Тетяна Вергелес: Мусимо так захищати українські інтереси, як вороги захищають неукраїнські

06 серпня 2019 Політика
Share Button
Тетяна Вергелес. Фото з Фейсбуку
Досвідчена журналістка, успішна редакторка, авторка книги про журналістські будні, Заслужений журналіст України, вимоглива до себе і до підлеглих – такою я знаю Тетяну Вергелес. Ми з пані Тетяною пропрацювали разом понад десять років в інформаційному агентстві, і до останнього я не переставала дивуватись її енергійності до роботи, пошуку тем, нестандартному баченню ситуації тощо.

Про непростий період в історії України, нові тренди у журналістиці, де шукати правду та про роль журналістів – у розмові з донедавна головною редакторкою ІА ZIK, журналісткою Тетяною Вергелес.

– Тетяно Володимирівно, у складні часи, які зараз переживає Україна і коли хіба лінивий не говорить про реванш, не можу не спитати – куди котиться держава Україна і яким ви бачите розв’язання ситуації?

Так, ситуація дуже небезпечна. Держава котиться до стану умовно демократичної: це коли демократія є, але це все умовно. От маємо ми право на протест, виходимо заявити про свій гнів з приводу, скажімо, кандидування у нардепи одіозних осіб (підкреслюю: мирно, але гнівно виходимо, а нам навздогін президентські боги на теперішньому олімпі кидають погрозливо: ваші дії кваліфікують як спроба повалення влади. «Дєло шьют»… Щоб ніхто не наважився пискнути, щоб країна замовкла, заніміла. І ніби демократію маємо, але вона умовна, липова – про людське око. А тому навіть лінивий нехай не мовчить про те, що нам не просто загрожує реванш, а він вже у нашому домі. Мусимо так захищати свої українські інтереси, як вони захищають свої антиукраїнські. «Не бійся!» – ось сьогодні головний рецепт не допустити згортання прав і свобод. Ті, хто робить замах на повалення зсередини держави Україна, підуть так далеко, як далеко ми їх пустимо.

І заспокійлива ремарка: у кожного покоління на цій землі – свої складні часи. Ми живемо ще не у найгірші, все йде до кращого у цьому кращому зі світів (Усміхається, – автор).

– Як у сучасних реаліях нам, як четвертій владі, захищати інтереси держави? Щоб з одного боку не перетворитись на підконтрольних певним групам, а з іншого – не здати державницькі інтереси через толерантність?

Віднедавна уникаю самовдоволеного означення журналістики як «четвертої влади». В умовах олігархічного устрою держави це визначення кульгає. Зараз ситуація виглядає складною: три загальноукраїнські телеканали опинилися в руках «друзів Кремля». А до них додати ще пару-тройку телеканалів, що віщають у такому ж дусі… Що вони навіщають на бідні довірливі голови українців? Журналісти опинилися в скрутній ситуації: маєш професію, вивчився на неї, аби реалізувати себе, і звісно оцією своєю професію заробляти свій хліб насущний, а на ринку, медіаринку в олігархічних координатах, намагаються купити не твої знання, а твою душу, й то з потрохами. Щоб не просто обстоював інтереси певного хазяїна, певного кола політиків, а з блиском в очах кричав їм «Хайль!». Журналіст перетворюється на пропагандиста: те, що українська журналістика на початку 90-х минулого століття з себе скинула, оті трафарети радянської журналістики, знову тут як тут. Що робити? Журналіст опиняється віч-на-віч зі своєю совістю. Зрештою, кожна людина у важкі, неоднозначні моменти опиняється віч-на-віч із совістю. Яка тут може бути порада? Хіба застереження словами російського опозиційного журналіста й письменника Віктора Шендеровича: Будь обережним: варто тільки загубити обличчя – і ти вже в наморднику.

Тележурналістка Тетяна Даниленко, яка пішла з телеканалу ZIK через зміну власника, розповідала, як услід журналістам, які звільняються зі світоглядних причин, реготали: «Вам нікуди буде йти – всюди будемо ми!». Й за такого цинізму ситуації журналістам (як ніколи!) треба єднатися. Саме тому на цій хвилі виник Медіарух. Так, старі, прикормлені владою організації (як Національна спілка журналістів України) проковтнули язика, а Медіарух не збирається мовчати. Ми сподіваємося, що сили у бізнесі, в політиці, зорієнтовані на збереження й розвиток Української держави, усвідомлюють серйозність ситуації й мобілізуються на створення проукраїнських ЗМІ.

Ми сказали з вами про журналіста, зокрема, і про медіаспільноту. Але потрібна політична воля влади щодо розв’язання ненормальної ситуації (і це в умовах російсько-української війни) у медіапросторі. В Україні відсутній закон, який міг би регулювати діяльність медіакорпорацій та медіагруп. Всім гілкам влади треба зосередитися на підготовці та прийнятті парламентом цілої низки законів (Інформаційного кодексу), де мали б бути норми, які регулюватимуть діяльність монополістичних об’єднань. Понад двадцять років над цим буцімто працювали: працювали-працювали, виділяли мільйони з бюджету на кодифікацію інформаційного законодавства… й кинули. А ті журналісти, які йшли в нардепи, де вони були? Кричали по всіх ефірах про корупцію-шрупцію, – і жодного інтересу до законів, правил гри, які убезпечили б медіаринок від монополізації, від так званого «ефекту Берлусконі» (коли якась особа чи партія створюють медійну імперію і мають широчезний і неконтрольований політичний вплив).

– Журналісти і вибори. Враховуючи досвід попередніх президентських та парламентських виборів, чи мають право журналісти відверто симпатизувати окремим кандидатам чи політичним силам, якщо ці сили займають проукраїнську позицію?

На п’ятому році російсько-української війни я стаю на захист суб’єктивної журналістики. Сприймаю свою професію як місію – звідси і танцюємо. Російсько-українська війна має потужну гібридну складову: нам накидають «стандарти», об’єктивність, а самі підривають Україну зовні й зсередини пропагандистськими снарядами. Хоч завжди наголошувала своїй команді в редакції IA ZIK «Не знаєте, як діяти, – дійте за стандартами», мушу додати – Україну як державу врятує патріотизм, самопожертва, безстрашність її людей. А журналісти – також люди (Усміхається, – автор).

– Чи після виборів не відчуваєте поділу журналістики: тих, хто підтримує, і тих, хто лише критикує?

Є таке. Але я «ходжу» на ті інтернет-сайти й на ті телеканали, де таки є баланс, нехай він і часом хиткий. Аби розуміти, що відбувається, сьогодні не можна орієнтуватися лише на якийсь один ресурс: у мене своє, доволі розширене «меню». А от відверто токсичні ЗМІ ігнорую й всім раджу.

– Як журналістам, які мають проукраїнські погляди, протистояти у цій інформаційній війні?

Лізти зі словом, з правдивою інформацією, своєю позицією в усі шпарини. І на цьому місці воздамо хвалу соцмережам (Усміхається, – автор). Завдяки ним ми вже не залежимо залізобетонно від конкретного ЗМІ: можемо висловлюватися у постах на ФБ і т.д, писати блоги і відеоблоги – «активничати» з усіх сил… а там дивишся, і порядне ЗМІ із пропозицією роботи підвернеться. Діємо за принципом: Не спи, бо замерзнеш.

– Тетяна Вергелес яко політикиня. Чи розглядаєте такий варіант для себе?

Не приміряю на себе той чи інший «бренд». Просто живу. Просто є такою як є. Оце бути собою … я до цього довго йшла.

І все ж, щоб зовсім вже не уникати відповіді на це питання: якщо прикинути, то у політиці опосередковано усе своє життя, отож щось та й розумію у цій кухні.

– Продовжіть речення – ситуація з ЗІКом для мене…

…випробування і дорога далі. Не трагедія, а пригода. Нові можливості, складний, але прекрасний світ.

– Медіавласники тією чи іншою мірою впливають на ЗМІ. Як залишатись незаангажованим і працювати по совісті?

Тринадцять років в Інформаційному агентстві ZIK я особисто працювала по совісті. Уся наша команда працювала по совісті. Змінювалися журналісти, але ядро, яке залишалося, тримало марку проукраїнського, єворопейськи орієнтовано ЗМІ, яке працює на соборність України, розвиток демократії, зміцнення держави. І саме оце наше «по совісті» давало нам високі рейтинги, постійне збільшення читацької аудиторії, вплив і популярність. Солідарне коло Інформагентсва ЗІК розширювалося, і підтримку друзів ЗІКу ми відчуваємо зараз, коли, по суті, ЗІКу вже нема.

Як ми це робили за «впливу медіавласника»? Секрети не продаємо. Вони дорого коштують (Усміхається, – автор).

– Журналістика, як і будь-яка інша галузь, змінюється. Коли ви починали і зараз стандарти, мабуть, сильно різняться. Нові тренди у журналістиці – добре чи погано? Чи все нове вартує того, щоб прижитись?

Нема сенсу розводитися про те, добре чи погано – нові тренди. Вони є, і крапка. Вони – новий поворот життя. Те, що не вартує прижитися, – не приживеться чи швидко набридне… Пам’ятаю, як ми заходилися робити лонгріди, бо модно, бо в тренді. Доки ми розкачалися – мода пройшла. Єдине, що слід пам’ятати журналістові: завжди (завжди!) у тренді буде ЛЮДИНА. Людям потрібен сенс. І за будь-яких реконструкцій, змін стандартів саме про людину й про сенс треба пам’ятати.

– Як це не сумно, через бурхливий розвиток соцмереж ЗМІ втрачають монополію на інформацію. Відбувається сегментація ринку інформації (різні блогери), з’явилось поняття лідера думки, який має свою чисельну аудиторію і часто має беззаперечний вплив на неї. Як ЗМІ втримати аудиторію? І як суспільству не потрапити під вплив не тих ділків?

ЗМІ й справді втрачають монополію на інформацію. У цьому нічого погано. Адже і ЗМІ виграли від бурхливого розвитку Інтернету: вже не треба витрачати тиждень на те, що можна з’ясувати за півгодини. Але ЗМІ можуть витримати конкуренцію із соцмережами лише в один спосіб: перевірена інформація! А тоді – аналіз тієї чи іншої проблеми за усіма правилами, яких вчать на факультетах журналістики. А серед журналістів вигравати конкуренцію будуть ті, хто відриватиметься від гаджетів, періодично виходитиме з віртуалу у реальне життя, до людей.

На першому Львівському медіафорумі, а це був, здається, 2013 рік, звучало запитання: «Як вижити журналістиці?», і прозвучала важлива відповідь: «Виживати – нецікаво. Цікаво знати, що відбувається з людиною як такою». Медіа врятує цікавість, допитливість. Наполеглива праця, допитливість, удача творять неймовірні речі.

– У більшості суспільства, як показує практика, відсутнє критичне мислення. Що порадите?

Дозувати «сидіння» у телевізорі. Читати розумні, хороші книги. Поколінню Z, тобто тим, хто народився і зростає вже в інтернет-епоху, приписують «кліпову» свідомість. Людина не затримується на чомусь більш як три-чотири секунди. Зосередження, спокійний аналіз – стає проблемою. Ось чому молоддю так легко виявилося зманіпулювати. Це виклик для «зетівців» (мій неологізм для покоління Z), цією їхньою кліповістю користаються політтехнології і шахраї усіх мастей. Повторюю – ось виклик!

– Серед безлічі ЗМІ, блогерів, соцмереж люди губляться. Де шукати правду, що читати, кому вірити?

На першій роботі, де працювала моя дочка, шеф над її столом прикріпив на стіні бумаженцію із надрукованими словами «НЕ вір нікому». Потім походив-подумав, повернувся і дописав від руки «Мені – можна». Медіагігієна передбачає обережність, перебірливість, здоровий скептицизм. Сказано ж: довіряй, але перевіряй.

– Ніколи не виникало бажання навчати журналістів з лекційної трибуни (на постійній основі)? Наскільки я знаю, студентам якраз цього бракує.

Мене тут днями запросили провести тренінг «чиновник у соцмережі», я надихнулася і… це був класний досвід. Мені сподобалося. А студенти – це ювелірна робота, відповідальна. Треба думати над цим.

– Молоді журналісти, які приходять на роботу, які вони? А якими мають бути?

Одержимими, креативними, дисциплінованими (так-так! Не вірте, що журналістика – це кави попив, покурив і десь вшився), готовими до оперативного завдання – як солдат. І помічною на старті професії є певне романтичне ставлення до професії… Якось до мене потелефонувала незнайома дівчина та й питає: «Ви Тетяна Вергелес?» – «Так, це я» – «Скільки ви заробляєте?» – «Ого! Ну й питаннячко!» – «Та я чому питаю, – думаю вступати на журналістику, але хочу знати, скільки ви заробляєте, чи вартує…».

Впевнена: не вартує йти у журналістику із таким питанням на старті. Як і в будь-яку іншу професію.

– Я – молода і хочу працювати. Що потрібно для того, щоб мене взяли на роботу у солідне ЗМІ?

Знання, напористість, удача.

– Як авторка «Моєї грішної журналістики», якою зачитуються навіть нежурналісти, логічно запитати – коли вийде наступна книга і про що вона буде?

Блокнот списаний – про політику, журналістику, життя. Чи вийде з цього щось? Хто його знає.

Знову закортіло вести щоденник. Ось щось на кшталт: «Вибралися з дому година одинадцята, не машиною, трамвайчиком на Кайзервальд. Та на зупинці «церква Петра і Павла» вмить вирішили проїхати ще зупинку – до колишнього магазину «Оксана», пошукати, де випити кави. Так-так, я тепер трохи кавоманка, не в теорії, а на практиці: дозволяю собі філіжаночку еспресо з водичкою «вприпивку»: це рятує від заковтування таблеток «від мігреневої голови». Чашечка кави – і ніякого чаю протягом дня. Й справді, на зупинці магазинчик суміжний з кав’яренкою-кафе. Бістро «Бритванка», апетитно пахне м’ясом до чебуреків. Олійка свіжа, перчик, приправки підходящі, отож й запахи домашньої, не общепітовської кухні. Еспресо за симпатичну ціну. Смачне, у чашечці із написом «Мануфактура кави», знаю я такі по кавуванню у центрі… І фокус у тому, що у цю мить отримую новий для себе Львів, бо сюди мене не заносило – ніколи було за конвеєром редакційних справ. І все діло у старшій пані, що за шинквасом. Насправді не пані, а тітонька, – вона у білому кухарському ковпаку відірвалася від фаршу, вимила руки, підійшла до нас, і ми побачили приязнь рідної людини (так-так, ніби приїхали в гості десь у Центральну Україну, – зовсім не галицьке обличчя) – нам раді!».

– Настільні книги – які вони для вас і, можливо, порекомендуєте щось для широкої аудиторії?

У всіх різні смаки. Раджу Ігоря Померанцева «Нічого правдиво і все можливе. Пригоди у сучасній Росії»; Сергія Плохія «По червоному сліду». Настільна книга Нормана Дейвіса «Європа. Історія», книги з серії «бібліотека газети «День»… Для душі – Андрій Содомора, його поезія, а також «Сльози всіх речей». Перечитувала двічі «Природу всіх речей» Елізабет Гілберт (це та, що написала «Їсти, молитися, кохати»… Учора принесла додому Мічіо Кайку «Майбутнє розуму» та Кен Ромінсона «Ви, ваша дитина і школа. Як прокласти шлях до найкращої освіти».

Зараз модно шукати натхнення. Зазвичай його шукають у творчості. Журналістика для вас – це рутина чи творчість?

Журналістика для мене – це життя. А в житті буває по-різному. Бувають чорні і світлі смуги. Бувають знахідки і втрати. Буває радість і сум. Буває високе натхнення і життєво важлива рутина. Журналістика – це я з усіма потрухами.

– Як запобігти емоційному вигоранню?

Рецепт все той же – який я виклала у «Моїй грішній журналістиці»: влаштовувати собі САНІТАРНІ ДНІ. Переключатися від роботи, закривати гаджети з новинами, не зациклюватися, прочищати мізки… Читати, гуляти, співати, танцювати, спілкуватися із друзями, робити хатню роботу, виказувати любов рідним. Жити! Тільки тоді ви будете хорошим журналістом.

Розмовляла Наталія Фанок

 

Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі