Від Головної до Загальної Української Ради. Про що писало «Діло» 24 квітня 1938 р.

24 квітня 2021 РетроДіло
Share Button
Головна Українська Рада. Сидить у центрі – Кость Левицький. Фото з відкритих джерел
У травні 1915 р. Головна Українська Рада – координаційний центр українських політиків – раптом змінила свою назву на Загальна Українська Рада. Що насправді означала зміни вивіски? Про це – у спомині Степан Барана (1879 – 1953) – активного учасника національно-визвольних змагань, тернопільського адвоката, міністра землеробства ЗУНР, депутата Сейму в 1928 – 1939 рр.

Від розвалу австрійської держави минає 20-тий рік, а 24-тий від вибуху світової війни. Наша історія в Австро-Угорщині у тих чотирьох важких у події роках ще одноцільно не оброблена з відповідним критичним насвітленням і синтезою, не рахуючи праці Кості Левицького [Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914 – 1918 рр.: на підставі споминів і документів. Львів, 1928], що має здебільшого характер історичної компендії з інформаціями про події і діючих людей, а не історично-критичного твору. Д-р Кость Левицький сам часто стояв в осередку подій і як співдіяч, не мав ні часу, ні спромоги обсервувати і списувати всі факти та вчинки осіб з певною об’єктивністю, чи утревалити всі подробиці вже відповідно проаналізовані.

Чи не найменше відомі теперішньому поколінню часи масової галицької політичної еміграції, чи пак її перший рік 194/15 та наше тодішнє політичне життя у Відни. І про це саме хочу подати свої короткі спогади. Про австрійсько-російську війну говорили у нас в Галичині ще на два-три роки перед 1914 р., а головно в 1912 р. з приводу австрійсько-сербського конфлікту, що й спонукало австрійський уряд внести в Палаті Послів мобілізаційні законопроекти. Війна вже тоді висіла у повітрі, що й спонукало провідні кола нашої галицької політики скликати на день 7 грудня 1912 р. до Львова довірочні збори трьох галицько-українських політичних партій національно-демократичної, радикальної і соціяльно-демократичної для вирішення становища, яке мали б заняти австрійські українці на випадок австрійсько-російської війни.

При участи яких 200 діячів вирішено тоді однозгідно станути по стороні Австрії, а проти Росії, як найбільшого ворога України. Ця ухвала з 7 грудня 1912 р. була теж і напрямною, якою пішла наша орієнтація вже в перших днях серпня 1914 р., даючи почин до міжпартійної політичної організації, якої тоді у нас в Галичині не було.

Створили її щойно 1 серпня 1914 р. під назвою Головної Української Ради на спомин колишньої Головної Руської Ради з 1848 р. Того самого дня зійшлися в Українській Бесіді у Львові на запрошення д-ра Костя Левицького як голови Народнього Комітету Укр. Нац. Дем. Партії представники трьох галицько-українських партій, які вже 7 грудня 1912 р. найшлися на спільній протиросійській, а проавстрійській плятформі. Після недовгої дискусії рішено створити під проводом д-ра К. Левицького політичну організацію галицьких українців на паритетних основах по 4 представники від кожної партії, куди увійшли від УНДП: д-р Степан Баран, Іван Боберський, Іван Кивелюк і д-р Льонгин Цегельський, від радикалів: Микола Балицький, д-р Микола Лагодинський, Михайло Павлик і д-р Кирило Трильовський, врешті від соціяльних демократів: Микола Ганкевич, Теофіл Мелень, Володимир Темницький і д-р Володимир Старосольський.

Організації надали назву Головної Української Ради, якої метою мало бути оборона інтересів українського народу перед австрійським урядом у часі війни, консолідація національних сил і боротьба за здійснення всенаціонального ідеалу, що тоді об’єднував ціле українське громадянство, виборення незалежної української держави на руїнах царської імперії. Це були головні напрямні наших політичних змагань, які тоді намічено в дискусії. Подробиць очевидно не устальовано, бо не було на це часу, а зрештою, і потреби.

Головна Українська Рада склалася, вибираючи головою Костя Левицького, заступниками Михайла Павлика і Миколу Ганкевича, а мене секретарем. Ціла організаційна робота зосередилася фактично в органі Народнього Комітету Народній Канцелярії, бо обі інші партії не мали організаційних апаратів, а зрештою і засяг їхньої діяльності територіально був обмежений тільки на деякі полоси краю. Теж саме було і з пропагандою, яку у першу чергу взяло на себе «Діло».

Політичним референтом «Діла» був тоді Михайло Лозинський і тому його кооптували з самого початку в склад Головної Української Ради. Щойно в які два тижні пізніше кооптували ще другого члена в особі д-ра Володимира Бачинського, що й став рівночасно другим секретарем. Полишено на боці поза організацією – це було і в 1912 р. – наших християнських суспільників з-під прапору Олександра Барвінського і видаваного ним проурядового щоденника «Руслан» з огляду на те, що ця група не мала ніякого значнішого впливу серед нашого громадянства і зовсім не мала популярності.

Як сказано, Головна Українська Рада об’єднала лише три галицько-українські партії, не маючи змоги на швидку руку без переведення відповідних розмов об’єднати теж і буковинських українців. Про наше Закарпаття не довелось і думати. Там після масового процесу у Марамарошському Сиґоті щойно недавно засуджено 32 обвинувачених, майже виключно селян, за підбурювання проти мадярської держави і релігії на тлі москвофільської і православної агітації і здавалось, що Мадярщина закріпиться раз назавжди у нашій Верховині.

На Буковині всесильним був посол Микола Василько й тому неполітичні українські партії, які у буковинській дійсності були майже неслідні, а командуваний М. Васильком Союз українських парляментарних і сеймових послів з Буковини видав відозву до українського народу на Буковині з приводу війни, в якій взивав тамошніх українців до вірности для Австрії.

Невдовзі, бо вже 4 серпня 1914 р., зорганізувався у Львові Союз Визволення України, як безпартійна політична організація наддніпрянських українців, створена тоді для пропаганди ідеї державної незалежності України. Президію Союзу творили: Володимр Дорошенко, Андрій Жук, Маріян Меленевський і Олександр Скоропис-Йолтуховський, а сам Союз відограв пізніше велику ролю передовсім в організації освідомлення національної праці серед української армії в таборах в Австрії і Німеччині.

Цей Союз видав негайно поклик до українського народу в Росії, який там очевидно не дійшов, бо російські війська невдовзі заняли цілу Східну Галичину і сам Львів. У дні 3 серпня 1914 р. появився маніфест Головної Української Ради до українського народу за підписами всіх її членів, що його в пресі і окремими відбитками поширили по цілому краю ще перед приходом російських військ. Зробив він велике вражіння на наше громадянство, звіщаючи прихід визволення України і взиваючи нарід до бою за здійснення цього ідеалу, що й зроблено в короткий час опісля в окремому мобілізаційному поклику Головної Української Ради під наголовком «Війна за волю України».

Головна Українська Рада розпочала негайно подвійну акцію політичну і військову. Першу проводив під її фірмою її голова д-р Кость Левицький, що ще в половині серпня виїхав до Відня і до Берліна, щоб на місці переговорити з тамошніми рішальними урядовими колами про українську справу.

У Відни стрінувся д-р К. Левицький з послами М. Васильком і д-ром Евгеном Олесницьким і вони вже пізніше аж до травня 1915 р., а може і дещо далі, творили політичну українську трійцю, що кермувала справами австрійських українців, у першу чергу справами їхньої еміграції. Сама Головна Українська Рада поза маніфестом і мобілізаційним покликом не змогла перевести ніякої окремої політичної організації в краю, віддаючи сили своїх членів для допомоги у військовій акції з хвилиною, коли у дні 6 серпня створеної її боєвий орган Боєву Управу. Вона негайно почала бранку добровольців, яких окрема формація при австрійській армії дістала назву Легіону Січових Стрільців. Вони й створили зав’язок майбутньої української армії і в історії наших визвольних змагань мають свої світлі сторінки.

У краю масово зголошувалася молодь до УСС, яких або не доведено до місця збірки, або в Стрию розпущено домів. Стрілецтво має своїх істориків і я про цю справу не буду говорити. Згадаю тільки про жертви, що з усюдів плили для УСС-усів і були наглядним доказом ентузіязму нашого громадянства здійснюванні Шевченкового заповіту. Під кінець серпня і в перші дні вересня 1914 р.

Східну Галичину і Львів окупувало російське військо. Останні дні побуту на нашій землі австрійської влади, зокрема мадярського війська, позначилися арештами наших невинних людей як зрадників і шпигунів; людей вивозили до Талєргофу, переводили масові екзекуції без суду і безцільно нищили матеріальне добро. Це й було причиною перших інтервенцій наших політичних чинників у військової і цивільної влади. Інтервенції ще довгий час заповнювали сторінки нашої практичної політики тих часів.

З-поміж членів Гол. Укр. Ради залишилися у Львові тільки Михайло Павлик і Микола Балицький, інші опинилися у Відни, куди приїхали теж члени Боєвої Управи і Союзу Визволення України та більшість парляментарних послів. Головна Українська Рада на віденському ґрунті не розпочала ширшої діяльности хоч би з тієї причини, що се була суто галицька організація. Практичну політику – це ж були згадані інтервенції і виєднування підмог для еміграції – вели посли Кость Левицький, д-р Евген Олесницький і Микола Василько під кермою останнього. Вони сходились кожного дня вранці, обмінювались думками і розділювали між себе роботу, про вислід якої інформували один одного.

Частина політичної еміграції з такої само собою зрозумілої з деякого огляду гегемонії трійці не була зовсім вдоволена. Почались звичайні на політичній еміграції взаємні підозри і інтриги. Поодинокі люди гуртувались біля окремих осередків, що витворились у Відні. Навіть політичних було кілька.

Народній Комітет, Український Парл. Клюб, Союз буковинських послів, Союз визволення України. Горстка радикалів і есдеків не витворила окремих осередків, групуючись здебільшого біля Союзу визволення України, біля якого згуртувалась теж опозиція в Укр. Нац. Дем. Партії, яку творили д-р Евген Петрушевич, д-р Евген Левицьий, д-р Сидір Голубович, д-р Ол. Колесса, д-р Л. Цегельський, о. Йосиф Фолис, д-р Вол. Бачинський та інші.

Ще окремий свій центр – засібний у гроші – мав Микола Залізняк, що теж був близький до Василька і евіденційного бюро міністерства війни. Він стояв здалека від Союзу Визволення України, від якого відскочили теж наддніпрянські емігранти д-р Д. Донцов і Волод. Степанківський, що теж був близький Василька, але з евіденційним бюром не мав нічого спільного. Це було з політики. Для допомоги воєнним збігцям створено окремий Український Біженецький Комітет, для освітньо-культурних потреб Українську Культурну Раду, що і занялася нашим шкільництвом на еміграції. Ще іншу сторінку праці творили біженецькі табори в Ґмінді, Зольфсбергу і Оберголєбрун. Заходами д-ра Е. Олесницького відновлено у Відни діяльність «Сільського господаря» для підготови його майбутньої праці в краю.

Та фактично усе в своїх руках мала трійця, яка й була посередником між урядом і нашою еміграцією. Назверх виступала вона від імени Укр. Парл. Репрезентації, технічно була получена з Народнім Комітетом, чи пак його народньою канцелярією, яку вели пок. Вол. Бачинський, я, а пізніше д-р Адольф Говикович і Ярослав Витошинський. В руках Нар. Комітету, чи властиво його голови Костя Левицького, була і преса: «Діло» як тижневик, редаговане д-ром В. Панейком і д-ром Михайлом Лозинським, та тижневика «Свобода», редаговане мною, і «Українішес кореспондент блятт», редагований Вяч. Будзиновським.

Опозиція свого пресового органу не мала і писала у «Вістнику СВУ». З кінцем вересня 1914 р. з доручення згаданої трійці виїхав я до Ґрацу, звідки, після розмов з командантом військової округи (мілітеркомандант) привіз до Відня перші автентичні вістки про Талєргоф.

Вони та інформація, що згодом одержали від «поселенця» Талєргофу д-ра Василя Маковського, дали притоку до зорганізованої акції, щоб видобути наших людей з цього новочасного пекла. Замітнішою справою, що її переведено під фірмою Гол. Укр. Ради, була подорож до Букарешту, Софії і Царгороду, в якій взяв участь д-р Льонгин Цегельський і я для пропаганди українських незалежницьких змагань в урядових кругах Болгарії і Туреччини і тамошній пресі. На успіх в Румунії годі було рахувати, бо там вже тоді переважали всюди антантські впливи. Як відпоручники Гол. Укр.

Ради, ми оба виїхали восени 1914 р. на Балкани і мали нагоду говорити з болгарськими і турецькими міністрами та політиками на тему конечности створити незалежну українську державу з українських земель в Росії, про що появилися окремі статті у місцевій пресі. Тих успіхів не мали ми в Букарешті, про що попередив нас заздалегідь тодішній австро-угорський посол граф Чернін. Там зійшлися ми тільки з румунськими соціялістами і між іншим ми говорили кілька разів з Х. Раковським, пізнішим диктатором Совітської України, що був обвинувачений у недавньому «контрреволюційному» процесі у Москві.

По повороті до Відня в грудні 1914 р. я перебрав редакцію «Свободи», що давало мені чимало роботи. Тоді-то й зачались перші розмови на тему створення такої політичної воєнної організації, що могла б об’єднати всі розсварені досі групи. Найбільше розсварені були таки члени Укр. Нац. Дем. Партії з частини Народнього Комітету і частини Укр. Парл. Клюбу, бо дійшло навіть для того, що деякі члени тої самої партії не говорили один з одним і треба було не раз посередництва осіб із інших партійних груп. Тому і розмови ішли пиняво і переривались кількакратно. А в міжчасі фунгували дальше перещеплені у Відень краєві установи, про які згадано вище.

Остаточно по яких чотиримісячних заходах дійшли таки спільної мови. Створено об’єднуючу організацію, що не касуючи тих, які вже існували, стала репрезентацією українців Галичини і Буковини, а коли приступив до неї теж Союз Визволення України, стала висловом наших державницьких змагань з метою збудувати українську державу над Дніпром.

Нова організація об’єднала згадані вже три галицькі партії, українські партії Галичини і Буковини і Союз Визволення України і під назвою Загальної Української Ради почала з початком травня 1915 р. новий період нашої політики під формальним і фактичним проводом д-ра Костя Левицького і Миколи Василька. Подробиці цього періоду не належать вже до нинішньої теми.

Підготував Ігор Чорновол

Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі