Редакція «Діла» в 1901–1914 рр. Як це колись було

14 січня 2020 РетроДіло
Share Button
Володимир Охримович, редактор у 1901 – 1902, 1906 – 1907 рр., https://zbruc.eu/
Олекса Кузьма (1875 – 1941) – один з перших українських журналістів. Сам із селян, він так і не завершив навчання у Львівському університеті. Увійшовши до складу редакції «Діла» 1902 р., працював журналістом газети до 1938 р.; з перервою на період Першої світової війни, коли був мобілізований і потрапив у російський полон внаслідок капітуляції австрійської залоги Перемишля 1915 р.

Відомий передовсім своїми мемуарами про Листопадовий Зрив (Листопадові дні 1918 року, Львів, 1931), які перевидавалися неодноразово. Мав намір написати також історію «Діла», проте встиг опублікувати лише два спогади. Один з них пропонуємо увазі наших читачів.

Світова війна принесла між іншим одно додатнє явище: загальне заінтересовання ґазетами. Множаться не тільки ряди читачів чи пак консументів ґазетного слова, але й його продуцентів. Зріст української публіцистики свідчить корисно про трудову диференціацію нашого громадянства, серед якого твориться нова категорія умових робітників, що підносить ідейний зміст життя свого народу та обороняють наше національне істнування, протиставляючись сліпій силі історичного прогресу.

З публіцистикою є подібна справа, що з політикою. Що другий або третій українець уважає себе управненим до політики. Так само що другий або третій молодий інтелігент, що написав раз допис до ґазети, почувається кандидатом на редактора. Одначе це не є ще доказом легкости дневникарського фаху, навпаки тільки побільшує його труднощі. Покищо нема ні в нас (ні в інших народів) установи, що провірювала б кваліфікацію знання й управильнила б їхню рекрутацію, і тому ця ділянка важної суспільної праці стоїть отвором для кожного. Дневникарство є мабуть найвільнішим зі всіх фахів на світі, хоча публіцистика це не іграшка, – це наука або як хтось каже, штука, що вимагає вродженого хисту і відповідного знання, потрібного, щоб розбиратись у складних явищах життя й піддавати її річевій критиці.

Дивний цей фах своєю прилягаючою силою. Як маґнес залізо, так публіцистика притягає людей з відповідною психікою. Розуміється, не тих, хто схильний вглиблюватись в собі, роздумувати про особисті інтереси, вчинки і болі. І не тих, що живуть з дня на день – а таких є найбільше, – що не мають ніякого вищого ідеалу, ні особистого, ні суспільного. Але тих, яких думка спрямована все назверх, яких інтересує механізм суспільного життя з його хибами, отже рвуться щось направити, оздоровити, перетворити. Вони страждають, бачучи, як далеко відстало життя найближчого світу, життя рідного народу, і серед цього болю родиться в них потреба вмішатися в загальне життя, щоби приблизити дійсність до ідеалу.

Боротьба за кращі форми суспільного життя манить їх і обіцює подібні інтелектуальні й психічні приємности, що перемога в спортових змаганнях, хоч би не мали з неї найменшої матеріальної користи.

Оця безкорисність – це основна характеристична риса людей, що з пером у руці станули на службу рідному народові. Який контраст до світлого матеріального положення публіцистів інших богатих народів! Але не дармо кажуть, що кожний нарід має таку публіцистику і таких публіцистів, на яку його своїм культурним рівнем і економічним розвитком стати. Значить, як в інших ділянках нашого життя, так і в публіцистиці ми остали сильно позаду, хоча в останніх роках слідний і тут зворот до кращого. І наш одинокий по цьому боці Збруча дневник «Діло» не вільний від деяких недомагань, дарма, що має за собою вже 50 літ істнування. Мені судилось стати членом редакції цього часопису вже давненько, в розгарі змін, що творили важну еволюцію в його історії, тому хочу докинути від себе жінку спогадів про ті передвоєнні часи.

Були це часи, коли з редакції уступив Іван Белей, перейшовши на емеритуру, а редагування опинилось у руках молодших людей. До речі кажучи, Белей ще був тоді в силі віку, але передчасно виснажений своєрідним способом редакційної праці на протязі двох десяток літ. Він занадто перетяжував себе технічними роботами, прочитував і направляв кожне слово, навіть у коректі. Працюючи як віл днями і ночами, не спускаючись на співробітників. Не дивниця, що при такій централізації редакційної праці у своїх руках так швидко став інвалідом. А проте важко було йому розстатися з пером і він ще в початках редагування др. Евгена Левицького заходив до редакції, що лучилась безпосередньо з його помешканням (вул. Баторого, ч. 24). Мав ідеальний для складачів почерк письма: писав старанно грубим рондовим пером.

До зміни головного редактора причинились нові вимоги до «Діла» з хвилею повстання народно-демократичної партії. Тоді до складу редакції ввійшов між іншими Вячеслав Будзиновський, опісля М. Лозинський і Л. Цегельський, а дальше як головні редактори д-р В. Охримович, (1901 – 1902) і д-р Евг. Левицький (1902 – 1906). З приходом молодших сил оживився значно зміст часопису і піднісся тон, хоч спосіб редагування остався менше-більше такий самий. Був більший поділ праці, але осталась давна манера добирання й опановування матеріялу. «Діло» далі заповнювалось довжезними статтями, переважно полемікою з москвофілами і польською пресою. Богато було дописів з краю, а мало інформацій з ширшого світу. Систематичні зв’язки з Наддніпрянською Україною почали налаштовуватись щойно під час російсько-японської війни, коли богато наддніпрянців підготовляло у Львові революційну акцію проти російського царату. Все ж таки «Діло» було поважною народньою трибуною, з якої лунали кличі в справі рільних страйків, університетської акції, виб[орчої] реформи і т. п. Праця була важка, бо під тягарем цензури, що стояла цупко на сторожі польських інтересів і в часі редагування Евг. Левицького прямо масакрувала «Діло». Сам Левицький був спритний політик і талановитий публіцист. Його статті, писані в спокійному тоні, звертали на себе увагу ясністю, залізною льогікою і прекрасною аргументацією, опертою на правничій освіті. Уступив з редакції поневолі, розійшовшись у поглядах з тодішніми політичними провідниками. Перенісся тоді до Відня, де отворив адвокатську канцелярію.

Євген Левицький, редактор у 1902 – 1906 рр., https://uinp.gov.ua/

Після уступлення д-ра Евг. Левицького кілька місяців вів редакцію Ол. Борковський, вислужений директор ґімназії, що працював у «Ділі» від 1896 до 1910 р. Рідкий зразок трудящости і службової дисципліни. Приходив до редакції точно пів 9ої рано і виходив коло 3 вполудни все майже останній. Був клясичним фільоголом, автором грецької граматики, але не менш добрим знавцем української мови. На нього й зложено обов’язок дбати також про чистоту мови «Діла». Писав переважно на педагогічні теми, часами вів огляд заграничної політики, а інколи писав інтересні фейлєтони на злободневні теми. Рукописів редакційних робітників не любив виправляти, особливо мав відразу до недбалого й зманєрованого письма Цегельського (пізніше також Весоловського), зате щоденну редакційну працю любив зачинати пильним підчеркуванням червоним олівцем усіх мовних промахів в останньому номері «Діла». Славні часом були мовні дискусії, які не оставались без користи для авторів, що дбали більше про зміст, ніж про форму. Тоді голос Борковського підносився і він часом кричав, як на учнів у класі. Одначе під суворою маскою його лиця (мав великі насуплені брови і довгі козацькі вуса), скривалась добряча душа педагога, вирозумілого на молодечі хиби. Дивився на світ уже з життєвої ретроспективи і відносився скептично до палких молодих резонерів, що рвалися реформувати людство. «Якби люди замісць ратувати світ воліли ратувати самих себе, то далеко більше зробили б для добра людства», – говорив тоном досвідченого педагога. Та хоч старець, він все-таки любив молодих людей і був душею їхнього товариства, особливо як запросили його на покріплення сил до шиночку.

Головним редактором був Борковський наворотами, розуміється провізорочним й все в часи редакційної кризи, що повторялась досить часто.

Властивим наслідником д-ра Евг. Левицького був д-р В. Охримович, за якого редакція перенеслась (з кінцем 1906 р.) до дому «Просвіти», де находиться й досі. Одначе цим разом д-р Охримович займав ще коротше це становище, ніж перед чотирма роками. Вибраний в травні послом до австрійського парламенту, він зрікся цього становища, подібно як з тої самої причини з редакції уступив Будзиновський. Редакційну кризу прийшлось знову ратувати Борковському. Взагалі в тих часах зайшли в редакції персональні зміни. Цегельський редагував від двох років тільки «Свободу», отже треба було редакцію «Діла» скомплєтувати. Тоді прийнято на співробітників В. Бараника, опісля Л. Гринюка (з Коломиї). А що вони оба незабаром відійшли, то заангажовано Ярослава Весоловського, що редагував тоді видавництва «Просвіти», та Василя Панейка, що звернув на себе увагу статтями в «Літературно-науковому вістнику». Аж в другій половині 1907 р. встановила видавнича спілка редактором Льонґина Цегельського, що витримав на цьому становищі аж один рік (до половини серпня 1908 р.).

Льонґин Цегельський в «сокільському» однострої; редактор у 1907 – 1908 рр., Чорновол І., Українська фракція Галицького крайового сейму (2018)

За редагування Цегельського склад редакції був сильний (Борковський, Весоловський, Кузьма, Лозинський, Панейко) і «Діло» представлялося гарно. Бойовий тон вносив особливо сам Цегельський, а йому гідно секундували інші співробітники. «Писатьмем мечами» – сказав він на першій редакційній раді, щоправда, на велике озлоблення Борковського, що не любив ексцентричности ні в мові, ні вислові та остерігав перед конфіскатами. «Найкраще пишіть пером – говорив – бо тоді всі прочитають. Меч виб’є вам з рук цензура, так що останетесь зовсім без зброї». Знамениті були статті Лозинського з приводу вбивства Потоцького та процесу Січинського, засудженого спочатку на кару смерти. Цегельський пошпортнувся на свому становищі через власну загонистість, за видрукування статті «Ад майорем Полоніє глоріям» («Діло» з 14 серпня 1908 р.), спрямованої проти митр. Шептицького, управа видавництва подякувала йому зараз на другий день за службу. Цегельський перейшов опісля до адвокатури, а згодом став послом до австрійського парламенту.

Ол. Борковський, провізорочний редактор у 1906 – 1907 рр., 1908 – 1909, вікіпедія

І знову до редакційного дишля станув Борковський, що тягнув редакційний віз до кінця року. Аж з початком 1909 р. головним редактором встановило видавництво в порозумінні з політичними чинниками Яр. Весоловського, хоч як він цього разу відмовлявся, будучи членом радикальної партії. Політичних чинників, що знали вальори Весоловського, це зовсім не бентежило, бо й Лозинський не був національним демократом (признавався теоретично до анархістів, хоч був безпартійний), а проте достроювався знаменито до ідеольоґії «Діла».

Редакційний період Весоловського був як на «Діло» був досить довгий, бо тревав майже три роки (до жовтня 1911 р.). Сам Весоловський був одним з українських редакторів тієї доби, що найкраще розуміли своє завдання. Він завжди тямив, що дневник мусить бути в тіснім контакті з дійсністю, а цю дійсність пробував поширити далеко за межами рідного краю. Богато людей поза ґазетою не читають нічого, тому ґазета мусить дати йому все можливе і тому скаля заінтересовань редактора мусить бути дуже широка, обіймаючи все актуальне на світі. Актуальним уважав те, що в даній хвилі інтересує світ, хоч сам факт стався дуже далеко або дуже давно. Словом, Весоловський любив сенсацію, але культурну, не брукову. Виходячи із заложення, що дневник має тільки одно завдання: бути в курсі всього, що діється або говориться в світі, він прикладав велику вагу до репортерки, не практикованої в «Ділі», і сам він був репортором, розуміється, вищої категорії.

В практиці його редагування зводилось до масового нагромаджування матеріялу, який хотів впакувати до кожного числа «Діла». Редакційний штаб, до якого увійшов також Ос. Назарук, продукував велику кількість статей, статейок, звідомлень, оглядів, нотаток і новинок, але йому все було замало. Він вишуковував по краєвих і закордонних ґазетах все нові сенсації, які треба було безумовно ще до цього числа «Діла» спрепарувати. За новинкарем, що йшов уже на обід, вибіг раз аж на сходи і завернув його, бо найшов у «Берлінер Таґблят», який саме принесли до редакції, сенсаційне звідомлення про перший літ «Цеппеліна» понад Німеччину. Число було вже давно повне, лежали цілі стирти запасних рукописів, але про «Цеппеліна» треба було ще написати, розуміється, надармо, бо вже в ґазеті не було місця. Часто число вже було на друкарській машинці («Діло» виходило тоді під вечір), а Весоловський щось до нього ще встромив, викинувши щось інше. Річ природна, що через те спізнився вихід ґазети. Взагалі він безнастанно боровся за місце в ґазеті, і то з самим собою, і ніколи не був своєю ґазетою вдоволений.

Варто було його бачити після виходу числа з друку. Він хапав перший готовий примірник, на якім ще не висохла фарба, оглядав швидко, чи не осталась яка коректорська похибка, і біг звичайно до кнайпи при вул. Руській або в Ринку. Там у темному куточку прочитував шпальти за шпальтами, морщив чоло, кривився і з розпуки рвав на собі волосся. Число ніколи йому не подобалось, бо все богато сензацій з недостачі місця не ввійшло до нього. А вже не міг пережити, як часом одною з тих сенсацій випередив його «Руслан». Тоді кляв цілий світ і скривши лице в долоні, поринав у чорну мелянхолію. Аж збуджений кельнером, шепнув з досадою «ет!» і вибігав на вулицю, щоби заскочити стрічних знайомих своїм саркастичним гумором.

Бо Весоловський був уроджений комік. Жвавий, рухливий, усміхнений, умів до кожного заговорити шумливо і пришпилити йому як стій латку. Парадні були сцени в редакції, як показався хтось з поза редакційних знайомих, що вмів гідно відпарувати його гумористичні атаки. Весоловський заінсценізовував тоді словесний двобій, що викликував гомеричний регіт усіх присутніх. Шаржував як на сцені і справді міг бути першорядним актором.

Я. Весоловський, редактор газети в 1908 – 1911рр., Енциклопедія історії України, http://resource.history.org.ua/

Раз такий двобій на язики перемінився у двобій на кулаки. Борковський вже не належав тоді до редакції. Прийшов до редакції д-р Степан Рудницький, відомий географ, тоді доцент львівського університету. Швидко вибухла сутичка однакових темпераментів. Рудницький відбивав сміло атаки Весоловського, аж цей у приступі акторської екстази визвав його на кулаки, мабуть під свіжим враженням виступів боксерів у цирку. Оба поскидали із себе маринарки, вискочили на довгий редакційний стіл посередині кімнати і кинулись на себе, як два когути. Крик, регіт і шелест ґазет, що хмарами летіли з-під ніг боксерів. Ніхто не чув, як до входових дверей хтось застукав. А коли боротьба доходила до вершка експанзії, отворились поволи двері і до кімнати увійшов – старенький катехит о. Стефанович…

Нагла тиша і загальне збентеження! Одначе в кількох секундах задихані аматори боксерського спорту були знову були в порядку, а Весоловський, усміхнений, як сатир, повів збентеженого гостя до свого редакційного кабінету.

Була це одинока сцена такого роду. Комічний хист Весоловського вже не виладовувався більше так широко, але зате жертвою його гумору падали часом редакційні гості іншим способом. Як трапився патріот грошовитий, особливо з провінції, то ніяк не міг опертися забавовій ат-снідання до Флісера або Мусяловича. До компанії приставав звичайно д-р В. Бачинський, що підписував «Діло», та ще дехто.

Все те не перепиняло, розуміється, Весоловського бути педантичним редактором, що прямо замучував своїх співробітників кличем: скрипт! скрипт! Мав тих скриптів повні шухляди і кишені, а все був ними ненасичений. Сам писав мало, бо й при свойому способові редагування не мав часу. Тільки в часі соймових нарад перебирав на себе соймовий реферат, з якого вив’язувався знаменито, маючи, як сказано, вроджений репортерський хист. Одначе розуміючи широко завдання редакційного шефа, він значно змодернізував «Діло», вдосконалив редакційну техніку і поширив заінтересування ґазети також на ділянку культури. За його часів «Діло» видавало ілюстрований додаток «Неділя».

Зложив обов’язки головного редактора під тягарем закидів, ставлених ріжними мальконтентами, яких ніде ніколи не бракує. Найповажнішим закидом було те, що признавався дальше до радикальної партії, а навіть належав до її управи. Обняв знову реферат заграничних справ у «Ділі», як давніше, а від листопада 1911р. головним редактором «Діла» став д-р Володимир Кушнір, спроваджений д-ром Евг. Олесницьким з Відня. Одначе він не міг налаштувати як слід ні самого редакційного апарату, ні правильних взаємин зі своїми співробітниками і після трьох місяців вернувся назад до Відня, де видавав «Украініше Рундшав».

Від лютого 1912р. редактором «Діла» став з черги Василь Панейко, а член редакції Ол. Кузьма обняв редакцію «Свободи». Світова війна припинила видання цих обох ґазет на протяг російської окупації Львова, а опісля «Діло» виходило при сильно зредукованій редакції (Весоловський перенісся до Відня і вмер 1916 р., відійшов д-р Назарук). Аж українська визвольна війна розігнала решту давної редакції по світі і «Діло» більше як цілий рік не могло виходити. Щойно після трилітніх метаморфоз появилось знову в 1923 р. під первісною назвою і при зовсім новій редакції. Але це вже зовсім нові і знані часи.

О. Кузьма. Як це колись було. Причинок до історії «Діла» // «Діло», 14 січня 1930

 

Ігор Чорновол,

для ІП «Діло»

Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі