“У роботі прокурора немає нічого, що б не було під силу жінці”, – прокурорка Христина Ожибко

Катерина Бенюк | 12 січня 2022, 20:00 Інтерв'ю
Share Button
Христина Ожибко
Христина Ожибко - прокурорка Золочівської окружної прокуратури Львівської області.

Прокурор – професія нелегка. Це важлива ланка між слідчим та суддею, це контроль та доведення. Ця професія асоціюється здебільшого з чоловіками. Проте, такі стереотипи вже давно відходять кудись у минуле, а професіоналок у цій сфері все більше.

“Ділу” вдалось поговорити з Христиною Ожибко, яка перша довела до суду справу про домашнє насилля – про стереотипи, важкі випадки та як діяти, коли ви стали жертвою насилля.

Найстрашніший випадок, який довелось вам вести?

Страх – не найкращий супутник для прокурора в роботі. Я б радше сказала, що бувають неприємні моменти. Наприклад, пам’ятаю, кілька років тому мала справу про задоволення  статевої пристрасті неприродним способом, яке ще й призвело до тяжких тілесних ушкоджень потерпілій. Не стану вдаватись у подробиці, але від прочитаного з матеріалів провадження дійсно очі на лоба лізли.

Також дуже шкода, коли від злочинів потерпають діти. Найчастіше – це або справи про домашнє насильство, або про дорожньо-транспортні пригоди.

Ще пригадую справу, де син через необережність заподіяв смерть рідній матері. Перебуваючи напідпитку, під час сварки сильно штовхнув стареньку, вона вдарилась головою об стіну. В подальшому від отриманої травми померла.

З якими труднощами стикаєтеся під час “ведення” справ?

Оскільки особливістю роботи прокурора є необхідність постійної взаємодії зі слідчим, який розслідує справу, часом виникають труднощі. Адже, бачення справи у слідчого та прокурора можуть різнитися. Тут необхідно добре володіти навичками ефективної комунікації та вирішення конфліктів, щоб досягти результату. А на етапі підтримання обвинувачення у суді часто доводиться стикатись із ситуаціями, коли учасники процесу не з’являються в судові засідання, відтак справи доводиться відкладати, і навіть прості справи можуть невиправдано довго слухатися судом.

Чому ви вирішили стати прокуроркою?

У професію мене привело захоплення кримінальним правом. На 4 курсі нам слід було обрати спеціалізацію, яку півроку вивчатимемо глибше. Я обрала кримінальне право і, можна сказати, що цей вибір і був доленосним. Мені дуже подобалось заглиблюватись в особливості кримінально-правової кваліфікації злочинів, а курс «Проблеми призначення покарань» став улюбленим. Згодом, вже на магістратурі мені полюбилися й дисципліни, пов’язані із кримінальним процесом. Відтак, я шукала професію, де зможу застосувати здобуті теоретичні знання на практиці, а також реалізувати свої сильні сторони – критичне мислення та навички публічних виступів. І знайшла! Зараз сміюсь, що прокуратура в моєму житті буде рівно доти, доки не згасне любов до кримінального права й процесу.

Як вдома сприймають вашу професію?

Вже звикли, напевно. Хоча я завжди намагалась не змішувати ці дві сфери свого життя – роботу і сім’ю. Вдома я не прокурорка. Хоча, чесно кажучи, вечорами деколи зависаю в реєстрі судових рішень, шукаючи якусь правову позицію, нічого з тим не можу зробити.

У вас росте дитинка. На своїй роботі ви, мабуть, бачили і чули достатньо страшного. Будете сильно контролювати свою дитину? Не лячно, скільки небезпеки довкола?

Малюк ще такий маленький, що поки що мені страшні тільки дві речі – прикорм і зуби. А якщо серйозно, від усіх небезпек не вбережеш все одно, таким контролем швидше нашкодити можна. Напевно, доцільніше зосередитись на вихованні та розвивати в дитини критичний розум, сміливість та силу духу.

Ви жінка у правоохоронних органах. З якими стереотипами стикалися на роботі?

Хм, а хіба зараз когось дивує жінка-поліцейська чи жінка-прокурорка? Це раніше ці професії були такими більш маскулінними, а зараз на юрфаках співвідношення хлопців до дівчат – 50/50. В нашій роботі немає чогось такого, що було б не під силу жінкам, адже робота прокурора є на 100% інтелектуальною. Більшу частину робочого дня ми в кабінетах за комп’ютерами, за вивченням справ або в судах. Водночас, справді, часом чула від знайомих, мовляв не “жіночу” професію я собі обрала. Але як на мене, жінка в правоохоронних органах – це так само звично, як, до прикладу, жінка за кермом.

Є різниця між зарплатою жінки та зарплатою чоловіка на такій же посаді?

Звісно, що ні. Наша зарплатня залежить від обійманої посади та стажу роботи, стать тут ніякої ролі не грає.

Ви перша, яка довела справу домашнього насилля до суду. Чи не виникає думки, що це вдалось зробити завдяки тому, що ви жінка? Це посилання до тих же стереотипів про нерозуміння чоловіками проблеми домашнього насилля. 

Так, справді, 11 січня 2019 року у Кримінальному кодексі України з’явилася нова стаття під назвою “Домашнє насильство”, а вже 1 березня 2019 року судом було винесено перший в Україні вирок за даною статтею у справі, яку я скерувала до суду. Знову ж таки, не вважаю, що моя стать тут відіграла якусь роль (до речі, суддя і слідчий по даній справі – чоловіки). Новели у кримінальному законі час від часу з’являються, відтак комусь же треба їх застосовувати на практиці вперше. Чому б не мені?

Знаємо, що часто є проблеми з заявниками. Переважно жертви домашнього насилля відмовляються писати заяви. Але, з іншої сторони, є достатньо випадків, коли справи до суду не доходять навіть при заяві. Чому?

У справи про домашнє насильство може бути лише два варіанти розвитку подій після проведення всіх необхідних слідчих дій та збору всіх доказів. Перший – це передача до суду, другий – закриття. Відтак, якщо, як Ви кажете, справа до суду не дійшла, значить її було закрито. А закриваються вони, як правило, з двох причин: якщо відсутня подія злочину або відсутній склад злочину. Людською мовою – це коли за результатами досудового розслідування не встановлено достатньо належних та допустимих доказів, які б вказували на те, що факти домашнього насильства дійсно мали місце. До прикладу, не встановлено, що насильство відбувалося систематично (для цього необхідно три і більше випадки), або якщо за всі факти домашнього насильства кривдника вже було раніше притягнуто до адміністративної відповідальності.

Що робити людині, яка потрапила у жахливу ситуацію вдома та піддається насиллю?

Не мовчати. Відкинути страх, сором та звернутись із заявою про вчинення відносно неї домашнього насилля в поліцію. Причому, не зволікати з цим, адже, якщо йдеться про фізичне насильство, то важливо якомога швидше зафіксувати наявність ушкоджень на тілі. Намагатись ізолюватись від кривдника. Зберегти речі, які могли мати на собі сліди вчинення насильства, медичну документацію, якщо така була. Під час досудового розслідування в ході допиту в статусі потерпілої особи слід максимально детально розповісти про всі факти домашнього насильства, які мали місце, повідомити дані свідків, якщо такі були. А коли справа вже буде слухатись судом – обов’язково з’являтися у судові засідання (як мінімум, у підготовче засідання та те, де потерпіла буде давати показання, а далі можна буде написати заяву, щоб справу розглядали без її участі, якщо, звісно, є таке бажання).

Як визначити психологічне насилля і чи це також вважається кримінальною справою? Що треба робити жертві, щоб доказати його?

Психологічне насильство – одна з трьох форм домашнього насильства (поряд з фізичним та економічним), яке є кримінально караним відповідно до статті 126-1 Кримінального кодексу України. Воно включає в себе словесні образи, погрози, приниження, переслідування, залякування, які спричинили психологічні страждання потерпілій, емоційну залежність, розлади здоров’я, іншим чином погіршили її життя. Оскільки психологічне насильство, як правило, відбувається словесно і слідів на тілі тут не буде, як при фізичному, то важливим доказом тут можуть бути показання свідків, очевидців (наприклад, сусіди або інші члени сім’ї, які проживають разом з кривдником і жертвою), які могли б підтвердити, що такі факти дійсно мали місце та розповісти про них у суді. Також важливим доказом в даній категорії справ буде висновок психолого-психіатричної експертизи, який підтвердить що в жертви внаслідок психологічного насильства наявні вищеописані наслідки.

Суспільство міняється, хоч і невеликими кроками. Які просвітницькі заходи допомогли б, на вашу думку, у викоріненні криміналу з українських вулиць?

Вочевидь, все починається з виховання в межах сім’ї, потім – школа. Важливо розповідати дітям, якими є їхні права та обов’язки. Пояснювати, що за недотримання певних правил настає відповідальність, інакшими словами – привчати до правової культури змалку. До прикладу, мені відомо, що у структурі Нацагенства з питань запобігання корупції (НАЗК) існує цілий підрозділ – Офіс доброчесності, який власне займається просвітою у сфері протидії корупції, вони запускають ряд освітніх ініціатив для поширення доброчесності у суспільстві. Переконана, що дитина, для якої з дитинства чесність стає цінністю, в дорослому житті з меншою вірогідністю стане порушувати закон.

Який злочин, на вашу думку, побороти не вдасться? Є різні фактори. До прикладу, бідність спонукає до крадіжок. Як правоохоронна система може цьому протистояти?

В даному контексті мені дуже імпонує “теорія розбитих вікон”, суть якої у тому, що безлад довкола (наприклад, розбите вікно в будівлі, яке довгий час ніхто не лагодить) спонукає нас нехтувати соціальними нормами (розбити інші вікна цієї будівлі). Тобто, коли ми бачимо, як інші порушують певні правила і їм за це нічого, ми починаємо вважати, що маємо право робити так само. Тому, на мою думку, забезпечення невідворотності покарання за вчинення правопорушень – ось основний спосіб протидії їх вчиненню.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі