Про Садового, Синютку, дебати і львівські вибори

Рак Роман | 20 листопада 2020 Думка, Політика
Share Button
Фото з відкритих джерел
“Львів’ян чекає складний вибір на виборах цієї неділі” – часто зустрічаю у себе в стрічці цю тезу і дивуюся. Не бачу нічого складного у виборі. Мені він здається таким же очевидним, як вибір на минулих президентських перегонах. Тоді я голосував за Порошенка, бо попри мої претензії до Президента, чітко розумів, що керівника держави потрібно змінювати на когось потенційно кращого, а не гіршого. Як ми уже всі пересвідчилися, Зеленський, мяко кажучи, не кращий. Тож свій тодішній вибір я досі вважаю правильним.

А тепер давайте про львівські вибори.

ХТО ПЕРЕМІГ НА ДЕБАТАХ?
Перш ніж поясни свою точку зору щодо вибору, який зроблю у неділю, декілька слів про дебати. Бо мені було дивно читати коментарі деяких моїх друзів. Частина з них писала про те, що Садовий переміг.

Про САДОВОГО

Я дивився дебати і перемогою Андрія Івановича там навіть не пахло. Садовий програв ці дебати і, на мою думку, доволі розгромно. Якщо провести аналогію з боксерським поєдинком, то він постійно сидів у захисті, а коли наважувався нападати, то робив це якось слабко, незібрано. Та й захист таке враження, що був пробитий натиском в першому раунді і настільки розбалансував Садового, що він був не схожий сам на себе. За весь час дебатів Садовий зробив буквально 2-3 ефектних випади. В той час, як Синютка затис опонента в кутку рингу і наносив удар за ударом, використовуючи різні заготовки. У Садового, на мою думку було дві можливі тактики для поведінки в такій ситуації.

Варіант №1. Показати, що він “вищий за такий стиль опонента” – як це зробив Байден у дебатах з Трампом. Але в такому випадку потрібно було на часто популістичні заяви Синютки відповідати фактами і цифрами, що Садовий або не робив, або робив настільки невнятно, що це виглядало як непереконлива спроба виправдатися.

Варіант№2. Відповідати агресією на агресію, що в принципі Садовий вміє робити, але цього разу чомусь не застосував.

Не знаю на які саме дебати сподівався Андрій Іванович, але за таких обставин краще було взагалі не йти на дебати. Таке враження, що він не сподівався атак Синютки, що дуже дивно, бо уся передвиборча кампанія його опопонента була на цьому побудована і це було очікувано. Садовий наче оторопів від зухвальства опонента і не зміг притомно відбивати атаки навіть у тих випадках, коли було очевидно, що це маніпуляції. Садовий навіть не зреагував на спробу прив’язати його образ до негативного образу Лукашенка через те, що Львів колись закупив білоруські автобуси. Синютка своєю поведінкою сам давав козирі в руки Садового, але останній їх не використовував. Прихильники Садового назвали це виваженістю, стриманістю і ще якимись достойними епітетами, але вони тут лукавлять. Зрештою, це зрозуміло, визнати поразку за три дні до виборів – не дуже приємна ідея. Навіть якщо це поразка у дебатах. Тож мій висновок по Садовому – він виглядав непідготовленим, розгубленим, втомленим і програв цей ефір безвідносно до поведінки опонента.
І перш ніж перейти до Олега Синютки, кілька слів про самі дебати.

ДЕБАТИ НА СУСПІЛЬНОМУ

На щастя для Садового, дебати в Україні, а тим більше у Львові ще не мають такого важливого значення, як, наприклад у США. Тому спроби прихильників Синютки провести аналогії з перемогою на виборах виглядали доволі натягнуто. Але я б хотів, щоб дебати мали більшу вагу в нашому суспільстві, тому в цьому дописі про них буде трохи тексту.

На щастя для львів’ян ці дебати відбулися і відбулися на Суспільному, яке я вважаю найкращим майданчиком для таких заходів. Це не означає, що інші канали не можуть робити свої, але дебати на Суспільному мають бути певним мірилом. Це перший такий досвід для львівського Суспільного, тому вони однозначно молодці. Але є кілька але. Формат потрібно доопрацювати, бо він не розкриває суті програм кандидатів.

Подвійне інтерв’ю блогера Діми Малєєва розкрило бачення кандидатів краще ніж ці дебати. Питання повинен ставити ведучий, а не кандидати один одному. На питання кандидатів може бути виділений один якийсь блок, але не більше. Бо інакше це перетворюється на рай для ляшкоподібних політиків. Запитань від журналістів має бути більше. І більше має бути часу на початку для представлення програм кандидатів. Це основні мої зауваження. За усе інше хочеться подякувати. Круто, що це відбулося.

Про СИНЮТКУ

Олег Синютка ці дебати однозначно виграв. Він виглядав жвавіше, зухваліше, агресивніше і за рахунок цього впевненіше. Його участь в дебатах виглядала як добре підготовлений стендап в хорошому розумінні цього слова. Кожен відрізок часу, який йому давали, він закінчував панчлайном. Це було доволі ефектно, особливо для глядача, який сумнівається з вибором і немає особливих вимог до дискусій такого формату. Взагалі, Олег Михайлович виглядав як нова монета, що на контрасті із стомленим образом Садового, додавало йому ще більше балів. Було очевидно, що тут добре попрацювали політтехнологи.

Зрештою, робота його політтехнологів (а точніше політтехнологів ЄС), це те, що потребує окремої відзнаки. Більшість методів, які вони використовують мені не імпонують і я б не хотів бачити такого в передвиборчих перегонах, але несправедливо буде не визнати, що ці методи спрацювали. Як спрацював і новий образ Синютки. На цьому можна було б ставити крапку, віддавши йому перемогу у дебатах, але на місці прихильників Олега Синютки я б особливо не радів, бо він програв дещо цінніше.

Щоб пояснити що саме, варто повернутися у 2019 рік у Київ на стадіон. Пам’ятаєте дебати між Зеленським і Порошенком? Це було практично “в одні ворота”. Зеленський виглядав динамічнішим, гострішим, зухвалішим, ефектнішим і для більшості аудиторії переконливішим. Але досяг він цього понизивши рівень дискусії до звинувачень (часто голослівних), насмішок і хамства. Частині українців це тоді дуже сподобалося. Політтехнологи Синютки використали той самий прийом. І попри те, що Синютка не Зеленський, а Садовий не Порошенко, прийом спрацював. І тут моя претензія до Олега Михайловича. Він не зміг або не захотів дискутувати на вищому, більш інтелектуальному рівні. Він (а також неспроможність Садового нав’язати свою тактику поведінки) перетворили ці дебати на щось ляшкоподібне.

Популістичні заяви, голослівні звинувачення у формі натяків, насмішки, переведення стрілок замість відповідей на питання. Усе це так разило президентськими дебатами з 2019-го, що мимоволі почав сумніватися чи не Порошенко з Зеленським дискутують на Суспільному.

До всього цього новий образ Синютки з’явився запізно і тому не встиг прижитися, а отже виглядав дещо штучно. Колись, до речі, образ Європейського мера, який Садовому придумали польські політтехнологи також віддавав пластиком, але з того часу Андрій Іванович настільки зжився з тим образом, що він став для нього природним. Це уже не показуха, як було раніше. Це вже частина реального Садового. За винятком окремих темних моментів, які потребують окремого допису. Тож в Олега Михайловича теж є шанс. Треба тільки відкоригувати кілька речей. Наприклад, надмірний пафос у виступах. В Європейській солідарності з цим і так уже перебор.

А ще посмішка Олега Михайловича. Це те, що псує увесь ретельно підготовлений образ.

Його посмішка – це щось середнє між самолюбуванням – “гляньте як я гарно сказав” і нещирістю “я сам не вірю в те, що кажу”. І я більше схиляюся до другого, бо ті обіцянки, які Олег Михайлович роздає на ліво і на право є чистої води популізмом. А окремі принципові питання коментуються настільки лицемірно, що це викликає відразу. Я кажу зокрема про закид до нього (хоча це швидше закид загалом до Європейської солідарності) про наявність у списках партії токсичних людей на кшталт Козловського (та його протеже), Гички, Дзюдзя і т.д. Якщо ви раптом не знаєте хто це, то це не бандит, не корупціонер і не хабарник. Принаймні схоже, що в цьому глибоко переконане керівництво Європейської солідарності, якщо дозволило їм стати депутатами від своєї партії. Але про це може згодом. Зараз про неодноразову реакцію Синютки на закиди щодо таких його партійних колег. Відповідь Олега Михайловича, очевидно, взята з партійної методички, бо використовується партійцями і прихильниками ЄС постійно. Звучить вона приблизно так: “У нас система виборів з відкритими партійними списками і люди самі обирають хто достойний, а хто ні. Хто я такий, щоб вирішувати – усе вирішують наші виборці. Якщо ці люди недостойні, то їх не оберуть”. І така позиція – це лицемірство чистої води.

По-перше, ви могли відсіяти цих людей на початковому етапі. Наприклад, так як це кілька разів робила партія “Голос”, коли до них у списки попадав хтось з неоднозначною репутацією. А тут репутація дуже навіть однозначна, але реакція демонструє, що подвійні стандарти в Європейській солідарності – це частина корпоративної культури (принаймні у тих її членів, хто приймають рішення).

По-друге, ця виборча система дозволяє партіям маніпулювати і давати одним кандидатам більше шансів пройти ніж іншим. Про це детальніше можна почитати тут.

По-третє, навіть якщо уявити, що виборча система давала б однакові шанси усім кандидатам, то треба зважати на контекст.

Наприклад, фінансові можливості бідного громадського активіста чи журналіста, які вирішили кандидувати від ЄС і фінансові та інші ресурси місцевих олігархів чи чиновників дають колосальну перевагу другим. Тому така позиція, зокрема й Синютки, є лицемірною. Особливо на фоні заяв про мораторій на забудови, майбутню боротьбу з корупціонерами і хабарниками.
Тому мій підсумок по дебатах такий. Садовий об’єктивно їх програв. Синютка отримав перемогу на дебатах, але заклав такий фундамент стратегічної поразки, який в моєму баченні уже не зруйнувати.

ПРО РЕЙТИНГИ І ВИБОРИ

Садовий зробив помилку, коли повірив першим рейтингам і своїй однозначній перемозі. У мене складається таке враження, що цю кампанію він провів “на мінімалках”, бо був переконаний, що однаково переможе. Але політтехнологи Синютки зробили те, що на старті кампанії здавалося неможливим. Вони перетворили міську кампанію на всеукраїнську, поставили розвилку в стилі “або Синютка переможе у Львові, або Україна загине” і під цим соусом використали рейтинг Порошенка для стрибка рейтингу Синютки. Але це, до купи з частими візитами Петра Олексійовича, дало ефект. Справжній рейтинг Синютки, якщо б забрати цей політтехнологічний трюк з його кампанії, не дозволив би йому навіть пробитися до другого туру. Натомість зараз ми маємо ситуацію, коли різниця в рейтингах в межах соціологічної похибки. За даними соціологічної агенції, яка належить політтехнологу Порошенка, Синютка навіть на 1-2% перемагає. Схоже, що долю мерських виборів таки вирішить явка і спроможність кожного з кандидатів мобілізувати свого виборця.

ПРО МІЙ ВИБІР НА ЦИХ ВИБОРАХ

Я і тут не обійдуся без аналогій з 2019-им роком, бо вони здаються мені цілком логічними. Петро Порошенко, попри усі недоліки (тут можна розшифрувати: помилки, звинувачення у корупції та інших злочина, перегиби, недопрацювання) є найкращим з усіх Президентів, які у нас були. Андрій Садовий, попри усі недоліки (помилки, звинувачення у корупції та інших злочинах і т.д.) – це кращий міський голова, який був у Львові. До Садового у мене такий самий вагон претензій, як був свого часу до Порошенка, але не визнавати їхніх заслуг (кожного на своєму рівні), це заперечувати реальність. Змінювати Порошенка на Зеленського було помилкою, бо “поганого” треба змінювати на “кращого”, а не на суттєво гіршого. При чому кращого чи гіршого не для себе, а для країни. Так, ці ситуації не ідентичні, бо різні масштаби, але принцип, який застосовується під час вибору такий же. Садового теж потрібно змінювати.

Я не маю в цьому сумнівів. Але це має бути апгрейд, а не даунгрейд. Це має бути чесніший, відкритіший, прозоріший, демократичніший, креативніший, принциповійший… кандидат з візією кращого Львова, стратегічним баченням розвитку і правильними цінностями. Тому в першому турі я голосував за Ярослава Рущишина. На жаль, його кампанія виявилася доволі млявою. Він так і залишився (принаймні наразі) кандидатом однієї львівської бульбашки.

Я вважаю цю бульбашку кращим львівським середовищем, але щоб стати мером, цього не достатньо. До того ж, частину цього середовища відтягнула на себе кандидатка від УГП Юлія Гвоздович, кампанію якої я вважаю доволі цікавою і успішною, попри низький результат. В моєму ідеальному Львові дебати на Суспільному мали відбуватися між Рущишином і Гвоздович, а не між Садовим і Синюткою. Перемога Рущишина дала б нам можливість зберегти усі позитивні практики, які були при Садовому і вичистити з міської влади усе те, що ми так не любимо (а дехто ненавидить) у Садовому. Але реальність інша. Ми знову обираємо між старим, до якого є претензії і новим, яке потенційно є не кращим, а гіршим. Саме тому я не бачу жодної складності у виборі, який доведеться зробити в неділю.

Я просто піду на дільницю і віддам свій голос за Садового так само, як у 2019-му віддав свій голос за Порошенка. Хоч до жодного з них сантиментів у мене немає. І буду сподіватися, що Ярослав Рущишин, Юлія Гвоздович або ще хтось ціннісно такий же, станом на 2024 рік допрацюється до того, що матиме реальні шанси перемогти.

P.S. Є один принциповий момент, який зробив мене необ’єктивним в оцінці Олега Синютки задовго до цієї передвиборчої кампанії. І це вже буде досить емоційне оціночне судження. Колись давно, коли Андрій Іванович почав проявляти свої президентські амбіції, я сприйняв це негативно, бо розумів, що Львів тепер стане стартовим трампліном для Садового і вважав, що це не піде на користь місту.

Моя аргументація була доволі банальна. Садовий займатиметься менше міською господаркою, а більше підготовкою до президентської кампанії. Пару років тому, коли Петро Порошенко вирішив втопити рейтинг Садового у смітті, то організував сміттєву блокаду.

Його намісник на Львівщині Олег Синютка також брав участь у цій історії. І все б нічого, але вони трохи перестаралися. Вони продовжували блокаду навіть тоді, коли стало очевидним, що це приниження стосується уже не лише Садового, але усіх львів’ян. І це те, що на мою думку пробачити неможливо. Це те, що показує справжнє ставлення до міста і його мешканців. Так, Садовий сам створив передумови для того, щоб місто потонуло у смітті, але замість того, щоб протягнути руку допомоги (не Садовому – львів’янам), Порошенко і його намісник кілька місяців знущалися з міста і його мешканців.

Тож після такого – доволі смішно дивитися виступи Петра Олексійовича (який зачастив до Львова як ніколи раніше) і рекламні ролики Олега Синютки, в яких вони розповідають як сильно люблять львів’ян і наше славне місто.

Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі