До історії постання ЗУНР

31 жовтня 2020 РетроДіло
Share Button
С. Литвиненко. Пам’ятник УГА в Раві-Руській (1936)
Степан Баран (1879 – 1953) – тернопільський адвокат, міністр землеробства ЗУНР, депутат Сейму в 1928 - 1939 рр., ділиться спогадами про останні тижні австрійської влади у Східній Галичині і підготовку Листопадового Зриву, наголошуючи на діяльності утвореної 19 жовтня 1918 р. Української Національної Ради – передпарламенту ЗУНР.

Події політичного характеру нашого внутрішнього життя, що безпосередньо випередили проголошення української держави з австро-угорських земель в салі «Народнього Дому» у Львові дня 19 жовтня 1918 р., як і ці, що мали місце у нас по день 1 листопада 1918 р., мало ще відомі. Як очевидець і один з близьких учасників, подам нині в’язанку особистих споминів, що доторкають цієї історичної справи. Може це заохотить і инших учасників цих подій зібрати і оголосити спомини, що безперечно причиняться до висвітлення маловідомих картинок нашої історії тодішніх переломових днів.

Події на воєнних фронтах, як не менше і внутрішні політичні і господарські події в Австро-Угорщині та в Німеччині в літі 1918 р. довели, що остаточна побіда не буде по стороні середніх держав і що доля наддунайської монархії припечатана. Для нас оставало одно, в останній хвилі приготовитися як слід, щоби українські землі Австро-Угорщини не попали в чужу кормигу. Це і було причиною, що я по повороті з села з початком вересня 1918 р. на першому поферійному засіданню Народнього Комітету, що до цього задержав провід нашого внутрішнього політичного життя в краю, дня 7 вересня 1918 р. порушив яко секретар Народнього Комітету повищу справу, вказуючи на потребу підготовки наших сил на хвилину розвалу Австро-Угорщини, коли зайде потреба творення власного державного організму. Народній Комітет погодився і вибрав окрему комісію з трьох (д-р Володимир Охримович, д-р Василь Панейко і я), якій доручив переведення цієї підготовчої роботи в краю. Через голову Народнього Комітету д-ра Костя Левицького повідомлено про це Українську Параментарну Репрезентацію у Відні з тим, що його упрошено, щоби всі поважні політичні факти, як і рішення та погляди Української Парламентарної Репрезентації, подавав безпроволочно до відома Нар. Комітетові. Інструкцій для праці цеї комісії Народний Комітет не подав ніяких, мала вона тільки здавати звіт зі своєї діяльности на засідання Народнього Комітету. Останнє зарядження відкликано вже на слідуючому черговому засіданні Народнього Комітету тому, що працю комісії признано строго конспіративною.

Комісія розпочала негайно свою роботу. Знаючи, що до переведення нашого завдання треба військової організації, вже на других сходинах рішено підшукати наших певних людей з українських старшин у Львові і утворити окремий військовий комітет, що мав би завдання перевести військову організацію. Я звернувся до знаних мені четаря Люд. Огоновського і хорунжих Вас. Бараника і Ів. Ватрана. Нашу комісію поширили, покликуючи до неї Ст. Томашівського, д-ра Михайла Лозинського і Омеляна Саєвича. Згадані старшини прибули на наше засідання і згодилися на почин до основування окремого військового комітету, що мав оставати з нами в зв’язках і інформувати нас про поступи військової організації. Рівночасно віднісся я довірочно до коша українських стрільців, що були тоді у Вижниці на Буковині. З коша приїхали до мене отамани Теодор Рожанковський і д-р Никифор Гірняк. Перед ними відкрив я наші пляни і вони згодилися дати нам до організації в краю українських січових стрільців. Рівночасно війшли в зносини з військовим комітетом і від цієї пори провід військової організації спочив в стрілецьких руках. До Львова приїхав гурток стрільців, яких розіслано також одинцем до поодиноких повітів для допомоги політичним діячам. Військовий комітет розвинув діяльність серед старшин і жовнірів українців австрійської армії, що були стаціоновані в краю, втягаючи в організацію свідомі і певні елементи.

Згадана вище комісія доручила мені переведення підготовчої роботи в краю і по кількох засіданнях з початком жовтня 1918 р. припинила в дійсности свою роботу. Я рішив запросити до Львова виднійших діячів з повітів без ріжниці партій, беручи на разі по кілька до кільканайцять сумежних повітів. Таких нарад з кінцем вересня і з початком жовтня 1918 р. відбулося кілька. На мої приватні запросини являлися майже всі запрошені, бо всі цікавилися переломовими подіями, про прихід яких ніхто не сумнівався. Зібраним представив я наше положення, як я його сам знав, і як найближчу нашу діяльність на місцях, поставив я домагання створення місцевих комітетів по повітах, що у відповідну хвилю мали би перебрати владу і вишукати підходячих дюдей на місцеві державні становища. Очевидно, мали ділати тайно, щоби не звертати уваги противника, що напевно забажає перебрати в ладу у Східній Галичині, коли Австрія розпадеться цілковито. Акт 1 листопада 1918 р. не прийшов до нас без певної підготовки, як це не раз у нас говориться. Певне, що не все зроблено, що можна було зробити, але і сил не мали ми надто багато. Тим часом агонія держави Габсбурґів розпочалася на добре. Дня 4 жовтня Австро-Угорщина по проламанню балканського фронту попросила о завішення зброї і фактично скапіталювала.  Королівства і краї, репрезентовані у віденській державній раді, стали дякувати за австрійську опіку. Не остала позаді й Українська Парламентарна Репрезентація, яку від нас інформовано про хід подій в краю. На своїм засіданню у Відні дня 11 жовтня 1918 р. під проводом Юл. Романчука, де були присутні і члени палати панів митроп. Шептицький і міністр д-р Горбачевський, рішено скликати до Львова на 19 жовтня 1918 р. українську конституанту під назвою Української Національної ради, що мала виконати право самовизначення українського народу. Статут У.Н.Ради мав виготовити д-р Євген Левицький, а технічне переведення скликання конституанти доручено д-ру Володимиру Бачинському.

Українське громадянство живо заінтересувалося дальшою долею своєї батьківщини. Перша виступила академічна молодь, і яка під впливом редактора «Шляхів» Ф. Федорцева на свойому вічу у Львові 13 жовтня виставила домагання сполуки всіх українських земель  в одну державну цілість, себто заявилася за кличем соборницьким.

Відгукнулася і наша еміграція в Київі. Головна Рада галицьких, буковинських і угорських українців під проводом д-ра Д. Левицького на свому засіданню 15 жовтня 1918 р. заложила одноголосно протест проти прилучення українських земель до Польщі (проти цього був зрештою весь український загал), виставляючи яко мету з’єдинення всіх українських земель в одну суверенну державу. Засадничо ставилася подібно, хоч з огляду на німців в оглядній формі, і українська київська преса.

С. Литвиненко. Проект пам’ятника УСС у с. Базар на Чортківщині

Відбулася прощальна візита парламентарних керманичів поодиноких народів у австрійського цісаря Карла дня 12 жовтня. Тільки німецькі націоналісти і християнські суспільники заявилися за старою Австрією. Всі инші подякували за хліб і сіль, а тільки жидівський посол зі Золочева Райнес висловив бажання утворення східно-галицької провінції, яка належала би до Австрії. Українські посли д-р Петрушевич і д-р Євген Левицький заявили цісареві, що українці бажають створити окрему державу з українських областей Австро-Угорщини і в тій ціли скликують до Львова українську конституанту на 19 жовтня. Рівночасно запротестували проти цього, щоби хоч частину українських земель відступлено Польщі. Маніфест цісаря Карла до «любих» народів Австрії з 16 жовтня 1918 р. в справі перетворення Австрії в близче неозначену федерацію національних держав був вже піснею загробовою. На нього ніхто не звертав вже уваги.

Як вище сказано, почин скликання української конституанти взяла на себе Українська Парламентарна Репрезентація. З’їзд відбувся в комнаті «Української Бесіди» в Народному Домі у Львові в п’ятницю 18 жовтня 1918 р. Хід нарад подав я в «Ділі», ч. 240 в 22/10 1918 р. в передовиці під заголовком «Проголошення Української Держави», де і подано поіменний список учасників. Тут зазначую тільки, що в нарадах взяли участь українські парламентарі і соймові посли з Галичини і Буковини, вірилісти сойму і члени палати панів та по трьох відпоручників від політичних партій Галичини і Буковини. Великий спір викликало запрошення відпоручників Християнсько-суспільного Союза (барвінчуків), якого значна частина не хотіла признати за партію (між цими був і я), але остаточно їх таки більшістю голосів принято, в чім немала заслуга д-ра Л. Цегельського. Наради отворив і їм проводив голова УПР, д-р Петрушевич. Він і виголосив промову, в які обговорив останні політичні події в Австрії в зв’язку з подіями на фронтах і в міжнародній політиці, подав перебіг своєї візити у цісаря Карла І 11 жовтня, зазначуючи, що українські посли рішили дати почин до зорганізування українського державного організму на українських землях Австро-Угорщини, про що рішить завтрішній збір. Як має виглядати цей державний твір, д-р Петрушевич не згадав зовсім, а тільки при кінці відчитав проєкт статута Української Національної Ради. По довшій дискусії статут принято з незначними поправками. Були іменно думки, щоб УНР складалася тільки з представників партій і друга противна, щоби там входили тільки парламентарні представники. Остаточно принято проект статута, що годив обі думки, а також принято як членів трьох представників української академічної молоді. Так утворено першу верховну владу західно-української держави і її перший парлямент.

По перерві о год. 10 вечера розпочалася політична дискусія. Референтом від Народного Комітету, від Української Парламентарної Репрезентації д-р Евген Левицький. Проєкту моєї промови й резолюцій, що мали бути поставлені на з’їзді, Народний Комітет не обговорив і мені лишено зовсім вільну руку. Перед нарадою відбув я конференцію з д-ром Петрушевичем, але і від нього не одержав я ніяких подрібнійших вказівок. В політичнім мотивуванню резолюцій, які я поставив, став я на становищі, що нам провізорочно треба творити окрему державу без жадних зв’язків з Віднем. Проголошення негайної сполуки з гетьманською Україною в Київі хвилево не вказане, тому що по вісткам з Київа гетьман Скоропадський приготовляє реставрацію царської Росії на спілку з російською реакцією, а зрештою він знаходиться в залежности від німецьких окупаційних властей і проти нього є Український Національний Союз, що зі свого боку поробить певно рішучі кроки до перевороту в чисто українськім напрямі. Це був одинокий мотив на разі, чому був я за державним твором самостійним. Тут згадаю, що день перед з’їздом був у мене стрілецький старшина з Київа, якого ім’я я вже забув, який мене поінформував, що Український Національний Союз, на якого нарадах він бував, боїться того, щоби Галичина не проголосила сполуки з гетьманом, бо це незвичайно скріпило би Скоропадського, проти котрого є всі українські кола бувшої Центральної Ради. Очевидно, я не сумнівався, що у відповідній хвилі обі України получаться разом, що опісля і було проголошено.

Я сам поставив перших п’ять резолюцій, які принято без додатків, крім четвертої, де додано проти мого внесення, що національні меншости мають мати право заступства при правительстві.

Приняті  о д н о г о л о с н о  ухвали У.Н.Ради звучать:

Стоячи на становищі самовизначення народів, Українська Національна Рада, як конституанта, постановляє:

І. Ціла українська етнографічна область в Австро-Угорщині – а зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини творять одноцільну українську територію.

ІІ.  Ся українська національна область уконститовується отсим як українська держава. Постановляється поробити приготовні заходи, щоби се рішення перевести в життя.

ІІІ. Взивається всі національні меншости на сій українській області, при чім Жидів признається за окрему національність, щоб уконституувалися і негайно вислали своїх представників до Української Національної Ради в скількости, відповідаючій їх числу населення.

  1. IV. Українська Національна Рада виготовить конституцію для утвореної сим способом держави на основах загального, рівного, тайного і безпосередного права голосування з пропорціальним заступством, з правом національно-культурної автономії та з правом заступства при правительстві для національних меншостей.
  2. V. Українська Національна Рада жадає, щоби організована отсе в державу українська територія мала безумовно своїх заступників на мировій конференції.

VІ. Теперішньому австро-угорському міністрові заграничних справ гр. Бурянови відмовляється право пересправляти іменем сеї української території.

Останній артикул першої нашої конституції попав тільки завдяки жаданню посла Василька, хоч був зовсім злишній, коли проголошено державну самостійність.

По мені говорив д-р Евген Левицький, що засадничо станув на такому самому становищі, як я. В дискусії були два напрямки. Соцдемократи, що опісля вийшли з наради, часть нацдемократів і представники молоді були за проголошенням негайної злуки з Великої Україною, більшість була проти. Остаточно о год 4. Рано дня 19 жовтня 1918 р. принято одноголосно текст ухвал, як їх вище подано.

В полудне дня 19 жовтня 1918 р. у великій салі Народного Дому товпилися тисячі людей з цілого краю. Д-р Петрушевич виголосив одногодинну промову, в якій мотивував ухвалені Українською Національною Радою резолюції, які я опісля відчитав. І на салі була опозиція, що гамірно домагалася проголошення негайної сполуки. Перебіг був дуже бурливий. Микола Ганкевич зложив заяву іменем соцдемократів, що їх змаганням є з’єдинення всіх українських земель в одну вільну самостійну українську республику. Остаточно ухвали принято і їх негайно публіковано надзвичайним виданням «Діла». Була це властиво устна і письменна промульгація основ нашої конституції, яку слідуючого дня (20/10) в неділю д-р Кость Левицький повторив народові на пл. Св. Юра у Львові.

По полудні дня 19/10 зійшлися на перше засідання члени У.Н.Р. для уконституування і вироблення програми діяльности. Головою вибрано д-ра Евгена Петрушевича. Вибрано екзекутиву з послів, що мешкали у Відні, а у Львові утворено делегацію У.Н.Р. під проводом д-ра Костя Левицького і Івана Кивелюка яко заступника. Значна частина послів поїхала до Відня і закомунікувала правительству про ухвали львівського з’їзду. Розпочалися якісь переговори з правительством, а тим часом через тиждень не було більшої організаційної роботи.

Львівські ухвали зробили велике вражіння в Київі і на Вел. Україні. Український Національний Cоюз і Чорноморська Українська Рада прислали Українській Національній Раді у Львові привіти, зазначуючи спільність ідеалу під знаменом державної соборности. Радісні статті появлялися і в українській наддніпрянській пресі.

Польська галицька преса поставилася до ухвал УНР несерйозно. Польські політичні круги, що покликали Тимчасову Комісію Ліквідаційну в Кракові, яка 26 Х іменем Ради Реґенційної в Варшаві робила приготування до обняття влади і в Східній Галичині. Не можна було гаяти часу і львівська делегація УНР приступила від 25 Х жваво до праці. До Львова приїхав Дмитро Вітовський і гурт стрілецьких старшин. Утворено організаційне бюро при делєгації під проводом д-ра Романа Перфецького. Видано інструкції для повітових і міських організацій. Наш легіон проголошено основою нашої армії і українські частини піддано під його команду. Командантом став Вітовський. Рівнож завізвано урядовців не слухати розпорядків ПКЛ в Кракові, а тільки заряджень УНР.

В краю таки не уступало негодування, що не проголошено сполуки, тим більше, що німецька преса слідом за львівською «Neue Lemberger Zeitung», коментувала львівські ухвали з 19.Х яко охоту українців бути в союзі з Австрією на підставах цісарського маніфесту. Я написав передовицю в «Ділі» 31 Х «Відень чи Київ?», в якій заявився проти всяких комбінацій з Віднем, а за поробленням кроків до сполуки Галичини з Великою Україно, виказуючи неможність істнування окремої галицької держави.

С. Литвиненко. Пам’ятник УГА в Яворові (1938)

Події йшли вперед, мов блискавиця. На місцях роблено вже приготування до переведеня перевороту. Утворений Український Харчевий Уряд під проводом д-ра Степана Федака став робити приготування до апровізації.

Польські ранішні часописи дня 31 жовтня принесли вістку, що Польська Комісія Ліквідаційна таки обійме владу в Східній Галичині і що Варшава висилає свого делєгата до намісника гр. Гуйна. Не можна було гаяти ні хвилини, бо найпізнійше 2 листопада 1918 р. поляки, маючи весь державний апарат у своїх руках, переняли би все самі, а тоді було би запізно на яке-небудь ділання з нашого боку.

В полудне 31 жовтня приїхав з Відня д-р Л. Цегельський і привіз відомість, що остаточно австрійське правительство, бачучи, що Австро-Угорщина вже цілком розлетілася, на засіданню кабінету під проводом д-ра Лямаша вечером 30 жовтня 1918 р. рішило передати всю владу у Східній Галичині в руки У.Н.Р. про це офіційно повідомив д-р Лямаш представників У.Н.Р. особисто, кажучи, що рівночасно телєграфічно пересилає відповідні інструкції для гр. Гуйна у Львові. Така інструкція справді вийшла, але поляки в Кракові її переловили і дальше не пустили. По приїзді д-ра Цегельського рішено вислати депутацію У.Н.Р до гр. Гуйна в складі: д-р Кость Левицький, Іван Кивелюк, д-р Ст. Федак, д-р Л. Цегельський, д-р Сидір Голубович і я.

О 2 ½ пополудні пішли ми до гр. Гуйна. Якраз була у нього депутація польських політиків, що жадала від нього передачі влади в руки П.К.Л. По виході поляків безпосередньо пійшли ми. Д-р Кость Левицький представив ціль нашого приходу і подавши рішення ради міністрів, яке ствердив наочний наочний свідок Цегельський, зажадав передачі влади. Гр. Гуйн заявив, що нічого не знає, без доручення з Відня не передасть влади нікому, а уступить хіба перед силою, зрештою має у Львові мадярський і німецький штурмові баталіони, які ще його охороняють. На тім і скінчилася наша авдієнція. Ми вернули до салі засідань Народного Комітету, де львівська делєгація У.Н.Р. радила в перманенції, якій і подали заяву гр. Гуйна. Без зайвої дискусії рішено вночі з 31 жовтня на 1 падолиста 1918 р. заняти всі важнійші об’єкти, розоружити не-українських жовнірів і старшин і переняти владу. Вечірними потягами вислано в край окремих гонців-студентів з приказом переняти владу. Я ще вечер о 7 год. поїхав до Дністрового дому на Городецькім, де відбувалися збори залізничників і їм відкрив всі наші пляни. Ентузіязм був великий і на сотки присутніх не найшовся ніхто, хто доніс би противникові про наші найблизчі наміри. Військова команда заняла Народний Дім і видала останні прикази. Ранок 1 листопада 1918 р. застав Львів в українських руках. На львівському ратуші повівав синьо-жовтий прапор.

Степан Баран. Діло, 6 січня 1924. С.9-10

Всі світлини з книги: Ю. Бірюльов. Львівська скульптура. Львів, 2015

Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі