Звідки взялися і куди пішли батяри

Share Button
Львівські марґінали на Ринковому пляці. Початок ХХ ст
Ми уявляємо батярів як позитивний аналог зухвалих бешкетників чи навіть гопників міжвоєнних років. Життєрадісні та веселі, зі своєрідним цинічним гумором, у міру вишукано чемні хлопці в кашкетах або капелюхах, обмотані шаликами, у камізельках, взуті у штиблети та з паличками-лясками.

Наскільки такий образ близький до реальності? Наші уявлення про цю субкультуру насамперед ґрунтуються на фольклорних творах. Натомість об’єктивних першоджерел — артефактів чи документів — практично немає. Зрозуміти суть феномену допоможе археологія усталеної міфології. Отак, знімаючи шари з оригінальних переказів і пізніших вигадок, спробуймо добратися до чогось правдивого

Попередники: андрус, антек, босан

До середини ХІХ століття ми не натрапляємо на термін “батяр” ані у пресі, ані в літературі. Хоча напівкримінальне середовище, звісно, в Галичині вже тоді існувало. А Львів часто називали “кримінальною столицею бабці Австрії”.

Маріян Ольшевські. Батяр, 1911 р

Року 1785 в комплексі колишнього монастиря Святої Бриґіди облаштовано в’язницю, звану “Бриґідками”. Історик Станіслав Шнюр-Пепловський писав, що постійні “мешканці” цього будинку серед інших особливостей мали власну говірку. Найдавнішим її слідом була пісенька про злодія Андруся.

Вона починалася такими словами:

Andrus, Andrus, jaki ty ubogi, 
Kiedy ci dziagają manele na nogi!

Dziagać manele — означає “вдягати кайдани”. Сучасний історик Ігор Чорновол слушно зауважує, що цитовані вище слова дуже нагадують українську народну пісню “Ой джиґуне, джиґуне, який ти ледащо…”

На слово “яндрус” натрапляємо і в українських джерелах. Саме так Іван Франко називає міських люмпенів в оповіданні “Яндруси” та повісті “Лель і Полель”. Він також вживає низку слів, які потім вважали батярськими — зокрема слово “жлоб” у значенні селянина.

Герої твору Йосифа Дзежковського “Куґлярі” 1845-го також спілкуються характерним для пізніших батярів балаком. Шнюр-Пепловський називає тогочасних волоцюг босанами або бухачами. Ще раніше ці слова записали Карл Естрайхер і Генрик Фельштинський. Останній ще в 1860-х уклав словник босанської або лемберзької мови. Ось декілька прикладів звідти:

  • кумати —розуміти,
  • зитати — говорити,
  • хатрак — контролер,
  • квач — арешт,
  • бнати — йти.

Утаємничений босан називався блятом або блятним, а профан — фраєром. Найбільше значень мало слово “клявий” — хороший, прекрасний, великий, новий, вишуканий.

На початку ХХ століття часто використовували термін “антек” або “антик”. Можливо, він походить від чоловічого імені Антек, тобто Антон. Особливо поширеним це слово було на Личакові, найбільш кримінальному передмісті, де діяла парафія Святого Антонія.

Педагог Степан Шах згадує, що діти того періоду активно засвоювали манери й фольклор антків. Його товариші в академічній гімназії співали пісні передміськими діалектами, супроводжуючи їх відповідною комічною мімікою та ритмічними рухами:

Antek na harmonji gra, — tra-ra-ra, 
On przebierać klawo zna, — tra-ra-ra, 
Ciesz się, bracie, póki czas, 
Skoroś tutaj na zabawe właź… 

На хвилі популярності

Найімовірніше, слово “батяр” походить від угорського betyar, себто негідник, волоцюга, розбишака. У широкий вжиток воно увійшло з легкої руки сатирика Яна Ляма (1838—1886). Він був автором низки новотворів для польської мови, названих лямізмами: тромтадрата і тромтадрація — на означення пустослівної чи пафосно-патріотичної риторики, ґоґо і ґоґусь — іронічно піжон, денді, а насправді — рогуль, жлоб.

Незабаром слово проникло і в українську мову. У популярній свого часу пісеньці, присвяченій вбивству імператриці Єлизавети 1898-го, йдеться:

Якийсь батяр нехрещений, 
В Парижі роджений, 
Запхав пані цісаревій 
Шпіндель затруєний. 

Перший популяризатор масового образу батяра — гумористичний журнал Pocięgel. Від 1911 року постійними героями його нарисів стали батяри Юзько Чухрай і Сташко Заливайко. Незабаром подібні персонажі виникли в інших часописах подібного формату: Heca, Błazeń, Kabaret.

У 1930-х комічний образ батяра витворювали на радіо. Надзвичайно популярною у всій Польщі була програма “На веселій львівській хвилі”. Головні герої — батяри Щепцьо і Тонько, ролі яких виконували актори Казімеж Вайда і Генрик Фоґельфанґер. Тексти для них писав Віктор Будзинський. До початку Другої світової війни зняли три комедійні фільми про пригоди Щепця і Тонька: “Буде краще”, “Волоцюги” та “Серце батяра”.

Однак чи справді все було так романтично? У спогадах про міжвоєнний Львів фіксуємо й більш приземлений образ. Уродженець Левандівки, футболіст Олександр Скоцень пише:

“Був це елемент, що протягом цілого свого життя жив з колізії з правом і поліцією. Жили вони у злиденних домах-халупах на периферіях міста, в декількох міських робітничих дільницях та почасти в середмістях. Їм були властиві всякі веселощі, пустощі, безжурність. Жили, щоб фраєра, жлоба обкантувати, кажучи на їхній мові. Не гордили і крадіжкою. На ґранду не ходили, мокрої роботи не виконували. Час від часу один другого пошнітував, а як треба було — безжалісно пхав лезо ножа під ребро в серце, і наступала дінтойра. У списку їх характерних прикмет знайдете такі чесноти: безстрашна, аж до безумства, відвага, сміливість, показна, неудавана хоробрість, амбіція і честолюбство. Між ними були і справді чесні люди, які лише із-за довкілля привикли до тої ферайни, до їхньої мови, якої не так то було легко розуміти. Батяри мимо своїх пустощів і частого безділля гордилися своєю готовістю допомогти потребуючому. А навіть, коли треба, не шкодували життя”.

До слова, перше видання спогадів Скоценя в Україні 1992 року мало назву “Львівський батяр у київському “Динамо”.

Чи тільки львівські?

Батяр став символом розгульного Львова, який “не для кожного здоровий”. Творення цього міфу почалося ще на початку ХХ століття. Спочатку образ був маргінальний і навіть легковажний. Ґабрієля Запольська так характеризувала одного героя оповідання “Смерть Феліціяна Дульського”:

“Виразний тип личаківського бандита-горлоріза. У Парижі цей вид молоді називається апаші. По-нашому, як національний продукт — польський брат, по личаківсько-львівському — батяр. Їх спільні риси: спання під голим небом і ніж за халявою. Іноді, щоб сховатися від поліції — зайняття посади асенізатора або сторожа у власниць, які все ще перебувають у розгубленості щодо поняття рівності прав так званих людей”.

Остаточно Львів “закріпив” за собою батярів у міжвоєнні роки. Польський патріотичний літературний треш оповідав, що саме ці персонажі в листопаді 1918 року допомогли перемогти українців.

Але свої маргінали існували і в інших містах.

“Були батяри в Коломиї, Тернополі і Бориславі, — пише Юрій Тис-Крохмалюк. — Але найкращі типи, найбільш “расові”, були таки у Львові. Не тому, що вони до певної міри “столичні”, а тому, що з них промінювала завадіяцька енерґія і непересічний гумор”

Чому найвідомішими стали саме тутешні батяри? Насамперед через колоритний міський фольклор, зокрема пісні. Львів був єдиним великим містом Східної Галичини, тож саме тут найраніше виникло середовище “професійних” злодюжок і жебраків.

Але від кінця ХІХ століття почався стрімкий розвиток інших міст краю. Сприяли цьому прокладення залізниці, поширення освіти, зростання організованої злочинності. Серед цих останніх процвітала і своя таємна говірка. На межі з ними постійно балансували міські розбишаки.

Локальні варіанти: іванки та махабунди

Різновидом міських маргіналів можна вважати іванків або йванків у Коломиї. Особливо таких персонажів “шанували” селяни, які приїжджали до міста торгувати на ринку. Йванки любили зачіпати продавців, щось у них поцупити, вихопити з рук чи завдати якоїсь шкоди.

“Ото приїде якийсь вуйко з Заболотова чи з Пістиня, а один іванко коломийський йому пах рукою по солом’янці. Вуйко за ним з батогом, а за йванком лиш закурилося. А тим часом інший іванко вже потягнув у вуйка з возу пару яблук чи яєць, або й солонину”, — оповідає сучасний краєзнавець Микола Савчук.

Можливо, йванки були колишніми слугами або наймитами багатих коломийських євреїв. Невипадково у львівській ґварі слово “йванити” означало красти. Ув’язнення ж — не тільки цюпа, а й Іванова хата.

Інший локальний варіант — махабунди Тернополя та околиць. Це слово дотепер вживають у Файному місті. Діалектолог Олекса Горбач вважає, що воно походить від перекрученого німецького wagabond — волоцюга.

Серед махабундів були і відверті злодії, і так звані порядні. Між ними постійно точилися бійки, — згадує 90-річний тернополянин Юрій Пуківський.

У тернопільській міській говірці трапляються слова з арґо батярів Львова, але іноді в іншому значенні:

  • лепета — голова,
  • хатрак — аґент таємної поліції,
  • шкут — смаркач.

А у специфічно тернопільськими були такі слова:

  • біба — пиятика,
  • ґрайфнути — вхопити,
  • мойри — страх, тривога,
  • парафія — порядна компанія,
  • фушер — недбалий працівник.

А у Станіславові, Перемишлі чи Бориславі міських бешкетників також називали батярами.

Джерело

Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі