Редакція «Діла» під час російської окупації 1914 р

03 вересня 2020 РетроДіло
Share Button
Федь Федорців. Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців. Львів, 1926
3 вересня 1914р. Львів захопила російська армія. Увазі наших читачів пропонуємо спогад Федя Федорціва (1889 – 1930), редактора «Діла» в 1918 – 1927 рр., про останні дні функціонування редакції газети в період окупації. Так склалися обставини, що російська окупація Львова і спричинена нею втеча попереднього редактора газети до Відня дала шанс молодому працівнику банку, яким тоді був Федь Федорців, спробувати свої сили в журналістиці. Відтак – один з найвидатніших українських журналістів, нині призабутий.

Дня 31 серпня 1914 р. в каварні «Sans Souci» [нині вул. Банківська, 5], яка була в тому часі українською політичною каварнею, не застав я нікого. Пусто і глухо. За хвилину з’явився Володимир Старосольський, всміхнувся сумно до мене і вийшов.

Я не збирався опускати Львова. Я хотів бачити війну, російське військо, – тим більше, що по всім запевненням вся та історія мала тревати щонайбільше шість тижнів.

Останнє число «Діла» появилося в середу, 2 вересня 1914 р. Того дня останні австрійські відділи покинули Львів. Разом з ними опустила наше місто й редакція «Діла», себто головний редактор Василь Панейко і головний політичний співробітник Михайло Лозинський. Інші члени редакції розсіялися. У Львові лишився тільки Степан Чарнецький, що – кинувши в половині серпня театр у Борщеві – став в «Ділі» коректором, а також писав малі фейлетони з підписом «З дня».

Цей факт дуже депримуючо вплинув на українське громадянство, а особливо на мене. Я був того погляду, що редакція «Діла» не повинна була опускати свого становища, тільки лишитися на місці і понести всі консеквенції цього кроку. Таж Галичина була Українським Піємонтом, таж тут кувалася політична думка українського народу, таж ми мали створити традицію боротьби за самостійність, як не вибороти її. І тепер, коли вся могутність російського велетня йде на загладу того Піємонту, ми повинні бути на своїх місцях, щонайменше деякі з керманичів. А тим часом наступила всезагальна втеча.

Може бути, що такий мій погляд був наївний, але факт, що він щирий. При тій нагоді мушу додати, що мої відносини до тодішньої редакції «Діла» були щонайменше холодні. На це склалося багато причин. Перш усього «Діло» ставилося неприхильно до видаваної мною з пок. Вол. Боберським «Новітньої бібліотеки», а також існувала велика прірва між головним редактором В. Панейком і нашим гуртком, до якого належали: М. Яцків, В. Пачовський, В. Бирчак, П. Карманський, пок. М. Євшан й інші молодці з тодішньої студентської молоді. Між Панейком і Яцковим, якого ми вважали передовим письменником, прийшло навіть до дуже прикрого і  некультурного інциденту, якого епільоґ найшовся в суді. Очевидно, ми не признавали слушности Яцкову, але ми його «розуміли». В справі самого інцинденту скликали навіть студентське віче за підписами: Евг. Коновальця, П. Дідушка, В. Бандрівського, О. Когута, пок. В. Костецького, пок. Юл. Охримовича і моїм, виносячи проти редактора Панейка  і редакції «Діла» просто розтрощуючі резолюції.

Своїм органом наш гурток уважав «Українську Хату», редаговану Павлом Богацьким при дуже активній участі М. Шаповала (М. Сріблянського). Оба вони були тоді послідовними націоналістами, що вели невблаганну боротьбу з епігонами українофілів.

Але «Діло» все було головним кермуючим органом, і ми – хоч мали багато застережень проти нього (ми були послідовними самостійниками), все-таки в загальному орієнтувалися на нього. Не диво, що уступлення редакторів «Діла» з поля боротьби так пригнічуючи вплинуло на мене. І то тим більше, що польська преса виходила дальше і ніяка польська редакція не опускала Львова, навіть «Вєк Нови», тоді орган польського стрілецького руху, в якому вів яскраву антиросійську пропаганду заприсяжений германофіл Владислав Студніцький.

Святковий випуск львівської газети «Прикарпатская Русь» з оказії візиту до Львова царя Миколи ІІ

Дня 3 і 4 вересня 1914 р. (в четвер і п’ятницю) «Діло» не появилося. В середу появилися в місті перші російські стежі, а в четвер від раннього ранку розпочався величавий перехід російських військ через Львів. Йшли дисципліновані, добре випосажені відділи піхоти і кінноти, по камінному помості Львова дудоніли гармати, їхали трени, лунали пісні, часто українські. Особливо прегарне враження робили кубанські козаки. На чолі кожного відділу їхала співоча шістнадцятка з диригентом і широко котилася українська пісня «Засвистали козаченьки». По всьому Львові лунає українська мова. Навіть поляки, які по-українськи «нічого не розуміють», бажаючи порозумітися з військом, як канарки, співають по-українськи. Видно, не такий чорт страшний, як його малюють. Присмирніли «патріотичні» сини Ізраїля, скінчилася мука останніх тижнів побуту австро-угорської влади зі сумними хороводами арештованих.

Вершик на честь візиту царя. Прикарпатская Русь, 9 квітня 1915

Лунає українська мова у Львові, бо армія Брусілова на 90% складалася з українців. Одягнені в російську військову форму українці, з добрячими очима, зі здоровими, опаленими обличчями, з вогниками вдоволення на обличчях, читають «малоросійські» вивіски, питають за українськими книжками, особливо за нецензурованим «Кобзарем», облягають книгарню Шевченка, а української газети, української трибуни нема. Під книгарнею Шевченка познайомився з прапорщиком Симоновичем, студентом київської політехніки, який був передплатником «Українського студента» в Петербурзі, редагованого Олександром Ковалевським. От тут то ми зійшлися та багато перебалакали про всякі справи. Від нього довідався я, що українська інтелігентська молодь, ідучи в армію, має на меті її згодом розложити. А навіть на випадок побіди Росії, яка мусить піти на уступки, ми будемо разом, вся українська територія буде об’єднана. Не можу сказати, щоби така перспектива тоді промовляла мені до серця. Та я радів, що хоч у великій хуртовині дві вітки одного національного пня зійшлися разом.

Загально відчувалася конечність реституції «Діла». Це завдання взяв на себе Володимир Охримович, член управи видавничої спілки «Діла». Стрінувши якого-небудь «письменного» чоловіка, просив його до співпраці в «Ділі» з огляду на відсутність редакції. Між іншим, звернувся він і до мене. Правда, я був тоді «редактором», але в ніякій газеті як постійний робітник іще не працював. Не вважаючи на свої застереження і холодні відносини з редакцією, а навпаки, признаючи потребу існування українського органу в центрі Українського Піємонту, я згодився піти до «Діла». В суботу (5 вересня) розпочалася наша робота в редакції «Діла». Зі співробітників «Діла» був лише Ст. Чарнецький (і то лише найновіший співробітник). В редакції застав я відомого маляра і літературного критика Івана Труша, д-ра Іляріона Свєнціцького і пок. Михайла Павлика. Шефом над ними настановив В. Охримович М. Павлика. Ми взялися до праці. Д-р Свєнціцький, сидячи поруч мене, з розмахом писав передовицю «В переломовій хвилі». Труш переклядав всякі відозви, що з’явилися у Львові зі зміною ситуації у Львові, Чарнецький підбирав новинки, а я описував вхід російських військ до Львова. Хоч не були ми практичними і кваліфікованими журналістами, робота йшла досить складно – тим більше, що число видавалося лише на дві сторінки, «у форматі, відповідаючім нашим теперішнім потребам». Пок. Павлик, як шеф, нічого не робив. Він тільки ходив від бюрка до бюрка, схиляв над кожним своє добряче, апостольське обличчя і – виправдовувався, просячи прощення, що він не дає ніяких вказівок, бо він – мовляв – ніколи не працював систематично в щоденнику, тільки в тижневику, отже техніки щоденника не знає. Ми потакували старенькому публіцистові і хоч самі були новиками за редакційними столиками, потішали його, як могли. Пополудні появилося «Діло», але без передовиці «В переломовій хвилі», бо виявився надмір матеріялу. На вступ пішов мій опис «Вступленє російських військ до Львова» з відповідними підтитулами. Ось так тоді, коли навколо горіла земля, я перейшов свій принагідний огненний хрест у журналістиці, не припускаючи навіть думки, що це початок моєї журналістської праці та що колись у тому самому «Ділі» доведеться працювати день в день роками цілими.

Кав’ярня «Sans Souci». Поштова листівка

З почуттям сповненого обов’язку опустили ми редакційні «хороми». Львівська українська громада з радістю зустріла появу «Діла», хоч і дуже скупого, після дводенної перерви.

В понеділок (7 вересня) ми знову в комплєті явилися до праці. В редакції наступила деяка зміна. Місце шефа замість пок. Павлика по наказу спілки заняв д-р Свєнціцький. Але пок. Павлик дальше проходжувався по редакції і на ставлені питання давав свої вияснення. Його присутність, апостольський вигляд, погода духа і моральний капітал цього Драгоманівського євангеліста опромінювали нашу скромну працю в переломових хвилях життя нації. Д-р Свєнціцький, ще раз користуючись неділею, переробив свою передовицю «В переломовій хвилі» і вона помандрувала на друкарський станок.

Я дальше описував побут російських військ у Львові, не забуваючи про облогу книгарні Шевченка. В редакції повеселішало. Вона знову почала перетворюватися в первісний центр. Хоч ми були відрізані від цілого світа і стільки саме знали, що й інші львовяне, все-таки нас відвідували деякі громадяне, щоб довідатися, що «чувати нового».

Саме в розгарі праці, коли кінчалося заповнювання числа, в дверях редакційної салі з’явилося двох російських старшин: один високий, стрункий, менш-більш 30-літній, у звичайній російській військовій формі, – другий старший, може 40-літній, у черкесці. Оба незвичайно чепурно одягнені. Не знимаючи шапок, вони бистро водили очима по салі. Запанувала мовчанка. Ніхто не знав, що це за «гості» і чого вони собі бажають. Але добра ми не сподівались. Глуха напружена мовчанка тревала може зо дві хвилини. Раптом перервав її пок. Павлик, що вийшов із сумежної кімнати.

  • А ви, добродію, може хочете книжок? То не тут, а на долині, в книгарні.

Пок. Павлик сказав «добродію», бо не доглянув другого «добродія», що в черкесці ховався за спиною першого.

Ми притаїли в собі віддих

  • Что? – заревів запитаний.
  • Ви може книжок хочете? – повторив наш євангеліст.

Запитаний сердито мотнув головою і в свою чергу почав питати твердо, шорстко, цідячи кожне слово крізь зуби:

  • Здєсь редакція «Дєло»?

Ми всі мовчали.

  • Здєсь лі редакція «Дєло», спрашіваю я вас?

Чарнецький потвердив.

Тоді старшина почав твердим, крикливим голосом.

  • Вашей редакції больше нєт, вашей газети больше нєт, і єйо вобщє не будєт. Етакіє ізмєннікі, мазєпінци…

І в ту мережку пішло дальше. Після того відвернувся і вийшов зі своїм товаришем. На ходу кидав іще всякі погрозливі слова.

З «Діла» подався він до «Просвіти», де застав пок. Юл. Балицького. Наговоривши відповідну пайку епітетів на адресу «ізмєнніков і мазєпінцов», наказав негайно вивісити на «Просвіті» «русскій флаг», інакше він з’явиться ще раз, але вже з гарматами і камінь на камені не лишиться з цього «гнізда мазєпинства».

Готова вже газета не вийшла, стаття д-ра Свєнціцького «В переломовій хвилі», хоч була вже переломана в друкарні, таки не побачила денного світла. Сумні розійшлися ми, не сподіваючись вже стрінутися в редакції.

Минув один день чи два. Я заживав свободи. Були гарні, сонячні дні. Панувала тишина. Це йшли підготування до бою над Верещицею. Я забрів на вул. Піскову до помешкання знайомого (який, виїжджаючи зі Львова, віддав мені його в опіку, а сам я мешкав на вул. Сапіги) і там снував думки, вигідно лежачи на отомані. Раптом слухаю: хтось стукає. Відчиняю двері, а то д-р Охримович. Показує мені папір, адресований до редакції «Діла». Президент міста д-р Рутовський (після виїзду Наймана) запрошує всі редакції щоденників на конференцію до віце-губернатора Фатіянова.

Годиться зазначити, що крикливим російським старшиною, що видав смертний присуд на «Діло», був саме воєнний віце-губернатор Львова підполк. Фатіянов (губернатором був Шеремєтєв), а його товаришем у черкесці – підполк. Яцевич. Цей останній вже був відомий у Львові. Мабуть під час балканської війни агенти австрійської влади схопили його як військового шпигуна на території Галичини. Він був суджений у Львові і засуджений після знаменитої оборони д-ра Старосольського лише на три роки в’язниці. Та всієї кари він не відсидів. По якімсь часі його амнестіовано і вернув у свояси, а з вибухом війни вернув до Львова з першими російськими військами, як добре ознайомлений з тереном.

Відчитавши мені зміст запрошення, просив мене д-р Охримович, щоб я пішов на ту конференцію від «Діла». Великих надій на можливість відновити «Діло» д-р Охримович не мав, але – на його думку – не треба поминати такої нагоди. Може будуть ставити якісь умови, вимоги або застереження. На всякий випадок добре знати, чого вони хочуть.

Я признав рацію погляду д-р Охримовича, бо все обстоював думку, що всюди треба бути, все знати, активно виступати. Але не можу сказати, що мені всміхалася та місія. Признаючи в принципі слушність д-рові Охримовичу, я почав доказувати, що я замолодий (я мав уже скінчених 23 роки, але виглядав дуже молодо), що я по суті ніякого відношення до «Діла» не маю, що мене можуть питатись, на що я не зможу дати відповіди і т. і. Але д-р Охримович дальше переконував мене. Тоді я заявив, що слабко знаю російську мову і що далеко краще було би, коли цю місію взяв на себе д-р Свєнціцький, який знаменито володіє російською мовою. На те відповів д-р Охримович, що в тому напрямку вже роблено заходи і д-р Свєнціцький дуже радо сповнив би цю місію, але боїться, щоб не пошкодити Національному Музеєві, якого він є директором. Тоді я дозволив собі на увагу, що далеко краще було би, коли б на конференцію пішов сам д-р Свєнціцький, який двома наворотами був уже гол. редактором «Діла».

  • Видите, – говорив мені д-р Охримович, – я б пішов, якби не мав обов’язків, жінки, дітей. А то всяко може бути, можуть арештувати, вивезти, мені й здоровля не служить. Я кажу щиро й відкрито. А ви чоловік молодий, ні жінки, ні дітей не маєте, вам усе одно.

«Все-одно» мені не було. Але я бачив, що не личило відмовлятися. Я рішився піти, стаючи «героєм з примусу». Пополудні ступав я сходами філії Австро-Угорського банку (тепер Банку Польського) до приватного помешкання (мабуть, д-ра Вайсса), де урядував віцегуб. Фатіянов. Краплистий піт обливав моє обличчя. Перед дверима помешкання якийсь грубий львівський «обиватель» з рушницею стояв на сторожі. Коли я заявив, що переходжу на пресову конференцію, він здивовано поглянув на мене.

В кімнаті почали збиратися представники львівської преси: «Слова польського», «Газети поранної і вєчорної», «Вєку Нового», «Дзєнніка Львовського» (не цього санаційного, а того «колтунського»), ну – і «Газети Цодзєнної». Рей водив між польськими редакторами Василевський, ред. «Слова Польського», яке з приходом російських військ відкрило заслону фальшивого пророка і перейшло на російську позицію, витаючи із запалом відозву вел. кн. Миколи Миколаєвича до поляків. Польські редактори були це люди старші, я зовсім до них не підходив. До того ж я був самітний. Ніяково я почувався серед того товариства – тим більше, що мої принагідні товариші постійно кидали на мене допитливі погляди, – мовляв, чого я тут шукаю. Між собою питалися вони півголосом, що я за один. Минали довгі-предовгі хвилі томливого вижидання. Раптом десь у дальших кімнатах почувся дзенькіт острог. Це знак, що до нас виходить Фатіянов. Ми уставилися в той спосіб, що по одному боці в ряді стали всі польські редактори, а по другому боці я сам, одинокий.

Вкінці вийшов полк. Фатіянов в товаристві ще якогось старшини з якимись записками в руці. Спочатку він мене не помітив і почав від «гаспада» промову до польських редакторів в чемному, але рішучому тоні – так, як говорять побідники. Мовляв, ситуація змінилася, російська армія йде нестримно вперед. Цю зміну вони мусять мати на увазі і відповідно до неї приноровитися. Викручуючись кокетливо на одній нозі і подзвонюючи острогами, він півоборотом повернувся в бік і побачив мене. Він теж здивовано глянув на мене, урвав на половині речення і спитав різко:

  • Ви кто такой?
  • Я представник редакції «Діла», – відповів я.
  • Что? – запитав він мене ще різкіше.
  • Я являюсь здєсь, как преєдставітєль редакції «Діла», – повторив я по-російськи.
  • Вашей газети больше нєт, – процідив він крізь зуби.

Я показав запрошення, адресоване до «Діла». Як виявилось, була це помилка. Фатіянов звернувся до през. Рутовського, щоби він запросив на конференцію львівську пресу. Цей, не знаючи, що «Діло» вже закрите в «явочнім порядку» тим же Фатіяновим, казав вислати запрошення й «Ділові».

  • Я у вас бил, – продовжував Фатіянов, – я вам говоріл, что вашей газети больше нєт, вашей редакції больше нєт і єйо вовсє нє будєт. Знаєтє, всє еті «Дєла», «Вєкі Нови» і другіє «гєрманскіє» газети нам нє нужни. Ми нє нуждаємся в етакіх газетах. Нам нужни совсєм другіє газети. Єслі хотітє знать, то настоящая, хорошая газета ето «Слово Польске».

В безконечність лилися пеани в честь «Слова Польского», але я їх не слухав. Я продумував над тим, якби стратегічно перевести план мого відступу і покласти кінець мому «примусовому геройству». На всякий випадок я поступав усе ближче дверей. Я чув іще, як редактор Василевський, принявши похвалу, несміливо брав в оборону «Вєк Нови». Фатіянов, звертаючись до мене, повторив відгомін своїх слів:

  • Да, да, вашей газети больше нєт, вашей рєдакції больше нєт…

В тому моменті вважав я за відповідне склонитися і чимборжій вийти. На сходах я відітхнув. Там ждав мене д-р Охримович з громадкою українців.

  • Ну що, як? – посипалися питання.

Я переповів усю історію з усіми нюансами. «Діло» було запечатане. Кілька місяців пізніше ранньою весною 1915 р. я чув, що якийсь член державної думи пропонував відновити «Діло», розуміється, змінивши його напрям. Але наші громадяни відмовилися. Та ближче я цієї справи не знаю. Додам хіба ще те, що д-р Охримович, який з обережности не хотів іти на конференцію, все-таки мусів покинути обов’язки, жінку і дітей і мандрувати в далеку Сибір. А я, що в списках, зладжених москвофілами, теж стояв на одному з перших місць, з додатком «чіновнік банка і редактор» і був призначений до тюрми, якось зберігся. Довго шукали за мною безвислідно. Одного разу прийшла була російська політична жандармерія до мене до хати, але на запит про мене, я в живі очі виперся, маючи інші папери. Я заявив, що на моїм помешканні жив такий тип, але він «удрал у Вєну».

Ф. Федорців. Два моменти // Діло, 14 січня 1928.

 

Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі