У ніч з 8 на 9 травня двоє “орків-людиноненависників” вбили Ігоря Білозіра

Михайло Маслій | 09 травня 2022, 10:43
Share Button
Фото Володимира Дубаса
У ніч з 8 на 9 травня 2000 року в Львові — патологічному центрі українства — двоє орків-людиноненависників-вбивць (москаль воронов і москаль калінін), що завдали смертельних ударів рашистськими черевиками у голову лежачого на бруківці композитора Ігоря Білозіра, жадали одного: тепла його крові.
За те, що був українцем! За те, що був патріотом!
Ба більше, виродкам все вдалося, навіть після «чорного ритуального вбивства» повернулися на місце злочину пиячити й „празнавать пабєду” у товаристві «ментів». Батько воронова обіймав тоді високу посаду в «ментурі», тож всі газети відкрито писали «воронов воронову ока не виклює!»
Як це все було знайоме хоровому національному корифеєві Миколі Колессі, який відразу ж визнав: «Болить мене, що так нагло вбивці відправили на той світ два молодих життя. Досі не покарані ті, хто знищив Івасюка. Певно, через протекції і певні зв’язки тих бузувірів. Через те, думаю, вбивці й Білозіра отримають надто легенький вирок. На жаль, зла і несправедливості в нашому житті надто багато».
Досвідчений майже столітній Микола Філаретович, як у воду дивився: наш рідний гуманний суд москаля-нелюда юрія калініна і москаля-бузувіра дмитра воронова визнав винними у скоєнні навмисного вбивства „групою осіб з хуліганських міркувань”. Перший відсидів всього два роки!? (засуджений на 10), та й то його більше бачили вдома, аніж був у тюремній камері, другий — відсидів п’ять (з 8–ми за вироком суду).
На місці Ігоря того вечора міг опинитися будь–який український артист, композитор чи співак, і його б спіткала така ж доля.
І були в тому тоді глибинні причини: жили ми у державі, яка ніяк не могла визначитися з національними пріоритетами, у якій найкраще почувалися її недруги-москалі і відверті кремлядські вороги. Інформаційний простір в Україні українцям не належав! За таких умов інколи досить було найменшої іскорки, щоб у душі відвертого чи замаскованого шовініста пробудити звіра.

Фото Володимира Дубаса

«У ніч з 8 на 9 травня в центрі Львова на проспекті Тараса Шевченка (!?), на тоді відкритому майданчику кафе „Цісарська кава”, стався умисний злочин, внаслідок якого загинув відомий композитор Ігор Білозір. Фактично мало місце ритуальне вбивство наперед визначеної жертви, і даний злочин має всі ознаки саме такого вбивства, — констатували Руслана Білозір і Павло Романюк — Сценарій злочину розігрувався на очах багатьох відвідувачів кав’ярні, у присутності міліціонерів, які „охороняють” кафе, під недремним оком відеокамер, які фіксують усе, що тут діється. За одним столиком у гурті товариства сиділи Ігор Білозір, а також журналіст Богдан Гнатовський та модельєр одягу Олександр Куровицький. Було весело.
Гнатовський співав пісню Білозіра „Перший сніг”, пісню ліричну, для якої горло не деруть. Дехто підспівував, але сам Білозір не співав. Просто сидів за столиком. Українська пісня явно не подобалася товариству, яке сиділо навпроти, де тон завдавали дмитро воронов та юрій калінін. Сі типи співати не мастаки, але, аби спровокувати конфлікт, воронов пройшов до підземного переходу біля кінотеатру „Україна” й винайняв там співака–гітариста, який мав „увєсєліть” їх компанію. А „хахли” мали б відповідно замовкнути. Або їм „закроют харі”.
Принаймні, так усе виглядало позірно. Білозір наголосимо ще раз, не співав, а тому й претензій до нього не могло бути. Тим не менше, воронов і калінін поривалися розправитися саме з Білозіром, й особливо брутально поводився перший. Воно й зрозуміло. Батенько воронова — олександр воронов — на той час був заступником начальника Львівського міського управління внутрішніх справ, якому підпорядковувалися всі оперативно–розшукові служби. Синок був частим відвідувачем „Цісарської кави” й почував себе акурат так, як почувається окупант серед туземного населення. І якщо він уже постановив, що „хохляцька” пісня тут не звучатиме, то цей привід буде використано сповна. Наслідків у формі чергових при кафе ”ментів” він міг не остерігатися ще й тому, що сам був офіцером одного з армійських підрозділів. (Господи, хто служив в міліції та армії України!).
дмитро воронов, проходячи біля столика, де сидить Білозір, несподівано сильно б’є його по голові. Білозір вдаряється потилицею об стінку павільйону кафе, падає зі стільця. З носа йде кров. Перша кров. Але це — не перший удар. воронов уже кілька разів поривався до Білозіра. Втручалася міліція, а чергували при кав’ярні працівники Галицького РВВС Лин, Кожушко та Боднар, яким платили зарплату, очевидно, не за протирання штанів у питейному закладі. Але як втручається! Лин напучує воронова: розправся, тільки не тут, а там, за майданчиком кафе. І двічі гасити конфлікт приїжджає автопатруль. І двічі, як ні в чому, відбуває. Аби приїхати ще. Як поводить себе товариство Білозіра? „Достойно”. Вдає, що не бачить, як б’ють Білозіра! Гнатовський, який колись займався боротьбою, продовжує мужньо співати. Б’ють же не його.
Властиво, чому ж б’ють Білозіра, який не співає?! Його вина в тому, що він — відомий український композитор, найвідоміший український пісняр після трагічної загибелі Володимира Івасюка. Але той загинув давно. Вартує повторити! (Дивним чином біля Івасюка свого часу прилипав і Гнатовський.) Інцидент набуває агресивно зростаючого характеру, бо все продумано, все „схоплено”. Після останнього удару–падіння Білозіра його товариство (зрештою, випадкове) геть ніяковіє, встає і прямує геть. Миротворець Білозір — а він такий! — підходить до столика воронова, каже, що зла не тримає, що хлопці молоді і він їм прощає, але він їх запам’ятав. Простягує руку на знак примирення. Його посилають матом, й невгамовна лють ще більше скипає в чорних серцях воронова і калініна. Вони одразу пориваються за Білозіром, хоча їх усіляко стримують. Але одразу ж вибігають за ним, б’ють по голові й тулубу. Принагідно, для проформи, дістається Гнатовському і Куровицькому. У цей момент знову під’їжджає автопатруль, і нападники втікають. Автопатруль від’їздить. Усе в нормі. Білозіра піднімають…
Як годилося б повести товариству, в якому того вечора мав нещастя перебувати Білозір, коли об’єктом постійних нападів був саме він? Гуртом вийти з кафе й пройти якихось двісті метрів до його квартири, яка поруч. Але всі поспішають розійтися. Такі друзі — гірші за ворогів. То вже потім вони заплачуть крокодилячими сльозами. Наразі — як би втекти. Залишаються тільки Гнатовський і Куровицький. Однак після останнього нападу Гнатовський… відганяє Куровицького, і той спокійно йде собі. Він зайвий. Він перешкоджає запланованій розправі!
Білозір же залишається з Гнатовським. Вони проходять ще кілька метрів і підходять до будинку обласної прокуратури. Воронов і Калінін, зробивши гак проспектом Тараса Шевченка, вибігають назустріч. Починається останній акт розправи над Білозіром. Себто, кримінальне дійство чітко сплановане й має низку послідовних епізодів, які повинні завершитися трагічним фіналом.
Здоровань Гнатовський втікає, залишивши свій традиційний дипломат, з яким стало дефілює по центру. Ми ж журналісти! (Він повертається, коли знову під’їде патруль.) Білозіра збивають з ніг. воронов б’є лежачого так, що в його, воронова, кістці ноги, утворилася тріщина. Справу зроблено.
Під’їжджає автопатруль. Зловмисників затримують на місці.
І після сценарію скоєння злочину розпочинається сценарій уникнення відповідальності. Так би мовити, друга серія злодійства, тільки вже з залученням так званих правоохоронних органів. Затриманому Воронову черговий „мент” дозволяє зняти куртку, тобто позбутися речового доказу, по якому свідки можуть опізнати як учасника кримінального дійства. „Мент” телефонує до воронова-старшого, інформує про подію, воронов–старший інструктує, як діяти надалі. Затриманих воронова і калініна для проформи протримали близько півгодини в Галицькому РВВС й відпустили. Вони повертаються в „Цісарську каву” пиячити й „празнавать пабєду” у товаристві „ментів”.
Газети пишуть: „воронов воронову ока не виклює”. І нехай собі пишуть”.
Жорстоке і підле вбивство у Львові на проспекті Тараса Шевченка українського композитора Ігоря Білозіра викликало неабиякий резонанс серед мистецьких кіл України. Реакція була різною — гнів, обурення, розпач, роздратування.
Богдан Стельмах: „Ігореві не вибачили саме його української пісні. І то де — в серці Галичини, яка, як вважали, має сили протистояти русифікації. Але якщо так, то скоро взагалі українцям стане небезпечно жити вже навіть у Львові!”
Іван Гаврилюк: «Волаючи несправедливо з точки зору небес і всього святого, що є на землі, що так по–дурному два москальські скоти, два москальські нелюди вбили такого чоловіка; за такі речі треба стріляти, або відрізати яйці! Зашивати і пускати в народ…”
Анатолій Хостікоєв: „Сумно мені, від того, що Білозір входить до тієї своєрідної Небесної сотні, яку катували ті суки, які віками хотіли вбити в наших серцях українство, які нині хочуть забрати нашу свободу, нашу пісню, і наше слово. Ігор загинув за Україну, за те, що якимсь нелюдам не сподобалося, що він у своєму рідному Львові розмовляв українською мовою!»
Білозірова щирість, вроджена доброта, скромність, чесність, щедрість натури, позбавленої найменшого натяку на лукавство, були би прекрасними чеснотами, коли б мимоволі, знову і знову десь із підсвідомості не виринала страшна за своєю абсурдністю думка: чи не ці якраз чесноти обірвали на 46 році життя Ігоря?
Біополе фізичного тепла непересічної індивідуальності (як і вкотре вже в історії нашої нації) знову брутально зруйнували орки. Але біополе його духовності продовжує генерувати посеред нас, нині сущих. Від досвідом навчених — до, перспективно, продовжувачів пісенної слави Маестро.
Ігор помер, щоб народитися… І жити вічно… Ми не змогли врятувати його за життя… Ми повинні зробити вічними його пісні, його музику.
Прохання до львів’ян: скільки було за ті роки обіцяно щодо увічнення Ігоркової пам’яті. Зробіть бодай крок — назвіть вулицю його іменем!
Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі