Радко Мокрик

Радко Мокрик

історик, культуролог

Про мовний закон і надуману меншовартість

Радко Мокрик | 15 січня 2021 Думка
Share Button
Ілюстративне фото
“А скільки разів кожен з тих, хто наважується говорити по-українському на вулиці, в трамваї і т. д., — відчував на собі глузливі, презирливі чи ненавидячі очі, чув на свою адресу тихі чи голосні лайки! А ось рядова розмова в кінотеатрі: біля афіші кінофільму "Сон".
— Ты видел, как бандеровцы прут на этот фильм?..
— Знаю. Мне много не надо. Я б их, гадов, всех… (красномовний жест).
А ось одна мамаша розповідає другій: “Мой сын из-за этого украинского языка не пошел в школу. Он так ненавидит учительницу украинского языка. Он ее называет “бандеровка” (задоволений сміх обох мамаш).
Ось хлоп’я другого класу заявляє: “Ух, как я ненавижу этот украинский язык”. В нього ще немає ніяких переконань, але це вже є. Воно запитує: “Мама, а Богдан Хмельницкий был храбрый?”
— Как тебе сказать…
— А он был русский?
— Украинец.
— Украинец?! — кривиться розчарована дитина.
Дитина вчиться в “українській” школі, в столиці України… І дитина далеко не випадкова: в її колі більшість так думає… Уявляєте собі, яке пекло працювати в такій школі вчителем української мови! Як важко, майже неможливо передати дух української літератури.“
Цей текст цілком міг би бути написаним в 2021 році. Але це, насправді, шматочок «Інтернаціоналізму чи русифікації?» Івана Дзюби. Понад 50 років тому Іван Дзюба детально описував русифікацію в Україні. Про зневажливе ставлення до мови, підтримуваного партією, коли українська вважалась мовою «прибиральниць і солдатів на прогулянці в парку Шевченка» (за словами Ірини Жиленко). Про приниження культури, про повзучу русифікацію преси, про витіснення української мови з установ, фабрик, заводів чи культурних гуртків. Коли було зроблено все для того, щоб людина потрапляючи в велике місто зламалася в цих «лабораторіях русифікації», як ї називав Дзюба. І люди справді переходили на російську. Бо це було простіше ніж опонувати штучно русифікованому середовищу, начальству чи колегам по роботі.
Думаю, багато хто з нас стикався зі схожими ситуаціями. За понад 50-ть років, котрі минули з часу написання есею Івана Дзюби, мало що змінилося.
І ось завтра, по своєму, знаковий день. Починають діяти окремі норми Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Українська стає офіційною мовою зокрема й у сфері обслуговування в Україні. Те, що було штучно насадженим, нарешті почне поступово згортатися. Звичайно, це процес на роки, котрий буде складним і нерівним. Але тут важливе головне – людина, котра часто відчувала свою надуману меншовартість, підлаштовувалась під російське середовище ітд. більше не буде знаходитися під цим тиском. Бо тепер на її боці буде закон.
Так, можна довго дискутувати про плюси і мінуси закону. Але в історичній перспективі це справді знакова подія.
І так, якщо вам розповідатимуть про «заборону російської», «дискримінацію мільйонів російськомовних» – можете сміливо посилати подалі, бо це – неправда. Читайте сам закон. Ви можете говорити будь-якою мовою за згодою сторін. Простіше кажучи, головний принцип цього закону полягає в тому, що якщо ви хочете говорити російською чи будь-якою іншою мовою, і на це згодні обидві сторони – то прошу дуже. Але що закон охороняє – це права україномовного, якщо він хоче спілкуватися українською. Цілком природньо. Ця держава, слава Богу, все ще називається Україною.
І тепер, поволі але впевнено, можна відкочувати русифікаторську політику назад. Даруйте вже за краплинку пафосу, але за таку можливість, насправді, боролися поколіннями – від Шевченка до Василя Стуса.
Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі