського тіло юнака поховали на східному краю Личаківського цвинтаря. Однак люди не розійшлися. Після похорону відбувся похід Пекарською під спів пісень «Ви жертвою в бою завзятім лягли…», «Ще не вмерла Україна», «Не пора!», «Ми гайдамаки», «Який то шумний!» Вихід на вулицю Панську (тепер – І.Франка) перегородила поліція. Демонстранти виконали наказ комісара поліції розійтися, проте невдовзі зібралися на Ринку перед будинком «Просвіти». З вікна редакції «Діла» до натовпу з промовою звернувся екс-редактор Ярослав Веселовський. Демонстранти заспівали ще декілька пісень і розійшлися близько 20.00.

Одноденний страйк українських школярів та віча солідарності відбулися також у багатьох інших навчальних закладах. Згідно спогадів Олени Степанів, страйк організувало добре розгалужене таємне товариство самоосвіти школярів-старшокласників (до якого належали і П.Чорній і вона сама). Особливо завзятий характер мали виступи школярів української ґімназії в Перемишлі, які закінчилися побиттям вікон помешкання її директора і виваженням ґімназійних воріт. Крайова шкільна рада покарала школярів додатковим днем навчання, розв’язала бурсу Руського педагогічного товариства ім. кардинала Сильвестра Сембратовича (там мешкав П.Чорній; педагоги вважали, що поклик до страйку вийшов звідти) і закрила Перемиську українську ґімназію на невизначений час.

Зауважимо, що «Діло» не публікувало великих текстів про самогубство П.Чорнія, лише по кілька рядків у «Новинках» – з огляду на цензуру. За винятком поминального спогаду-треносу, автором якого є Катря Гриневичева. Письменниця працювала учителькою в школі при Львівській учительській семінарії і знала нещасного персонально.

Ігор Чорновол

Біля домовини Чорнія

Już nie otworzy dziecięcych swych powiek

Na wielkie cuda tworzącej się przyrody,

I nigdy szlachetny a młody

Nie drgnie mu w piersi okrzykiem:

«Tyś człowiek»

(«Jaś nie doczekał» Конопніцької)

В день похоронів Чорнія, чи не кожному з нас прийдуть на думку слова тої, хто була для польського духа хлібом? І схилялася рухом солодким як музика над усіми людськими дітьми? І плакала не над «рожею», а над «чоловіком», який вбираєся в красу молоду на те, аби з першим студеним вітром осипатися в гріб? (…) Десь з сумерків памяти прилинув до мене прискорбний гамір дзвонів, зойк молитв на крилах фимяну, які проводжали ту, що була найпроміннішою проявою польської поезії. Десь в сумерках памяти нахожу високогучні слова промов, пливуть обіти, натхненні духові огні горять у всіх очах… І слова – здається – цвітуть як маки і блавати на кождім нам окривавленім лані. А мені здається тоді, що все те людське море еманує з себе животворний флюїд любови і товпа немов підноситься вгору, підривається звернути лицем просто в не небо, як скрипка в руках божого таланту.

А з сього часу вже не одна могила руської дитини вкрилася барвінковим листєм.

Бувало, стріну коли-небудь в переході чорнявого хлопчину, у вишиванці, за застішкою веселою на грудях. «Куди ідете?» – «До «Труду» на обід кваплюся. А потому на тісну квартиру, де за марний гріш добувається право оперти голову серед науки, і де всього є доволі, крім світла, спокою, крім ласки. Але ж від чого ж «хлопський» фундамент? Таке дитя фізично сильне, умово даровите бореться із злиднями так гарно! Воно сотворене для того, аби брати радість з життя, з культури, а недостачу її рівнає веселим співом жайворонка, який озивається тільки на лету.

Любимець товаришів із-за своєї ясної вдачі, він приносив у молодечу громаду любов до рідної землі і охоту служити їй щонайкращими силами. І я певна, що тоді, як він їв у «Труді» свій убогий обід, вся лична суєта була далеко за ним. Бо і чи міг би він бути такий веселий, як жайворонок?

Аж раз в його руках появилися картинки з портретом Олени Січинської. З окликом «Сотики на «Рідну школу», хлопці!» кинув жменю образців між своїх товаришів. І тут – вся людська природа відвертається огидженєм – найшовся нікчемний чоловік-професор – найшовся товариш Ефіальт – і справу взяли в руки «sprężyste» власти шкільні. Одного дня зібрався учительський синедріон, вимірили справедливість «виновникови». Результат загальної дискусії по відомій русиноїдній рецепті: «Виключити з семінара!» Польських професорів більшість – мимо що двох з них голосує за увільненєм хлопця, число голосів ворожих переважає. І тоді для підчеркнення хвилі, з вуст священика-зверхника падають слова, типові для його «толєранції» і партійної безсторонности: «Досить вже зглядів для того руського смітя, для тої руської голоти!»

