Богдан Тихолоз

Богдан Тихолоз

літературознавець, франкознавець, директор Музею Івана Франка у Львові

Про ювілеї по-українськи

Share Button
Фото - ілюстративне
Ювілей – це чудова нагода для вдячності. Нехай навіть і запізнілої. А ще – добрий привід для проміжних підсумків і накреслення перспектив. Не тільки для святкування.

Цей рік – пора великих ювілеїв: Драгоманов, Франко, Кримський, Стефаник, Леся Українка, Тичина, Миколайчук…

Нас завжди чарують «круглі» і «напівкруглі» дати. І, мабуть, немає в цьому якогось гріха.

Нехай і так. Якщо «нулі» в числах спроможні нагадати нам про більші від нас «одиниці» – у них є сенс. Якщо «пам’ятні дати» здатні бодай щось зробити для оживлення пам’яті – то це й зовсім незле.

Тож не цураймося ювілеїв (хоча й не вдовольняймося лише ними!). Йой, най буде.

Що таке ювілей по-українськи?

Точніше, який класичний, канонічний формат святкування ювілейних дат видатних діячів нашої історії та культури в сучасній українській [читай пострадянській] традиції?

Усталена десятиліттями схема (успадкована ще з радянських часів) включає в себе канонічних 7 пунктів:

1. Утворення ювілейного комітету (переважно з людей, які здебільшого насправді мало що конкретно робитимуть для відзначення ювілею) та формування програми заходів (ключові з яких – нижче).
2. Покладання квітів до пам’ятників. Бажано вінків і кошиків, не просто букетів.
3. Протокольні вітальні виступи офіційних осіб. В суворому порядку, за субординацією: від “старшого” до “молодшого”.
4. Пафосна (і зазвичай досить довга й велемудра) промова певного вченого мужа (рідше вченої жони) про славної пам’яті ювіляра/ювілярку.
5. Наукова конференція (конгрес, симпозіум – назви й формати можуть бути різні, суть одна: багато розумних людей по черзі говорять якісь мудрі речі і посилено вдають, що їм цікаво, що скажуть інші, та насправді чекають, щоб відстрілятися самим і якнайскорше наблизити п. 7).
6. Урочиста академія у форматі концерту-«солянки» з патетичними декламаціями та окремими музичними номерами (найкраще – в опері чи філармонії, у крайньому разі в якомусь актовому залі).
7. Фуршет (для вибраних).
Головна спільна риса усіх пунктів (хіба що за винятком п. 7): усі чекають, коли воно нарешті закінчиться. Усі – це буквально всі: й організатори, й учасники, і доповідачі, і слухачі, і музиканти й танцюристи… І навіть члени ювілейного комітету.
Чому? Відповідь проста, аж дитяча: бо нудно.
Одне слово: «Хоч погано, так зате довго», – як казав Євген Чикаленко.
Ключове питання: і що з того?

Що з того для покійного ювіляра? І що для нас, сьогоднішніх і завтрашніх? Для суспільства і для культури загалом?

Є дві новини: погана і дуже погана.

1. Такий формат більше не працює. Від слова «зовсім».
2. Не працює вже досить давно. І навряд чи ще працюватиме. Бо: див. п. 1.

Не вірите? Запропонуйте своїм дітям взяти участь у такій програмі святкувань. Якщо побачите нечуваний ажіотаж у їхніх очах – відкличу свій діагноз назад. Ага, вже бачу, як вони підстрибують від нетерплячки! Та вже на покладанні квітів вони смикатимуть вас за штани (чи спідницю) і жалібним поглядом промовлятимуть лише одне питання: «Коли ми вже звідси підемо?» Причому незалежно від того, 6 їм чи 16.

Гаразд, – скажете ви, – ти оце такий мудрий, що все заперечуєш? А що натомість? Якщо так неправильно, то як правильно? Що, невже взагалі не відзначати ювілеї? Може, ще й днів народження не святкувати, циніку ти квадратовий, нігілісте безпринципний?

Відповім. Та спершу сам поставлю ще одне питання – найважливіше, як на мене, у цьому контексті.

Навіщо ми взагалі відзначаємо певні ювілеї? Хіба справа лише в ірраціональній магії «круглих дат»?

1. Щоб нагадати про великих мертвих , значущих для нашої історичної пам’яті, культурної та національної ідентичності, – не так як про мертвих, як про великих. А ще краще – як про живих. Близьких. Рідних.
2. Щоб спробувати по-новому відповісти на питання: а в чому секрет їхньої величі? І чому ми взагалі про них згадуємо?
3. Щоб актуалізувати їхні «живі» творчі ідеї й образи в контексті нашої сучасності.
4. Щоб стати сильнішими і рушити далі. Бажано вперед і вгору.

Тож усі подальші відповіді на питання: як правильно відзначати ювілеї? – мають випливати, на моє переконання, саме із цих чотирьох «щоб» (хоча можете додати й інші).

Ось мої чотири простих «рецепти», як треба вшановувати наших великих з нагоди їхніх «круглих дат»:

1. ЖИВО, якомога живіше, без пафосу і фальші, без розпачливих завивань і поганського ідолопоклонства: так, як згадуємо друзів і родичів, яких знали, любили і пам’ятаємо – як живих людей, а не язичницьких божків, святих великомучеників чи всесвітніх злочинців і грішників.
2. СВІЖО, якомога більш по-новаторськи, без страху перед найсміливішими експериментами і найнезвичнішими форматами. Немає жодних табу, окрім табу на нездарність і рутину. І всі жанри добрі, крім нудного.
3. УВАЖНО, з пильним вдивлянням у творчу спадщину ювіляра, щоб вилущити з неї здорове і життєздатне зерно, значуще й промовисте для нашої сучасності, для нашого суспільства, для сьогочасного історичного моменту, для нас особисто.
4. ВДЯЧНО – з почуттям причетності до великої традиції і потребою її тяглості і живої трансформації – задля подальшого розвитку й поступу, а не задля консервації.

Вдячність робить нас людьми.

Та лише щира вдячність.

Пам’ять робить нас зрячими.Та лише жива пам’ять.

Ювілеї роблять нас сильнішими і зрілішими.Та лише справжні ювілеї. Не протокольні, не ритуальні, не фальшиві й не фейкові.

Ювілеї нагадують нам не тільки про тих, хто був перед нами і на чиїх плечах ми стоїмо, а й про нас самих. Про те, хто ми є, що в нас найважливіше і куди ми взагалі рухаємося. Якщо рухаємося, звісно.

Для мене ювілей справжній лише тоді, коли це історія про щиру вдячність, живу пам’ять і рух вперед.

Бо якщо ювілей не про це, то на холєри такий ювілей? Хіба нє?

Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі