Пам’яті великого архітекта Ярослава Новаківського

Микола Обідняк, Заслужений архітектор України | 21 травня 2021 Львів
Share Button
Це вшанування відбулося 2012. Яросла́в Олексі́йович Новакі́вський (1 січня 1920, Львів — 21 травня 1982, там само) — львівський архітектор, містобудівник. Зачинатель післявоєнної містобудівної школи Львова.
4 січня 2012 року минуло 92 літа від народження видатного архітектора ХХ століття Ярослава Новаківського, сина славетного Олекси. 21 травня минуло 30 літ відходу його в інші виміри. У цей день біля родинного поховання на Личакові о 14.00 відбулася панахида, а о 16.00 в Пороховій вежі (Будинку архітектора) пропам’ятна зустріч колег, родини, громадськості.
Завдячуємо саме йому, що Львів не був зруйнованим у радянський період. Нині мало хто знає цього видатного майстра, чия постать яскраво виділяється серед численної плеяди сучасних архітекторів Львова.
“Architect may come, and architect may go,
And never change your point of view.”
“Frank Lloyd Right”
«Архітект може прийти і може відійти, ніяк не змінивши ваш світогляд» – співають Саймон і Ґерфункель у відомому шлягері про Френка Ллойд Райта.
Ярослав Новаківський, мав потужний світогляд і фомував його в оточення.
Основоположник та багатолітній керівник містобудівельної майстерні (1961-1982), Заслужений Архітектор України (1974), автор та співавтор понад 400 генеральних планів розвитку та реконструкції міст Західної України, зокрема Львова, Ужгорода, Чернівців, Дрогобича, Стрия, Трускавця, Східниці, Жовкви та ін.
Він не був архітектором у звичному розуміння цього слова, тобто архітектором певної спеціалізації – садово-паркового мистецтва, інтер’єру, об’ємних будівель і споруд, планувальником, озеленювачем, чи містобудівником. Він був рятівником і будівничим Львова, як і багатьох інших міст України. Для Львова Ярослав Новаківський відіграв майже ту саму роль, що Хрістофер Рен для Лондона.
Він був єдиним концептуальним мислителем і найпродуктивнішим практиком архітектури Львова за усі часи його існування, від великих будівничих – королів Лева і Юрія, що заклали в загальних рисах планування давньоруського й середньовічного європейського міста Львова.
21 травня 1982 року Ярослав Олексович Новаківський відійшов у Вічність. Про його задуми, творчість та особисті риси розповідають архітектори колега й учень Микола Миколович Обідняк і невістка реставратор Ганна Максимівна Новаківська.
У мене були прогалини в урбаністичному міркуванні, тому вирішив піти в майстерню містобудування. Тоді керівником майстерні був Ярослав Новаківський, і я з ним близько познайомився.
Як людина він був дуже цікавим, з широким світоглядом і особистим чаром. Особливо подобався жінкам і вмів галантно, але й дещо по батярськи поводитися. Не рахувався із своїм здоров’ям, а мав би, бо знав, що є грамотною в містобудуванні людиною, цінною великими знаннями, потрібною українцям. Ці знання здобув просто працюючи.
По-перше, коли він прийшов у „Діпроміст” – „Містопроект”, він працював з російськими архітекторами містобудівниками. Ми, українці, не мали своєї держави, і не можемо сказати, що в нас розвинулося мислення у цілому ряді державотворчих галузей, зокрема урбаністичній. Ми діставали ці знання, працюючи у Польській державі, Російській, або Австрійській. І не так багато у ті часи в нас, українців, було архітекторів. Якби біля Львова не виявили парафін, нафту, газ, то, можливо, місто так не розвивалося би.
Росія мала великий містобудівний досвід, так само, як і Австрія. Вона освоювала нові території, як імперська держава, будуючи нові міста. Росія мала великі простори, вона мала досвід будови нового міста Петербурга, на основі досвіду Голландців, котрі, діставши незалежність, активізували пасіонарність нації, розвинули кораблебудування, і завдяки загарбанню і освоєнню нових земель, вели великі будови. Петро, який там побував в гостях, вирішив на болотах побудувати Петербург. Так само будувалися, як містобудівельні новації, Одеса, Катеринослав. Відповідно, російські архітектори, які прийшли сюди після війни, мали цей досвід, але вони мали досвід імперський, тоталітарний.
Імперське рішення планів міст, як прояв великодержавної амбітності появилося у Франції. Тому звідти пішов архітектурний стиль ампір, тобто імперський стиль. Вони вирішили опертися на класицизмі, бо це є регулярність, раціональність, концентрація певних домінант. Росія запозичила той метод класицизму. Росія і ментально є імперською, тобто, це народ, який поглинає, а не освоює простір. Вона більше схильна до класицизму, тоді як українці до бароко.
Цей досвід, який принесли архітектори з Росії, Новаківський пізнав.
По-друге, виховуючись у високо-інтелігентній родині, як син славного художника, він був усе ж патріотом. Окрім того він був начитаним, бо ще дитиною обертався в середовищі митрополита Шептицького, Івана Левинського, Осипа Куриласа, Євгена Нагірного, Степана Балея, Івана Раковського, Богдана-Ігора Антонича, Філарета Колеси, Василя Стефаника, Володимира Залозецького-Саса. Це була аристократія духу. Ця атмосфера, як і генетика, дала йому знання, які він інтегрував з принесеними чужою містобудівельною школою.
Він побачив інакшість отого російського підходу до простору, ніж мав би бути тут, в Україні. Він порівняв з тим, як було за Австрії. Дві імперії. Але австрійська була конституційною монархією, а російська абсолютною.
По-третє, маючи базисні знання, містобудівний підхід і талант, як художника, так і керівника, він умів реалізувати свої задуми. Він і доброзичливий наставник численної плеяди архітекторів.
Окрім сотень містобудівельних проектів, він блискуче спроектував і зреалізував понад 20 об’ємних і ландшафтних об’єктів, як от басейн „Динамо” (1953), Національний музей на Драгоманова, житловий будинок на вул. Пархоменка (Уласа Самчука) 13 (1956), Марсове поле, комплекс споруд телецентру у Львові (1957), ряд особняків і малих форм. Створив цілий ряд концептуальних проектів.
Відчувши сегрегацію, як син видатного українського художника (Новаківський був у штрафному батальйоні), він побачив, що росіяни це інший народ, а раз інший, він по іншому підходить до того середовища, яке цінив Шептицький, його рідні і близькі, яке цінив батько Ярослава, Олекса, яке і сам він навчився цінити. Він побачив, що воно руйнується тоталітарно-класицистичним підходом, яким росіяни рішали генплан. Вони просто на домінантах рельєфу ставили важливі державні об’єкти, споруди, пам’ятники.
Іншим тоталітарним принципом підпорядкування була система розпланування – сітка прямих вулиць, наче концтабірно, або воєннотабірно, як у римських легіонерів, або ж раціонально-економічно, як міста розплановані у США, де є лише економічна доцільність, раціоналізм. Усе під прямими кутами, без цікавих ракурсів сприймання об’єкту з різних підходів.
Новаківський побачив, що проектування генплану Львова почалося з руйнування історичних споруд, на складному рельєфі, у щільно заселеному місті, де на одиницю площі є людей більше, ніж в інших містах Європи. Прийшовши, у цю, незвичну для себе ситуацію, більшовицькі архітектори підходили до неї по схемі властивій Росії, щоб якнайбільше спрямити і спростити ту історичну схему, яка залишилася у Львові. Вони вирішили центральні вулиці Городоцьку, Личаківську, новостворену 700-річчя Львова (проспект Чорновола) розширити, дещо позносити, поламати. Їм не сподобалося, що Личаківська впиралася у стіну Бернардинського монастиря, і вирішили продовжити цю вулицю просто крізь його стіни. У них мала пробитися діра на три поверхи, як арка Зимового палацу в Ленінграді, і крізь неї прокладена вулиця і пущений тролейбус. Такі арки „тоталітарного класицизму” вони вживали на вулиці Тургенєва де є будинки сталінського ампіру. То використано і на Хрещатику в Києві. То є калька, взята з Ленінграду. На розі вулиць Валової і Підвальної, по генплану, також валилася оборонна стіна і спрямлялася трамвайна колія.
Інше тоталітарне рішення було прийняте, де Городоцька дотикає проспекту Чорновола. Там мала бути нова площа з пам’ятником Сталіну, з променадом з боку заднього фасаду Оперного аж до залізниці, руйнуючи усі будинки і розпланування вулиць в районі вул. Богдана Хмельницького, тобто усе планування Львова князівського періоду. Звідти гранітними сходами на Високий Замок, де мав бути пам’ятник Леніну, так як потьомкінські сходи в Одесі. Це все напланувалося ще перед Новаківським.
На цій підоснові потім появився інший генплан Львова, вже Новаківського. У ньому виявлена його сміливість і новаторство, подвижництво, навіть певний героїзм.
Треба було зуміти концептуально інакше дати зрозуміти, що таке генплан історичного міста іншої ментальності – європейської, а не російсько-азійської, міста, яке склалося з різних архітектурних стилів, і як до них треба ставитися. Не за принципом „Ми наш ми новий мір построім”, а щадячи те все надбання. І треба було працювати так, щоби тебе не звинуватили у націоналізмі. Тим більше, що відразу після війни йому могли закинути, що батько був особистим приятелем Андрея Шептицького, і він має тенденцію до місцевого націоналізму. Так само, як знищили Петра Франка, хоча Іван Франко й переклав Маніфест компартії, могли поступити і з Новаківським. Тобто він чинив дуже сміливо. Усе це підтверджує, яка це людина була вміла, професійна і свідома, не тільки, як патріот, але і як урбаніст.
Мусимо констатувати, що і нині мало українців урбаністів, мислячих, і масштабно, і тонко. Він же корінний житель міста, який розуміє місто, як анатомію, як морфологію у мові, усі його складники, акценти і цінності, які є саме у цьому місті.
Архітектор Микола Микула казав, що якщо у той час хтось би побачив на столі в архітектора професійний журнал на німецькій мові, то сказали б, що ти шпигун, і вислали би. Так само, якби ти, проектуючи, аргументував своє рішення тим, що так проектують на буржуазному Заході. Новаківський виписував дуже багато польських, угорських, чеських, а потім німецьких і французьких журналів. Окрім того, він послідовно запроваджував ведення проектної і технічної документації українською мовою. Те саме у Львові в радянські часи робив тільки ще Іван Могитич у реставраційній майстерні. Це потребувало мужності.
В часи Австрії на Академічній, скажімо, було два пам’ятники Уєйському і Фредрові. У часи Радянського Союзу, натомість, чиста променада, щоби підкреслити важливість тільки пам’ятника Леніну перед Оперою. А що мали великого Леніна поставити на Високому Замку, то тут тільки обійшлися погруддям.
Усе це стосується політичного, а не урбаністичного рішення генплану. З давньою європейською традицією забудови ніхто не рахувався, а нав’язували більшовицьку політику домінування вождя, або споруди.
За Австрії був бароковий підхід до простору, бо кожен пам’ятник створював свій локальний простір, свої емоції, еманації, свої міркування. А тут, єдина емоція – променада на споруду, очікування зустрічі з вождем, чи його чиновником, нагнітання напруги.
На проспекті Свободи були пам’ятники – Яну Собеському – раз, гетьману Яблоновському біля Оперного театру – два, Божа Мати – три, дерев’яний воїн перед Національним музеєм – чотири, Міцкевич – п’ять, Архангел Михаїл на містку над Полтвою – шість. Чому я назвав цей підхід бароковим? Тому, що в Італії, на Мальті на променадах барокового розуміння простору на кожному кроці була якась своя подія, яка формувалася пам’ятником, обеліском, колоною, аркою.
Австрійська імперія, як європейська держава, у своєму ніби абсолютизмі, була дуже демократичною і бароковою, більш гуманною державою, Відповідно розуміння містобудівного простору в Австрії було інше. Це була сукупність площ для свят, танців, оркестрів.
Саме тому дуже хвалю Новаківського, що мислив урбаністично, широко і перспективно. Він умів мислити простором споруд, зі споруд, зв’язками між ними, акцентами, зеленими масивами, настроєм, емоціями.
Коли я прийшов у його архітектурно-проектну майстерню, він вже займався генпланом Львова. Мені дав частково працювати над генпланом.
У чому його новаторства, порівняно з радянським підходом?
Перше – змінити тоталітаризм на історизм, акцентувати значення історичних цінностей. І от у своєму генплані він запропонував зберегти Бернардини. То ж треба було мати сміливість. Всі ж його будуть називати монастирем. А він сказав, давайте зробимо там архів. Треба було дуже сильними аргументами зруйнувати „ідеальну” схему генплану, яку запропонував російський архітектор.
Друге – фіксуються історичні зони розвитку міста. Підкреслюється значимість Високого Замку. Він навіть, планував, щоби копець Люблінської унії був знесений, хоча не пропонував офіційно, бо його могли не зрозуміти. Але це є пам’ятник тієї унії, де було ліквідоване слово Україна. Стала двоєдина Жеч Посполита, польсько-литовська, а не польсько-литовсько-руська. Через це для нас ця унія є принизливою.
Стояло питання, щоби подивитися, чи є в основі копця залишки замку. І тодішній археолог Ратич почав досліджувати. Пізніше, працюючи в Заповіднику, я бачив фундаменти оборонних веж, які є збережені, і про які тепер чомусь ніхто нічого не каже, як про пам’ятки археології.
Третє – він запропонував на території, яка називалася Кайзервальд, зробити Сканзен – музей української дерев’яної архітектури. Це було новиною. Це була і показуха, але він зумів її використати грамотно, як містобудівник і українець. Він дав розробити його планування, наситивши глибоким змістом, щоби показати колорит усіх субетносів, які населяли захід України. З цього теж почався поштовх пізнання себе через етнографію.
Це питання національного акценту Львова.
Окрім того, Новаківський вважав, що треба віддати місту зал Марії Магдалини, щоби він не був складом, а став концертним органним залом. В костелі Єлизавети він пропонував зробити музей, хоча його збиралися знести, як псевдоготику. Новаківський звертав увагу на домінантні споруди, і у часи атеїзму, намагався зберегти за ними культурологічні функції, як музейних, архівних, чи концертних залів. Я вважаю, що це не є святокрадство, що ми тепер маємо чудовий органний зал, де відбуваються високомистецькі дійства.
Дальше – транспортні рішення. Він хотів розосередити транспорт з центру, і висунув ідею одностороннього руху на цілому ряді вулиць. Запропонував створити кілька адміністративно-торгових підцентрів у районі Топольної, на Стрийській. Дальше – об’їзні магістралі, як внутрішні, так і зовнішні, вздовж залізниці. Була навіть пропозиція перенести аеропорт з міста аж під Городок у Черляни, як це є у великих світових центрах.
Він запропонував ідею підземного трамваю у Львові.
Виходячи з того, що Галичина була і є перенаселеною, стояло питання – на чому жити тут людям, якщо і земля нечорноземна? Тоді він дав ідею розвинути у Львові приладобудівну промисловість. Інженерія є. Освітній рівень високий, а фахівці виїжджають. Він передбачив спеціальні промислові зони, які чергувалися з житловими. Саме тому і генплан розроблявся на місто-мільйонер, що це давало право виділити кошти на метро, на дотації для будівництва культурних закладів, житла. Саме тоді почалося проектування великих житлових масивів – Сихів, Південний, Сріблястий, Північний, навіть Лисиничі, Сокільники. Це була прекрасна думка, що привела до інтенсивної розбудови міста. За те його треба пам’ятати і цінувати, як мислячого стратегічно, не лише містобудівельно, але й соціально.
Новаківський зіткнувся зі складною транспортною схемою, яка була скорше не радіальною, а доцентровою, і він вирішив створити зовнішнє об’їзне кільце. Друге – вирішити залізничний коридор по території міста яругами. І третє – Личаківську об’єднати так, щоби транспортний потік ішов на вул. Шевченка. Вулицю Богдана Хмельницького вивести на Личаківську і аж до Стрийської. Цим він передбачав майбутній розвиток міста. Тому і автобусна станція, яка колись була в центрі Львова розосередилася на кілька автостанцій на Стрийській, Личаківській, Липинського.
Ідея розвантаження центру від транспорту, належала Новаківському.
Щодо Залізничного двірця. На той час це був найпрогресивніший вокзал східної Європи. Виходячи з такого вокзалу, ми опиняємося на провінційному привокзаллі. Відразу після цієї провінційної частини нам трапляються маєстатичні шпилі Єлизавети. Відповідно створюється враження неукраїнськості міста, навіть неукраїнської релігійності.
Ті питання треба було рішати, але навколо вокзалу була велика промислова зона, і промисловість не хотіла поступатися, зокрема локомотиво-ремонтний завод.
Новаківський тут передбачав створити приміський вокзал з готелем. Центральний вокзал планувалося зробити лиш туристичним, де нема багато людей з торбами. Тобто зупиняти торгівців на під’їзних станціях – на Сихові, Підзамчі, Брюховичах, Козельниках, Левандівці, Станції Личаків. Це дотепер не зроблено, а було грамотне рішення. Окрім того, на тому транспортному вузлі Привокзальної мала бути роз’їзне кільце з підземними переходами, широкою площею у двох рівнях з торгівельною, транзитною і рекреаційною зоною і з престижною спорудою управління залізниці. Окрім того, сьогодні можна було створити на перетині вул.Чернівецькій – Городоцький створити цікавий містобудівельний акцент – знак Львівського Меридіану №24, скориставшись підготовкою цього вузла до футбольного чемпіонату.
У новому генплані „Містопроектом” такий мудрий підхід, на жаль, не закладений. Архітектор Віталій Дубина, під чиїм керівництвом розроблено сучасний генплан Львова працював з Новаківським. Він має цей досвід. Але справа в тому, що він, може просто не хоче показати, що повторює думки Новаківського, щоб не сказали, що він епігон. А може місто ставить перед ним інші завдання, як от систему підземних автостоянок. Хоча добрий спеціаліст враховує повністю чужі думки, якщо вони добрі.
Тепер, щодо зелених зон. Як трактував їх Новаківський? Адже місто мало свою міську територію, і регулятивну територію довкола міста. Лісів було достатньо, а от водного відпочинку бракувало. Ті всі басейни і парки старалися зберегти, і Комсомольське, і Винниківське, і Піонерське при Стрийській, і Зелене Око, і Медик – впорядкувати їх. Ця робота почалася.
Хотіли також відновити Жовкву, як перлину архітектури Ренесансу. В польській архітектурі вважалося, що це найкраще місто. З ним передбачався туристичний зв’язок і відновлення кільця замків біля Львова – Свірж, Олесько, Старе Село, Підгірці, Золочів. Вже тоді була задумана „Золота Підкова”. Напрямок до Жовкви йшов через Скваряву, де є низини, і тому там передбачалося на торфовищах створення рекреаційних озер, як і в заповіднику „Розточчя” біля Янова.
Такий масштабний був підхід Ярослава Новаківського до зелені і води, транспорту і житла, пам’яток і пам’ятників, промисловості і рекреації у Львові і довкола нього – підхід видатного архітектора і патріота.
Микола Обідняк, Заслужений архітектор України
Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі