“Діло” і “Нове слово”. Спільний щоденник: грудень-лютий 1914 року

14 січня 2021 Львів, РетроДіло
Share Button
Меморіальна таблиця на честь утворення першої профспілки в друкарні Піллерів. Вул. Винниченка, 8. Фото І. Чорновола
Останні роки перед війною – зоряний час львівської преси: в зв’язку з поширенням освіти і добробуту газет було чимало, газета в той час –прибутковий бізнес. Про безпрецедентний випадок в історії львівської преси – загальний страйк львівських друкарів у грудні 1913 – лютому 1914 рр. Друкарі або зецери, як їх називали до І світової війни, – «білі комірці» львівського пролетаріату, мали свою профспілку від 1817 р. Узгодивши свої дії, зецери дружно відмовлялися працювати, поки власники газет не пішли їм на поступки. Як під час страйку виходили з ситуації редакції львівських газет – у спогаді Івана Німчука, редактора «Діла» в 1935 – 1939 рр.

В рр. 1913-14 аж до вибуху світової війни був я, тоді студент фільософії, одночасно постійним співробітником популярного ілюстрованого щоденника у Львові «Нове Слово», що з успіхом конкурував з бруковою пресою в польській мові, передовсім з сильно поширеним тоді «Вєком Новим», і здобував з дня на день нові терени, нових читачів і прихильників в усіх кругах нашого народу. Мірилом поширення і популярности «Нового слова» може служити обставина, що в часі балканської завірюхи, яка попередила світову війну, коли то зацікавлення війною дійшло до найглухіших закутків нашого краю, щоденний наклад нашого популярного дневника переходив 12 000 примірників, отже цифру, якої не осягнув тут ніколи ні один щоденник в українській мові.

На час мого співробітництва в «Новому слові» припадає м. і. загальний страйк друкарських складачів, що тягнувся майже шість тижнів (кінець грудня 1913 – початок лютого 1914). В тому часі «Нове слово» виходило до спілки з «Ділом» як спільна газета, спершу по 4, дещо пізніше по 8 сторінок, п. н. «Діло» і «Нове слово» (спільний дневник), щоб не лишити українського читача зовсім без інформації. Про цей короткий період у житті української преси хочу сказати кілька слів.

Щоденна преса у Львові була заступлена в тому часі такими органами: «Діло», «Нове слово», «Руслан», «Народна часопись» українські, «Прикарпатская Русь» москвофільський орган («Галичанинъ» тоді вже мабуть не виходив), «Ґазета Львовска», «Дзєннік Польскі», «Ґазета Народова», «Кур’єр Львовскі», «Пшеґльонд», «Слово Польске»,«Ґазета Поранна (і Вєчорна)» та «Вєк Нови» в польській мові і «Туґблят» у жидівській мові. З тих ґазет «Слово Польске», «Ґазета Поранна (Вєчорна»)» та «Кур’єр Львовскі» виходили двічі денно. Як бачимо, за нецілих 15 літ відносини на цьому полі у Львові сильно змінилися, особливо на полі української щоденної преси, з якої вдержалося по нинішній день одиноке «Діло», і то в зменшеному об’ємі і накладі.

Як вибухнув загальний страйк друкарських складачів, поодинокі щоденники у Львові в’язалися разом, щоби зорганізувати хоч невеличкий спільний органчик, який у часі страйку подавав би платникам найважніші інформації про біжучі події дня. Такий спільний орган п.н. «Кроніка» в об’ємі 4 сторінок видавало разом 6 польських щоденників: «Дзєннік Польскі», «Ґазета Львовска», «Ґазета Народова», «Кур’єр Львовскі», «Пшеґльонд» і «Слово Польске». Замість «Ґазети Вєчорної і Поранної» виходила тільки «Вєчорна» на 4 сторінках, «Вєк Нови» появлявся в дивно худощавім виді.

З української преси, як сказано, виходило «Діло» і «Нове слово» (спільно) та «Руслан» (в обємі одного листка). «Народну Часопись», що була українським додатком до «Ґазети Львовскої», краєве правительство припинило зовсім, хоч видавало окремо урядовий вістник в польській мові в об’ємі 2 сторінок, а замість «Ґазети Львовскої» розсилало згадану «Кроніку». В незмінному обємі виходила тільки «Прикарпатская Русь» – а це тому, що друкувалася в друкарні, яка була власністю друкарських складачів і в якій з тої причини не було страйку. Загалом працювали тоді у Львові тільки 3 друкарні, всі три власність друкарських складачів.

До редакції спільного органу «Діло» і «Нове слово», що містилася в нинішній редакції «Діла», увійшов з персоналу «Нового слова» тільки я один. Часами приходив іще член редакції «Н. сл.» М. Низкоклон (помер у часі визвольної війни), що був одночасно метким адміністратором популярного щоденника і вмів зорганізувати зразково його кольпортажу, в якій розходилося тричі більше «Н. сл.», як між передплатниками. Інші члени редакції «Н. сл.» (головний редактор М. Курцеба і співробітник С. Біляк) павзували.

Редакцію спільного органу «Діло» і «Нове слово» вів Ярослав Весоловський. Все ж таки головний редактор «Діла» В. Панейко приходив щодня до редакції й обговорював з М. Лозинським сливе кожну передову статтю, яку писав звичайно останній. Крім того, постійними співробітниками спільного органу були оба Лотоцькі (з «Діла»), а при окремім бюрку працював редактор «Свободи» Ол. Кузьма. Пам’ятаю, що до ред. льокалю приходив щодня Андрій Жук, з яким веселий, дотепний, вічно живий Весоловський виправляв ріжні штуки, що викликали сальви сміху. На це Весоловський міг собі тоді легко позволити, бо газетка була маленька і редакторам багато клопоту не приспособляла.

Спільний орган друкувався в друкарні «Діла», а складав його сам небіщик Айхельберґер при помочі кількох хлопців. Ясно, що газета, складана і друкована в більшости нефаховими, початкуючими хлопцями-практикантами, мала на собі всі ознаки нефаховости, доривочности. Але наша публика була вдоволена й тим, бо без того була би здана на інформації польської «Кроніки».

Оригінально уладилася редакція «Руслана», який друкувався в друкарні Шийковського. Там складали газету в друкарні самі редактори (С. Горук, І. Проць, М. Алиськевич при помочі кількох знайомих) і тому не потребували майже нічого писати, складаючи весь матеріял 2-сторінкового числа відразу «з голови». За короткий час набрали такої вправи, що безперечно могли з успіхом звести конкуренцію з вишколеними складачами. Після скінчення друкарського страйку появився в «Руслані» дуже добрий фейлетон ред. Ів. Проця про те, як він став складачем. Автор, хоч був гордий за свої успіхи в ролі складача, при кінці все ж таки заявив, що з вдоволенням покидає друкарську «кашту», передаючи «suum cuique» [кожному своє, лат. – І.Ч.].

Випадало би ще кількома словами пригадати, які важніші справи порушувалися тоді в спільному органі «Діло» і «Нове слово» і які цікавіші події зайшли в тому часі. Отже, за переговорами в справі виборчої реформи до галицького сойму і засіданнями центрального парляменту й ріжних його комісій у Відні загальну увагу всіх тих, що інтересувалися «політикою», зосередив був тоді на себе великий процес у Мараморошському Сиготі проти селян-русофілів, в якій то справі відбулися навіть великі збори українців у Відні. Дальше слід згадати про великі, бурливі демонстрації у Львові проти наших москвофілів, що відбували свій краєвий з’їзд, на який запросили посла Кльофача й инших чеських русофілів із нац. соціялістичної й аграрної партії. Багато шуму наробили й відомі «ревеляції» польського журналіста Крисяка про зв’язки українських провідників з пруським «Ostmarkverein-ом» (т. зв. «пруські марки»). Наслідком тих «ревеляцій» проф. Роман Залозецький, що викладав у львівській політехніці, кинув це становище, примушений до того поставою польського студентства і професури, й виїхав на постійне життя до Відня. З інших політичних подій треба ще відмітити чимраз яркіший, нагальніший похід проти українства в Росії, що знайшло свій вислів у численних статтях і замітках. Відповідну увагу звернено теж на польський мілітарний рух, що в тому часі поширювався і скріплявся в ріжних кругах польської суспільности. З багатьох актуальних справ, порушуваних на сторінках «Діла» і «Нового слова», згадаю ще про постійне поміщування богатої програми праці Товариства наукових викладів ім. Петра Могили, що як у центрі у Львові, так і по своїх відділах на провінції розвивало доволі живу діяльність (як за той час змінилися відносини!), про іменування нового українського доцента у Львові д-ра Іл. Свєнціцького, про назначення парохом церкви св. Варвари у Відні о. д-ра Жука, про установчі збори Пенсійного інституту українських приватних урядовців у Львові, про пострілення загально любленого члена «Бандуриста» Степана Калиновича в каварні «Народної Гостинниці» судовим авскультантом Юрієм Жмуром, що було тоді сензацією дня і б. ін.

Страйк складачів, як зазначено вже на початку, протягнувся майже на шість тижнів. Усіх чисел спільного органу «Діло» і «Нове слово» вийшло 27. Наклад цього органу не виносив більше, як 15 тис. денно («Нове слово» після успокоєння на Балкані зменшило свій наклад чи не до половини, «Діло» стояло все майже на місці), хоч на першій стороні спільного щоденника виднів напис грубими буквами: наклад 25.000. Дня 4 лютого 1914 р. приступили до праці після 6-тижневого відпочинку всі: складачі, редактори і – пресовий цензор, що мав у часі страйку найвигідніше, можна сказати, золоте життя, бо не потребував псувати своїх очей і не мав узагалі що конфіскувати…

Іван Німчук, «Діло», 14 січня 1928

Підготував Ігор Чорновол

Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі