Публічне згіршення проф. Студинського. Про що писало «Діло» 6 квітня 1930 р.

06 квітня 2021 РетроДіло
Share Button
Сергій Єфремов на процесі СВУ (перший зліва) Фото із відкритих джерел
Редактор «Діла» Іван Кедрин-Рудницький якось згадував, як на еміграції йому зізнався колишній оунівець про доручення йому з товаришем зайти в редакцію газети і побити пана редактора.

Але це була загальна практика для молодих радикалів ОУН – когось набити і зневажити. Щоправда, з І. Кедриним не вийшло – щось стало на перешкоді, а сама потенційна жертва довідалась про цей намір набагато пізніше. Один з перших, хто не зумів уникнути такого приниження, був академік Кирило Студинський у 1930 р. А привід дав зачитаний на процесі СВУ у Харкові уривок із щоденника Єфремова: знову Студинський приїхав про 30 серебреників. «Гнус». Відтак Студинський надіслав зі Львова телеграму на процес СВУ у Харків підсудному С. Єфремову з вимогою надати докази і відповісти за образу його, Студинського, честі й гідності. Телеграма викликала обурення серед громадськості. «Діло» засудило акт побиття голови НТШ, проте невдовзі виступило з редакційною статтею з гострою критикою академіка. А невдовзі дійшло до судового позову Студинського проти «Діла». Але це вже зовсім інша історія, про яку ми вже розповідали.

Одна з українських газет, шукаючи за безпосередніми причинами чинного зневаження проф. Кирила Студинського двома молодими людьми, про що «Діло» в свойому часі писало і з приводу чого висловило своє негодування, якого і дальше не скриває, подала неймовірну вістку про те, що проф. Кирило Студинський вислав на адресу предсідника харківського суду телеграму з вимогою, щоби він зажадав від обвинуваченого академіка Сергія Єфремова доказів на правдивість погляду, записаного у приватного щоденнику Єфремова, що він, проф. Студинський, продався радянській владі за 30 серебреників; інакше, мовляв, проф. Кирило Студинський, буде вважати академ. Єфремова нікчемним клеветником.

Громадянство ждало спростування цієї нечуваної вістки, але проф. Кирило Студинський її не спростував і таким робом підтвердив її правдивість. Це вже справді примушує до висловлення деяких уваг і рефлєксій, з якими ми до цього часу стримувалися, з огляду на високе становище проф. К. Студинського, як репрезентанта одної з найстарших і без сумніву найповажнішої української установи, та які тому і нині надзвичайно прикро висловлювати.

Як же це? Як взагалі можливо, щоби хто-небудь, а тим більше людина такої наукової та громадянської міри, як Єфремов, міг подумати не те то про продажність, а про саму можливість продажности голови Наукового Товариства ім. Шевченка? Як взагалі можливо, щоб в чиїх-небудь, навіть найбільше запальних і легкодушних головах міг зродитися плян піти до Товариства ім. Шевченка і чинно зневажити його голову? Як могли відважитися на такий некультурний вчинок, як фізичне побиття, молоді студенти, які мали до діла з головою найповажнішої української культурної установи?

Як це можливо, щоби голова Наукового Товариства ім. Шевченка міг безпосередньо зноситися з трибуналом комуністичних судів цілого ряду українських діячів із загально відомими іменами вчених та культурних робітників, яким саме грозить кара смерти за їх культурну та громадсько-політичну діяльність, незгідну з устроєм комуністичної диктатури? Ці питання справді мусять найглибше хвилювати всіх громадян, які мають у собі почуття відповідальности за престіж інституцій загальнонаціонального культурного значіння і всіх тих, яких мусять непокоїти анормальні явища нашого громадського життя.

Остання злощасна телеграма проф. Кирила Студинського поставила рубом питання, якого досіль наша політична преса не торкалася, не хотячи наражувати себе на закид, що вміщується у внутрішні справи високої культурної установи та нарушує її автономні принціпи. Цим питанням є, чи може займати високе і відповідальне становище голови Наукового Товариства ім. Шевченка людина, яка, видно, для цієї позиції не має відповідних даних. Не маємо тут на думці суто наукових даних, за оцінку яких не беремося.

Тут можемо ствердити тільки один безсумнівний факт, що нинішній голова Наукового Товариства ім. Шевченка за час свого довголітнього головування не зумів виробити собі персонального авторитету і витворити довкола своєї особи тої загальної пошани, яка мусить бути нерозривно зв’язана з особою репрезентанта наукового товариства. Цього одного факту аж надто досить, щоби громадська опінія встрянула в цю справу, яка перестає бути внутрішньою справою одної установи, та щоби члени Наукового Товариства ім. Шевченка подумали над потребою ревізії того свого становища, яке подиктувало їм двократний вибір проф. Кирило Студинського на свого голову.

Тому здається нам, що вислів осуду та обурення під адресою справників чинного зневаження проф. Кирило Студинського не вичерпує справи і що треба сягнути вглиб до джерел того справді прикрого випадку. Чинне зневаження голови Наукового Товариства ім. Шевченка викликало безумовно публичне згіршення. Однак нам здається, що сутнім джерелом того прикрого випадку було публичне згіршення, на яке склалася низка поодиноких виступів нинішнього голови Наукового Товариства.

Коли голова Наукового Товариства після своєї наукової поїздки до Києва як осідку Української Академії Наук, нового українського культурного центру, оголошує друком спомини і вражіння про те, що не має нічого спільного ні з наукою, ні з Київом, то це викликує здивування. Коли він виступає з нечуваними звинуваченнями проти світочів української науки на плятформі, яка має немилий політичний посмак, то це викликує справді збентеження. Коли ж у загальній опінії він має марку «радянофіла» й одночасно видно його у перших рядах академії в честь римського папи, то це дає слушну причину для жартів сатиричного журналу. Однак все це разом узявши, викликує публичне згіршення. Публичне згіршення викликує явище довголітнього перебування на високому і відповідальному становищі людини, під адресою якої розглядаються докори «безхребетности» та в обороні якої підреслюється щонайбільше хист доброго і зручного адміністратора.

А явища публичного згіршення мусять викликувати реакцію. Коли ж вони трівають роками і ніхто на них не реагує ніяк, як цього заслуговувала б установа тої міри, що Наукове Товариство ім. Шевченка і сам титул професора університету голови Товариства, то не можна дивуватися, що реакція появляється з боку найменше до цього покликаних чинників і в найменше відповідній формі. Тому, осуджуючи якнайгостріше такі аргументи, як пястук, треба вдаритися в груди: справниками лиха є не лише два молодці, але може навіть у більшій мірі і всі ті відповідальні й авторитетні краєві чинники, які на Наукове Товариство могли би мати деякий моральний вплив.

Нині слушно розлягаються голоси остраху, щоби такі молодечі відрухи не переходили в систему і щоби українське громадське життя не опинилося в атмосфері терору з боку найменше громадських відповідальних гуртів молоді, яка щойно вступає в організоване громадське життя і при всій своїй ідейності, природна річ, не може бути ні керманичем, ні суддею та контрольором громадського життя.

Однак щирість і об’єктивність суду вимагає від нас ствердження, що боротьба з такими проявами некультурних методів боротьби, як пястук, вимагає від старшого громадянства, від публичної опінії і всіх авторитетних культурних і політичних чинників, щоби боротися передусім з явищами, які можуть створювати податливий ґрунт під аргумент пястука, себто тими явищами, які викликують публичне згіршення.

Підготував Ігор Чорновол

Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі