Академік Студинський проти “Діла”. Що писала газета 22 травня 1932 року

22 травня 2020 РетроДіло
Share Button
Академік Кирило Студинський Фото: Вікіпедія
Ще кілька подробиць із зізнань проф. К.Студинського.

Книга на 2000 сторінок

Професор Кирило Студинський явився на свій процес так, як на університетський виклад: обвантажений книгами і записками, як допомічним матеріалом для своїх зізнань. Трибунал суддів щиро здивувався, коли в одному моменті допиту, проф. Студинський сягнув по книгу справді велетенських розмірів. «Що воно таке?» – спитав зацікавлений предсідник трибуналу. «Це стенографічний протокол процесу Спілки Визволення України» – відповів питомим собі лагідним голосом свідок. Суддям заперло віддих: «Як то, та велетенська книга – то протокол одного процесу?!» – «А так, протокол…» – «Хто ж його видав і звідки ви його маєте?» – «Це видало Державне видавництво України, Пролєтар». – «Ах, Пролєтар». Ну, в такому разі це дійсно протокол правдивий…» – закінчив діяльоґ радник суду Мединський. Трохи згодом, коли судді звикли до виду тої книги на 2000 сторінок, вони попросили її у свідка й цікаво переглядали той свого рода «протокол» ославленого харківського процесу.

«Гнус»

Згадана вище книга була потрібна проф. Студинському на розправі на те, щоби відчитати з неї ті уривки з приватних записок Сергій Єфремова, які в нього сконфіскувало ГПУ та які торкалися м. і. особи проф. Кирила Студинського. Ці уваги, де є фраза про «30 серебреників» кінчаються ядерним висловом під адресою свідка: «Гнус!» «Цо то значи?» – питають цікаво судді. «Обжидлівость» – правильно перекладає сам проф. Студинський…

Інтервенція на користь Єфремова

Доказуючи свою повне непричастність у процесі Спілки Визволення України (у чому, зрештою, ніхто ніколи проф. Студинського не посуджував і не підозрівав), проф. Студинський склав на вчорашній розправі цікаву заяву про свої інтервенцію на користь підсудних «спілчан». Він – мовляв – говорив у Харкові з цілим рядом більшовицьких достойників, зокрема з наркомом освіти та його заступником, щоби членів «Спілки Визволення України» надто суворо не карали. Наводив при цьому оригінальний аргумент: «Я казав, що суворий засуд сильно попсує нормальні культурні зв’язки Галичини з Радянською Україною».

Чому? Важко було збагнути. Тим більше дивною виглядала спочутливість проф. К.Студинського для обвинуваченого акад. С.Єфремова , після того, як він пояснював на вчорашній розправі, що акад. Єфремов – його особистий ворог і не любив його тому, що він дружив з Грушевським. Єфремов вів в академії «московську політику» і він був головним винуватцем процесу Спілки Визволення України тому, що вів … щоденник!

«Це не є літературна розправа…»

Сильне неприємне вражіння зробила для проф. Студинського зробило те, що він хотів використати терен пресової розправи для якогось генерального обрахунку з усіма своїми дійсними й уявленими противниками та виголосити промову про справи, які не мали ніякого безпосереднього відношення до предмету спору. Так нпр. проф. Студинський почав характеризувати спомини Юрченка і вдаватися у полеміку з його поглядами. Очевидно, що предс. Трибуналу негайно перебив свідка увагою: «Це не літературна розправа, лише карна і ані погляди автора книжки, ані критика свідка нас не цікавлять». Однак проф. Студинський певно так до кінця розправи не зорієнтувався у тонкостях такого процесу і вже під сам кінець своїх зізнань, нав’язуючи до попередньої розправи, заявив – мовляв – що він хотів перестерігти молодь перед Юрченком, додав: «Я хотів ще перестерігти перед ідеями твору Юрченка, який мені дуже не сподобався». І знову ефект тих слів був діаметрально ріжний від того, який сподівався викликати свідок. Професор від літератури, що починає студіювати ХІХ вік, занадто вже по-молодечому реагує на політичні ідеї твору, що з цілою працею професора не має нічого спільного!

Приязнь зі Скрипнком і голосування на д-ра Дмитра Левицького

Подиву гідну наївність виявив проф. Студинський, коли вважав вказаним на вчорашній розправі доказувати свою повну політичну невтральність. Кидав він такими фразами, які мали свідчити, що буцімто він не має нічого спільного із радянофільством. Останніми, мовляв, актами політичної діяльности проф. Студинського в українськім житті була його участь в з’їзді УНДО в 1925 році та у зборах видавничої спілки «Діла» в рік чи два пізніше. В одному і другому випадку проф. Студинський голосував на кандидатуру д-ра Дмитра Левицького…

Зараз же потім, на одно з пречисленних питань адв. д-ра Глушкевича, проф. Студинський почав вичислювати своїх знайомих на Радянській Україні – самі офіціальні особи, саму верхівку комісаріату освіти, директора опери й артистів, з якими познайомився у зв’язку з виставою опери «Купала» свого пок. тестя Вахнянина, переходячи аж до таких подробиць як офіціальні візити у комісаря освіти Скрипника!

Студинський, Єфремов і «Діло»

Стратегічним «маневром», на жаль, занадто прозорим і наївним було втягати в сю оборону «Діло». Те саме «Діло», мовляв, яке його нині атакує, друкувало його, акад. Студинського, статті про Академію Наук. Не подумав тільки проф. Студинський, що покликуючись на його колишнє співробітництво у «Ділі», треба було вияснити також, коли і чому се співробітництво припинилося. І проф. Студинський дійсно виявив, що після його статті у «Ділі» появилася у «Ділі» стаття С.Єфремова, але що видрукувати репліку проф. Студинського Єфремову на закид того останнього «pecunia non olet» [гроші не пахнуть]– головний редактор «Діла» відмовився! Навіщо ж було витягати ту історію і пригадувати людям, що з двох авторитетів – Єфремова і Студинського – «Діло» признало авторитет першого з них…

Два Івани Крушельницькі

З огляду на непорозуміння, яке найшло вислів навіть на сторінках польської преси, вияснюємо, що Іван Крушельницький, учитель «Рідної школи», головний свідок оборони у процесі проф. Студинського, не має нічого спільного з Іваном Крушельницьким, головним співробітником «Нових шляхів», редагованих його батьком, колишнім міністром УНР і колишнім есером і радикалом Антіном Крушельницьким.

З процесу проф. Кирила Студинського у процесі проти «Діла» і «Червоної Калини»: ще кілька подробиць із зізнань проф. К.Студинського // Діло, 22 травня 1932.

***

Упродовж 1931-1932рр. під псевдонімом «Віталій Юрченко» видавництво «Червона калина» у Львові видало автобіографічний роман Ю.Карася-Галинського «Шляхами на Соловки» в трьох частинах («Пекло на землі» «Червоний чад», «Зі Соловецького пекла на волю»). Там йшлося про втечу автора з УСЕВЛОНу – «Управления Северных лагерей особого назначения ОГПУ». Це неймовірна, а все ж правдива історія: пройшовши тисячі кілометрів, юнак повернувся додому на Поділля, де родина забезпечила його надійними документами і велосипедом, за допомогою яких він дістався до Кам’янця-Подільського, а відтак перебрів Збруч.

Юрій Карась-Голинський Фото: Вікіпедія

Описів системи сталінських лаґерів СРСР зараз нікого не здивуєш, Солженіцин за таку ж працю отримав Нобелівську премію. Але роман Юрченка був першою ластівкою жанру, тому мав ефект розірваної бомби. Чимало хто піддавав сумніву інформацію Юрченка; передовсім – пов’язані з консулатом СРСР у Львові літератори. Зокрема, з гострою критикою виступив Кирило Студинський, академік УВАН, голова Наукового товариства ім. Шевченка. Що більше, професор виявив неабиякі конспіративні здібності, виконавши прохання радянського консула у Львові Андрія Радченка встановити, хто ж насправді ховався під псевдонімом «Віталій Юрченко»? Додамо, що на процесі СВУ 1930р. проти академіка С.Єфремова була використана його ж нотатка у приватному щоденнику з оказії призначення академіку К.Студинському 1929р. 180 крб. місячної платні з бюджету УВАН: «Появився і Студинський – по 30 срібляників. Одержав і махнув до Харкова. Ґнус!»

Автором «Шляхів на Соловки» був Юрій Карась-Галинський – повстанський отаман, а згодом – сільський учитель, якого у процесі згортання «українізації» радянська влада засудила на знищення в УСЕВЛОНі. Активність голови НТШ (!) викликала обурення редакції «Діла». 19 лютого 1932р. газета опублікувала відкритий лист П.Постолюка, директора видавництва «Червона калина», до К.Студинського, в якому він звинуватив професора в шпіонажі на користь СРСР. Уже через 10 днів управа НТШ «з огляду на затривоження публічної опінії» рекомендувала К.Студинському скласти свої повноваження – тимчасово, на разі. Відтак К.Студинський подав до суду на А.Постолюка і газету «Діло» за наклеп. Судовий процес тривав упродовж квітня – травня того ж року. «Діло» друкувало ретельні звіти з перебігу судових засідань. Бо професор виставив себе на глум. З його аргументів сміялася не лише численна публіка, а навіть підсміювалися судді. Нічого дивного, що суд відхилив претензії радянського академіка повністю і зобов’язав його оплатити кошт процесу. Так не дурний, інтелігентний і незлобний чоловік, яким був академік К.Студинський, дав втягнути себе у розвідувальну аферу НКВС – і сам знищив свою репутацію. Як стверджує Уляна Єдлінська, біограф К.Студинського, «Пригнічений цими подіями, 23 травня 1932р. К.Студинський письмово повідомив управу НТШ про свою відмову від посади голови НТШ, яку Виділ прийняв офіційно 25 травня, склавши вченому подяку за довголітню працю для Товариства та його культурний і науковий розвиток».

Ігор Чорновол, спеціально для ІП Діло

Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі