Як закривали “Діло” 1918 року?

27 листопада 2020 Львів, РетроДіло
Share Button
Редакція «Діла» в 1928 або 1929 рр. Сидять: Василь Мудрий, Роман Купчинський, Іван-Кедрин Рудницький. Стоять: Федь Федорців, Михайло Рудницький. https://lia.lvivcenter.org
Продовжуємо викладати спогад Федя Федорціва, головного редактора «Діла» в 1922 – 1927 рр., про переломні моменти в історії газети.

Цього разу – про останні дні функціонування редакції і закриття «Діла» 29 листопада 1918 р. свіжоспеченими польськими жандармами. Так завершився австрійський період історії газети – і короткий український.

Початок читати тут: https://dilo.net.ua/retrodilo/redaktsiya-dila-pid-chas-rosijskoyi-okupatsiyi-1914-r/

Федорців загадав загадку. «Мармарош-сиготський процес», про який він згадав, – судовий процес 1913 р. над учасниками руху за перехід на православ’я на Закарпатті. Виходить, той начальник польських жандармів, який закривав «Діло», був закарпатським православним фанатиком – підсудним у цьому процесі, що згодом переховувався серед робітників Борислава! І власне тому, мабуть, Федорців не назвав ім’я перекиньчика – на жаль.

Залишається додати, що події розгортаються в будинку «Просвіти» на пл. Ринок, де редакція «Діла» винаймала декілька покоїв на другому поверсі з 1906 по 1939 роки.

В р. 1915, в червні, на другий день після відступу російських військ, я приступив до видавання «Нового слова», переміненого згодом на «Українське слово». З днем 15 вересня 1915 р. я уступив з «Українського слова», коли по нього витягнули руки колишні власники «Нового слова», а в листопаді по видатній допомозі Українських Січових Стрільців я приступив до видавання журналу «Шляхи», що не дуже періодично (з матеріяльних причин) появлялися аж до перевороту 1918 р. З весною 1918 р. став я кореспондентом київського «Відродження» (під псевдонімом Д. Долинський),

Після листопадового перевороту 1918 р. знову я з конечности ввійшов у ближчі відносини до «Діла». В редакції «Діла» поруч Панейка і Лозинського був ще тоді д-р Назарук і Осип Кліш. У Львові стало дуже горячо. Д-р Назарук вибирався у Київ прохати до гетьмана підмоги. Прохав мене, щоб я на кілька днів заступив його у «Ділі». Редакція опустіла, бо Панейко і Лозинський постійно відбували політичні конференції. І тоді я не рвався до «Діла», бо я був дуже огірчений на наших офіціяльних політиків за їх австрійський автономізм, який тріюмфував не лише в дні 19 жовтня 1918 р. на Національному Конгресі у Львові, але ще й опісля. Але мене переконав д-р Назарук, що в таких хвилях всі мусять стати на своїх становищах. І я став там, де була потреба і де я надавався. Я пішов працювати до «Діла». Редакція «Діла» складалася тоді з проф. Михайла Возняка, з мене й Осипа Кліша. Від часу до часу зявлявся на короткий час у редакції також д-р М. Лозинський, написав коротенький вступ і біг на засідання Національної Ради. Не буду говорити, яке було значіння «Діла» для всієї країни, що переходила крізь горнило нових подій. Фактично весь тягар «Діла» спочивав на проф. М. Возняку і на мені. Кліш помагав нам, але він крім того мав ще й «Свободу». Статті, звіти з провінції, всі відомости, що можна було схопити з радіостанції в Науен обробляв і виправляв проф. М. Возняк, сидячи в редакції днями й ночами. Я теж писав деякі статті, але головним моїм рефератом були звіти з Нац. Ради, де я й спав на долівці. Д-р Панейко зовсім не показувався в редакції, особливо від хвилі, як обняв портфель державного секретаря закордонних справ. Ще перед відступом українських військ покинув він Львів.

Так працювали ми до відвороту українських військ, що розпочався вночі 21 листопада 1918 р. Про відворот довідався я в 11 год. вночі, але я був такий споневірений і втомлений роботою та неможливістю виспатися, що я хотів тільки спати. І більш нічого. В год. 1-шій вночі вибрався я до хати, арештований на Сискстуській вулиці українською стежею. Понад годину тревала моя дорога серед стрілянини. На другий день мене ще докладно ограблено.

Кілька днів пізніше мене знов покликано до «Діла». Проф. Возняк не явився. Редакцію обняв д-р М. Лозинський. Крім того, в редакції був ще Кліш і я. Будинок «Просвіти» представляв тоді дивний вид. В Краєвому Союзі кредитовому (тепер Центробанку) таборувала польська стежа чи варта. Коли ми сиділи в редакції при праці, до нас частенько заглядав п. сєржант і походжав собі по кімнаті, покурюючи папіроску. Нікому він не представлявся і з ніким не вдавався в розмову. Від час до часу нахилявся над столиком, придивляючись почеркові, часом пробував навіть читати, особливо коректи, але зрештою тримався індиферентно. Часами любив він пробути в редакції і кілька годин. Яка була його місія, ніхто не знав. Початково нам було ніяково, але згодом ми привикли до цієї «опіки». Так видали ми число 27 і 28 листопада 1918 р. (з датою 28 і 29). Дня 29 листопада наступила зміна і то радикальна. Найбільш актуальною справою були тоді жидівські погроми у Львові. «Діло» взяло, розуміється, в оборону жидів. Також зпоза редакції деякі діячі кидали світло на ці трагічні події. Так, нпр. проф. К. Студинський приніс ліричну статейку «Культура гуляла», яка була поміщена в ч. 271 з 29 листопада 1918. Але це було й останнє число того й наступного року.

Дня 29 листопада 1918 р. біля 11 години ранку двосторінкове число «Діла», приноровлене у створеній ситуації виключно до львівських льокальних умов (з огляду на відрізання Львова), було скінчене. Д-р Лозинський забирався читати коректу своєї статті, але що мав небавом засідання, прохав, щоб я його виручив. В редакції сидів я з Клішем, переглядаючи коректу, коли раптом в передсінку счинився великий рух. З лоскотом відчинилися двері і до кімнати звалився більший відділ польської військової жандармерії, тримаючи багнети до атаки. Було 15 озброєних вояків ріжного походження і вигляду. Тоді в редакції сидів і пок. Юл. Січинський, тодішній голова управи видавничої спілки «Діло».

Ręce do góry! – закричали всі враз, видаючи якби воєнний оклик.

Ми послушно піднесли руки в гору. Почалися безладні запити, допити, особисті ревізії. Якийсь бородач, з вигляду чвертьінтелігент, якого можна було вважати провідником відділу, почав допитуватися за Панейком і Лозинським. Ми заявили, що їх нема. Особливо цікаві вони були за Лозинського, який належав до комісії, яка з рамени Нац. Ради вела переговори з поляками і який досить різко поводився під час переговорів. Деякі з наших нежданих «гостей» були поінформовані і про його німецькі брошури. Кількох жандармів метнулося за ним додому, але там його вже не застали. Повідомлений про «несподіванку», він успів заховатися в жидівській дільниці.

Одночасно один з гостей розпочав нам тицяти під ніс наказ генерала Розвадовського, який змінив ген. Рою (що в комунікаті опрокинув нікчемні комунікати польської преси про те, немовто українці катують, розстрілюють і вішають поляків). В наказі стояло чорне по білому: «Діло» закрити, редакторів арештувати аж до дальшого його зарядження, друкарські машини розмонтувати, а черенки забрати «na rzecz Wojsk Polskich». Показуючи нам цей наказ, казав нам один з жандармів, як то правно в них все робиться. Опісля випущено з редакції всіх принагідних відвідувачів (між ними одну незнайому паню) й адміністраційний персонал, а мене й Кліша посаджено на канапу. З одного боку сидів один жандарм, з противного другий, а Кліш і я в середині. Окремо біля дверей став третій жандарм. Розуміється, всі вони зі зброєю. Особливо бравурно поводився жандарм біля дверей з інтелігентним обличчям. Він постійно маніпулював коло свого кріса і нібито ненароком спрямовував його своїм дулом проти нас.

Бігме, що стрілить, ось побачите, – казав мені на вухо Кліш.

Не бійтеся, тільки не звертайте на нього уваги. Дивіться в інший бік, – потішав я свого товариша недолі.

І справді, коли ми почали не звертати уваги, жандарм біля дверей припинив свої «настроєві» експерименти.

Тимчасом інші жандарми перлюстрували цілу редакцію, добувалися до бюрок. Один з них з бюрка гол. редактора виніс цілу пачку ріжнородних фотографій і допитувався, котрий з них Лозинський, бо «tego skurwego syna muszę znaleść».

Пополудні інші «гості» відійшли. Лишилися тільки наші три сторожі. Несміло почали ми з ними вступати в розмову. Вечером ми отримали дозвіл післати по якусь їду, бо ми цілий день нічого не їли. Після того режим полегшав. В год. 8 остало при нас вже двох жандармів. А одним з них був той з інтелігентним обличчям, що з такою премедитацією націлювався своїм крісом. Поволі ми розбалакалися. Я почав говорити, що українці боряться за свою волю, як і поляки, як всі поневолені народи­, та що в тому нема нічого злочинного. Він признав мені рацію і почав говорити про польські лєґіони і Українських Січових Стрільців, кажучи, що це добрі вояки. Опісля ще більше спустив з тону. Говорив про мармарош-сиготський процес, про свою втечу, про те, як ховався в Бориславі як робітник та як опісля мусів піти на поклик, бо він «лєґун» [легіонер], бо гонор так наказував і т. і.

Вночі прийшла зміна. Ми одержали двох нових жандармів, з яких один був дійсним австрійським жандармським фельдфебелем. Коли другий заснув, він признався нам, що його захопили поляки і поставили альтернативу: або служити у них жандармом і берегти порядку або йти до табору. Маючи жінку і діти, він згодився робити службу. Порадив нам написати письмо до польської команди і представити, що ми не є ніякими редакторами, тільки помічним технічним персоналом в редакції. Ми послухали його. Біля 5-ої години ранку я зладив таке письмо по-українськи, додаючи до нього польський переклад. Наш дорадник негайно переслав його через другого жандарма до команди. Біля 9-ої год. ранку явився у нас польський авдитор (поручник), який казав нам іти за собою. Надворі запитався, де ми живемо й інтернував нас в наших помешканнях, бо – мовляв – «to bandy znęcają się nad Polakami, musimy mieć zakładników».

Те інтернування, як епільог другого моменту воєнного існування «Діла», протягнулося довший час. Спочатку приходила польська контроля частіше, потім рідше, опісля й взагалі припинилися ті відвідини. Команда польської військової жандармерії втретє змінила своє приміщення. Той час уважав я відповідним до самочинного звільнення себе з інтернування.

«Діло», закрите таким легальним способом 29 листопада 1918, довго не могло воскреснути. Всі заходи, роблені в 1919 р. в справі віднови «Діла», були безуспішні. Аж в 1920 р. дозволено на віднову нашого органу, але під іншою назвою. Сам титул «Діло» лякав польських керманичів влади, в ньому вони добачували щось опозиційне, бунтарське, просто революційне. Бо «Діло» все було репрезентативним, загальнонаціональним органом, що все висловлював змагання цілого народу, що їх підсичував, що побуджував до праці і творчості, до діла. І таким, маймо надію, воно буде й надалі.

Федь Федорців. Два моменти // Діло, 14 січня 1928

Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі