
Жителі Бессарабії (історична область у Східній Європі між річками Прут, Дністер і гирлом Дунаю та Чорним морем), Східної і Центральної України їхали у західні регіони тодішньої УРСР, де ще тільки починала набирати обертів колективізація і діяло українське підпілля. Не одного голодного втікача взимку і весною 1947 року врятували жителі міст і сіл Західної України.
Утікачів від голоду на Львівщині і Тернопільщині називали «мішечниками», у селах Івано-Франківщини та Чернівеччини – «торбешниками». Їх було видно одразу: втомлені, худі, голодні, із мішком чи торбою через плече. Вони діставались у міста та села Західної України різними шляхами, переважно залізницею. Люди ховалися у вагонах із вугіллям від підрозділів НКВС, які не пропускали втікачів зі Сходу, бо, мовляв, «в СРСР голоду не може бути», називали їх «провокаторами, які дискредитують комуністичну владу, поширюючи брехню про голод».
Однак змучених голодом чоловіків і жінок, з останньою надією на порятунок для себе та своїх рідних, уже нічого не лякало. Тисячам вдавалося прориватися у галицькі міста та села.
Як мамі і старшому братові 81-річної Євгенії Гук із родини українських художників Химочків.
Свідчення Євгенії Гук (Химочки)
Євгенія Химочка з батьками жила в Бессарабії, у селі Старокозаче, що тепер у Білгород-Дністровському районі Одеської області. Ось її розповідь:

Фото: Галина Терещук
Цей повоєнний період – це були мої дитячі роки. Дитинства у нас не було, ми знали лише жахи і страхи, вічно були голодні. А у нас родюча земля, виноградники, пасіка!
Дитинства у нас не було, ми знали лише жахи.
У 1945 році у наш край зайшли «совєти», як кажуть галичани, а ми говорили на них «кацапи». Перед тим ми були під Румунією, потім Німеччиною, але я погано це пригадую. Новій радянській владі не подобалася навіть назва нашого села Старокозаче, все нас принижували через це, хотіли змінити на Пушкіне. Тоді почалася колективізація. У 1946 році, восени, у нас все забрали.
Батько мій був художником, монументалістом, і привіз камінь на будівництво хати. То прийшли і навіть сказали цей камінь віддати у сільраду, бо опинимось на Колимі. Йому заплатили копійки. Ми так і жили у старій хаті, яка протікала.
Голод почався у кінці 1946 року. Люди в селі залишились без нічого якраз на зиму. Повозки заїжджали у подвір’я, і люди з червоними зірочками на кашкетах виносили все – кабанчиків, курей, зерно, навіть насіння нам не залишили. Їли ми дуже мало, нас було троє дітей і ми весь час були голодні.
У Молдавії батьки вимінювали речі на кукурудзянку і бринзу, а неподалік був лиман, де купували маленьку тюльку. Мамалига, тюлька – більш нічого. Батько і мій старший брат ще ловили ховрахів.
А хто не мав грошей чи чогось на обмін – умирав. Трупи знаходили на дорозі. Розповідали, що у селі збожеволіла жінка з’їла дитину.
Мама з моїй старшим братом поїхали в Західну Україну. Вона напакувала такі гарні штори у валізу, хустки, якісь ще речі, які у нас були. А замість великої валізи привезла маленький згорток картоплі. Все продала за безцінь. Ще й страх пережила, бо брата загубила у натовпі на пероні, але знайшла. Вона не хотіла ніколи згадувати про цю поїздку. Дуже були погані спогади.
Здорових утікачів – на Харків, а хворих – «утилізувати на місці»
За допомогу східнякам радянські каральні органи погрожували в’язницею і виселенням.
Однак люди, особливо у великих містах, потайки виносили їжу голодним, а були й такі, що переховували їх у підвалах чи на горищах.
У 1946 році НКВС інформував Кремль, що зі Східної України та Бессарабії постійно їдуть люди. Вони заполонили усі вокзали, серед них багато вошивих і хворих на тиф. Згори прийшов наказ здорових втікачів відправляти у Харків, а хворих – «утилізувати на місці».
У 2005 році на станції Підзамче у Львові знайшли понад 600 людських останків, серед них і кістяки дітей. Згідно з результатами ексгумації і судмедекспертизи, а також спогадами свідків, це були жертви голоду 1946–1947 років.
Щоранку виснажених і хворих людей звозили на станцію. Мертвих і напівживих скидали у ями і дострілювали, про що свідчать сліди від куль на віднайдених останках. Мертвих людей знаходили і на вулицях Львова.
Хтось помирав від утоми і голоду, а когось могли побити.

Домовини з тілами жертв втікачів від голоду 1946–1947 років
Утікачі із голодних регіонів України старалися ходити селами, де було безпечніше, можна було швидше знайти їжу чи найнятися за харчі на роботу у господарстві, а то й віднайти дах над головою у якійсь хаті.
86-річна корінна жителька села Ладанці Перемишлянського району Львівщини Анна Боднар розповіла Радіо Свобода про те, як у їхнє село приходили прохачі з Бессарабії, Вінниччини та інших областей.
“Не годен був дивитись на ту біду”, – Анна Боднар
«Вони всюди ходили і просили. З Вінниччини прийшла з дитиною жінка, маля пищить, а мій тато каже, що й ми не маємо нічого, але то не годен був дивитись на ту біду. Дали їм їжу, що могли. Вони старі хустини, все, що вони мали, міняли на кусок хліба. Там був голод. Взимку і весною люди ходили і просили. Оселилося їх багато в одній хаті.
Ми самі не мали продуктів, бо 1945, 1946 рік обкладали податками, прийшла квитанція здати зерно, а на другий день приходили по добавку. Перед тим, як колгоспи закладати, то все забирали, щоб люди йшли у них. Тато вирізав біля печі діру і поклав там пів мішка зерна. Чи то хтось здав нас, не знаю, але прийшли і почали штрикати по хаті всюди і кричали: «О, «бандьори» ховаєте зерно!». Що то було…
Все забрали. Це був 1947 рік. Вже у 1948 році створювали колгосп у селі. Люди боялись туди записуватись, тоді українське підпілля агітувало не йти у колгоспи. Страшні були часи!», – пригадує Анна Боднар.
Коментарі