Слова, кинені в лице нашим сідоголовим педагогам, які заголомшені – цинізмом зверхника, не знаходять голосу протесту, щоб відповісти достойно зайді заходу. О, як болюче, що тоді, в конференційній салі не впало слово як огонь і як різка, – слово, яке дало б достойну відправу за зневагу кинену в лице нашій народности – в австрійській школі!

А з сього часу минуло кілька тижнів. Скиталося хлопя по цвинтарях, по пустках, шукаючи якоїсь дороги, якогось світла, ратунку. А інші професори слали просьби до Ради шкільної. «Пожалуйте – дитина – се він для просвітної ідеї, ентузіаст молоденький…»

І – Чорнія виключено з у с і х семінарій.

В один соняшний день, як природа з любовю пряде безсмертне творче прядиво, як перловий раст дрібними чашечками пеститься сонцем, на узгір’ях «Кайзервальду» під гук вистрілу, справленого в висок, звалився без життя молоденький Чорній. Се його житє, знівечене безсовісними людьми, сказало своє останнє слово.

О, Ізраїльтяни в Єгипті…

***

В хаті ясно горить лямпа, навколо стола, над книжкою, сидять мої хлопці. «Коли похорон?» – питаю. «Завтра, мамо». Мій старшенький твердо спер голову на руках, видко, до болю над чимось думає.

«Вже трох хлопців за тих кілька тижнів наложило на себе руку», каже стиха. «Так подумати тільки, мамо… А ви придивіться: ударить хтось в шинку п’яного волоцюгу, пустить йому з носа кров, або викрутить руку і розписують розправу, стягають свідків, а потому того, що заподіяв зло, замикають, аби утихомирились в нім буйні інстинкти. А тут? жертвою паде людське гарне, многонадійне житє… І нічого! Волос з голови не паде нікому! Я не можу, мамо, позбутися вражіння, що всіх тих, що сього року наложило на себе руку, зіпхнено брутально, силоміць, з того кусника землі, який був їх. І то так, якби хтось з лицем злобного Сатира сидів за корчем, на вершку соняшної і цьвітистої гори, вигідно умістивши черево і дивився, як там із темної долини, борючися з кожним ховзьким камінчиком, з кожною острою глиничкою, повзе вгору людський муравель. А як він вже три чверті дороги зробив і нема в нього вже сили на нову, Сатир вискалює зуби і аристократичним пстриканєм двох пальців скидає муравля у пісок так собі «gwoli ucieszenia» і над безвинним єством замикається могила.

І скажіть, мамо, самі… нащо лізти вгору?

Мені гроза стискає серце. Нічого, дитинко – лепечу – якже ж то? що се ти?…

То буде похорон, як звичайно, тільки більше людей піде за ним. З-під склепіння клінічної каплиці, понурого з своїми зорями на зимній блакити, винесуть земські останки дитини-ідеаліста, що за своє зрозумінє ваги освіти, за любов до всього, що рідне, кров’ю збризкав узгір’я Кайзервальду.

І богато материй піде за тим похороном, плачучи, бо кожду жертву на престолі кривд наших перед лицем Бога виносило під серцем духове лоно нас усіх, українські матері. Ми не будемо скликувати вічей, не будемо розводити безплодних дискусій над тим, що нашим дітям кладуть в руки убійче оружя люди, яким найблизший має бути Євангельський ідеал Того, що «тростини зігнутої не зломить і льону, що куриться, не згасить».

Ми віки цілі плекали в наших дітях лагідність голубів, добудьмо ж тепер з нашої з їх істоти біблійну вужову хитрість, учім їх, най будуть тепер ковзкими в руках ворога, най будуть небезпечними своєю духовою силою, і нехай в них будуть міцні лікті для житя, а те, що вони роблять для народної ідеї, хай буде хитре, розумне і сховане глибоко!

***

Сьогодні на Личаківські кладовищі піднесеся нова могила, а весна вкриє її любовно барвінковим листям. Ми не поминемо тої могили при ніякім національнім святі і будемо часто зупинятись над нею з нашими синами. Ляг у ній молоденький Чорній, як цвіт, що напровесні вбирається в красу молоду, а там під тучею лютою опиняється.

Пам’ятник П. Чорнієві на Личаківському цвинтарі. Фото Романа Дзюбана (1990)

Вічна пам’ять тобі, гарна, дорога дитино!

Катря Гриневичева, «Діло», 28 березня 1912

Ігор Чорновол,

для ІП «Діло»

Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі