Боєць «Боцман»: коли привезли вбитим мого учня, я сам поїхав за повісткою

Share Button
Минуло шість років, відколи російські найманці вдерлися на Донбас. Відтоді загинуло більш як 4 тисячі військових ЗСУ. Понад 10 тисяч бійців отримали поранення. Війну зашифрували в абревіатури АТО/ООС. А ми настільки звикли до повідомлень про обстріли та бойові втрати, що й перестали на них реагувати.

Але є люди, які пройшли війну, і вона болить їм кожен день.  У 2014 вони так само не розуміли, що робиться,  думали, скоро все «розсмокчеться», не уявляли, яким пеклом стане Донбас. Але кожен винайшов свою унікальну мотивацію, аби кинути все і піти на захист України. Хоча їм теж, мабуть, було страшно…

Таким є і наш герой – Сергій Кулик – мешканець села Старичі, що  на Яворівщині. Колишній  вчитель фізкультури, здоровань і жартівник, батько двох доньок. Після того, як усім селом поховали його учня, вбитого в АТО, він на другий день сам поїхав у військкомат за повісткою. «А що я скажу дітям, коли вони запитають: «А що Сергій Григорович, ви тут розказуєте про патріотизм, а самі вдома відсиджувались? Ви мужик, чи ні?».

Хоча тоді цей чоловік міг  спокійно дременути на заробітки в Польщу або взагалі не рипатись. Але на Донбасі  він воював понад два роки – з серпня 2014 по грудень 2016.

Служив на флоті, а потрапив у піхоту   

Я пропрацював у школі 25 років, вчителем фізкультури,  і в 2014 році, коли загинув Юра Костів… Ну, привезли пацана, мого учня, я відразу поїхав  на воєнкомат, вони пообіцяли подзвонити – і глухо… Їздив три рази, і нічого. Потім, на четвертий раз,  поїхав, і кажу: дайте мені повістку, щоби вдома показати, що повістка прийшла і треба йти, я більше не можу вдома сидіти… Коротше,  ледве випросив.

Юрій Костів (1989 р.н.) – служив в 24-й окремій механізованій бригаді ім. Данила Галицького. З весни 2014 року воював в АТО. 11 липня 2014 року в районі села Зеленопілля Луганської області близько 4:30  ранку, терористи   обстріляли з РСЗВ “Град” блокпост українських військових, в результаті обстрілу загинуло 19 військовослужбовців, серед них і Юрій Костів. 19 липня 2014 року похований на кладовищі села Старичі Яворівського району. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступня (14.03.2015; посмертно) військова частина А0998; місто Яворів Львівської області).

Вже в серпні  разом з мобілізованим в складі  24-ОМБр опинився на полігоні, де нас дуже  добре вимуштрували.

Комбат був хороший, Синишин, з позивним «Барс», там сформувався 5-й батальйон. У листопаді нас вже кинули  в Луганську область. Трохи вийшло кумедно,  бо молодим я служив на Чорноморському флоті, а тут –  піхота. Позивний Боцман ще зі студентських часів.

Спочатку мене поставили  навідником-оператором БМП, потім перекинули на кулеметника.  Перша дислокація – в районі Бахмутівки, 29-й блокпост. Було всяке за 94 дні, часом, майже як у пеклі.

Легендарний 29-й блокпост – найгарячіша точка в перші роки війни. Розташований на Бахмутівській трасі, біля села Новотошківське. Втримуючи  цю позицію, українська армія не дала ворогу пройти в бік Сєвєродонецька, а звідтам – і в Лисичанськ  і на північ Луганської області. Терористи, озброєні ПЗРК та протитанковими ракетами,  обстрілювали блокпост майже кожну ніч. Але наші встояли.

Перший обстріл –  всі на колінах мовили «Отче наш»

Перші дні на війні було дуже страшно. Пам’ятаю, стоїмо з товаришем  на посту, тиша – мертва, розслабились, чути, як заєць хропе у траві, і тут Слупський каже: «От, приїду додому, як почну розказувати, шо нас тут  так лупашили, кожен день, без перерви,  жесть». І сміється… На другий день знову стоїмо на посту, і раптом такий «бабах», не знаєм, що робити,  а в  30 м від тебе земля просто розривається… Бігом в бліндаж. Слупському бабця дала з собою іконку. Він її дістав,  ми всі стали мовити «Отче наш». На колінах.  На голій землі…

А вже потім, коли стріляли, навіть в голову ніхто не брав – спиш собі, а воно або недольот,  або перельот… Один раз  куля пролетіла за 3 см мені від голови. В мішок попала,  на позиції. Я потім її носив на на ланцюжку, як талісман. Але кинув.

І ще ми дуже щиро молилися. Я постійно мав з собою в броніку образок. Богородицю  і маленьку Біблію, від капелана. Там  я повірив в Бога. Щиро.

Перед найстрашнішим боєм на нас виїхав комбайн

Найбільш запеклий бій випав на 20 січня 2015. Зранку був сильний туман і раптом виходить зі страшним гуркотом  комбайн. Зимою? Що це було? НЛО? Такий сильний звук. А за ним пішли танки. Почалася двіжуха. Один з наших на позивний Таліб – Канєвський Анатолій, влупив під «башню» танка. Машина згоріла. За танками йшла піхота. Ми їх відсікли. Потім другий танк. Ми далі лупашили. Третій  танк вже відступив. Було смертельно страшно. Потім до нас дійшло,  що вони мали прорвати 29-блокпост і зайти в тил, бо перед тим 31-блокпост таки розбили. Спереду нас вже нічого не було – тільки терикони і «сєпари».

Тепер ми з побратимами кожного року зустрічаємося 20 січня і згадуємо, як вижили… В армії друзі надовго, а на війні то назавжди.

А, ще згадалося: іде бій, а тут дзвінок в тебе, а я йому – нам «кришка». А через пару днів він знову набрав: «Що, друган, гади не вмирають, нє?»

На тому посту ми були до 24 лютого. Потім 2 тижні на полігоні і в березні ми зайшли у Кримське.

Воєнний гумор

В районі Лисичанська діти до нас прибігали – ми їм тушонки давали, все, що могли з  їстівного. Ну от нам, треба було їхати, а один  малий не хотів ніяк іти додому. Та я й  кажу: ну що ми з ним будемо робити? А один з наших: Та з’їмо по дорозі. Хлопчак  як почув, як дременув, більше ми його не бачили. І сміх і гріх. Потім кажу товаришу, ну нащо ти так, фейки запускаєш? Ну, ми з того довго сміялися, але що було робити, на війні гумор тільки чорний.

А ще в нас  пацан був, з донбаських. Одного разу  каже: ну от,  як ваші прийшли, в нас тут таке почалося… Я йому як дав у вухо за тих «ваших». Тут усі свої… Потім поїхав він у відпустку, в Гірське, я його ще машиною віз.  Приїжджає з синяком, під оком.  Я кажу: шо таке? А він: та вдома мені сказали, що я вже чужий, що – укроп. Словом, пацану ніде не щастило.

Там багато було таких. Я кажу: Христос Воскрес,  а вони: С празднічком. Зате я вчив їх колядувати, і ми дуже дружно жили, не зважаючи, хто звідки, і якою мовою розмовляє.

До мене в АТО приїхала землячка, безбашенна мала…

То була весела  історія. Стоїмо в Кримському, тут дзвінок від  Танюхи, вона з мого села. Не моя учениця, старша, просто знайомі… І каже:  Сергій Григорович. Я їду на Донбас з волонтерами, шо тобі привезти? Я був  в шоці. Нема, через пару днів знову дзвонить: плаче,  заходиться, Сергій, я вже тут, мене в Кримське не взяли, бо то «апасна», що я маю робити, в мене сало, цукерки  і папіроси».  Ну, я кажу: «Мала, не плач, я приїду до тебе». Потім прошу  комбата, дай машину, бо землячка десь тут, щось привезла, паска на носі, може на нейтралці зустрінемся. Знаю, що волонтери зупинялися у вояків з 95-ї бригади, десь близько.

Ну, мала  там так само командира «вламала», аби дав машину і її завезти в Лисичанськ. Це була десь  середня точка на  шляху. Ви ж розумієте, на війні земляк – то як кровний родич.

Словом, я взяв «шишаріка» –  66-ГАЗ. Добрався до  Новотошківського, а там взяв таксі і поїхав у Лисичанськ. Вона теж добралася. Йой. Шо то було. Ми здибались. Мала плаче, я так само… Привезла мені ще образок і свячений мак. Ми десь пів години балакали і мусіли прощатися. Таксист мене чекав. Радості було – по самі помідори. Аж дух зупиняло. Людина з твого села і не побоялася, безбашенна, адреналіну хотіла… Я ту її іконку всю війну з собою мав. Мак, правда, порозсипався. А образок от недавно віддав. Кажу – тримай мала, він мене рятував, і най тобі помагає)).

Ще було. В 2014 році. Волонтери  привезли посилку. Яйця, сало, масло,  маленька пляшка самогонки і телефон від господині з Чернівців. Я подзвонив тій жіночці, красненько дякував, а потім це все гарно посмажив – така була яєчня, ням-ням,  в кращих традиціях. А тут як гахне –  і все засипало землею. Тільки сальце лишилося, і флящина.

Один раз підстрелили кабана. Іду такий, чую в траві тріск. Ми не знали, що там суне уночі. Темно, думали ДРГ, сєпари… Але, зробили ба-ба-бав – і мали шо їсти.

А раз я там, в полі  грибів назбирав. Сморчки. Потім як наварив їсти, всі не могли натішитись. Я часто готував. Просто так, для душі.

А най-найприємніший спогад,  коли сів у поїзд і думав – що буду зустрічати Новий рік вдома. Мені було шкода йти від пацанів. Я їм щодня дзвонив. Донині за ними скучаю…

Про найстрашніше

Найстрашніше – це коли хорониш хлопців. Я завжди ходив у броніку  і  касці, а були такі, що виймали пластини з броніка, і ніби нічого не боялися. За два роки вбили вісім  моїх побратимів. Коли це траплялося, ми ледь не голими руками збирали їх тіла, пакували в мішки і  відправляли…

А ще я дуже  боявся полону. Завжди мав при собі гранати. Я б не здався – готовий був зразу вальнути. І боявся стати калікою. Ну кому я буду треба такий…

У мене був хлопець, який признався, що йому дуже страшно бути в АТО. 19 років. Я йому порадив,  куди слід піти, до яких дохторів, і сказати, що постійно хочеться когось забити. Все. І його більше в армію не брали.  Він потім дуже хотів повернутися, шкодував за нами,  але що дивуватися, він зовсім молодий.

…А стріляти не важко. Перший раз тільки «больно». А потім, адреналін  такий, як на полюванні, і ненависть: чим побільше їх «завалити». Відчуття дуже приємне. І жалю – ніякого.

Один раз приснився сон – тато покійний стоїть далеко, кругом –  білий день, я хочу рухатись до нього, а він помахав рукою, обернувся і пішов. А на другий день як почали нас бомбити, то ледве вижили.

…В нас був  медик з Харкова – Гулівер. 2 метри зросту. Майстер з гирьового спорту. Один раз він стояв на спостережному посту, і тут спустився на хвилинку до нас, а  бойовики  туди як  «хлоп». Все рознесли. А пацан живий лишився. Класний хлопака! Видно, щось його берегло…

І що тепер…

Після війни вже до школи не пішов, нерви не ті. Працюю на полігоні. Сержант-інструктор в артилерійському підрозділі. Нас вчать американці та канадці по «натовських» стандартах, а ми потім навчаємо підрозділи ЗСУ. Адже на війні дуже важливо вміти  врятувати життя, зупинити кров. Тому в них сильна медична підготовка,  і  набагато сильніша техніка. Ми їздимо на тих «уазіках», а йде шостий  рік війни. Зимою холодно,  літом жарко, в дощ  все тече. Я недавно попросив канадця проїхатись на їх «мерседесі-кубіку». То це – небо і земля.

Знаєте, якби була можливість піти знову – я б це зробив. Але в мене хвора мама, нема на кого її залишити. А ще мені комбат Барс сказав: старий, не випробовуй долю.

Але я тут – як відпрацьований матеріал, нікому не потрібний. Люди в селі  навіть казали таке, що я пішов на війну, аби грошей заробити, «я тебе туди не посилала», «о, дивися на війні нагріб грошей, машину купив». Ну куди таке? Стид…

Найкомфортніше я почуваюся зі своїми побратимами. Ми здибаємся і все згадуємо, все розуміємо. А тут воно нікому не треба.

Хоча, те що зараз… Шкода тільки полеглих пацанів. Тепер виглядає на те, що  там багато  заробітчан, які не знайшли себе в цивільному житі. Їм нічого не треба, крім зарплати. Один так на пост виходив з ноутбуком,  в фейсбуці сидів.  Молодий. Я кажу – ідіот, тебе снайпер зараз завалить. А йому байдуже.

Я впевнений – не можна виграти війну в обороні. Треба або наступати,  або нічого. І цього можна було уникнути, поки русня ще не зайшла.  Але армія не була готова до такої війни.

І ще, шкода, що у нас народ такий, не  дружний. Може так не можна говорити, але якби пару раз влупило тут таке, як на Донбасі,  рознесло пару будинків, люди б відразу  зрозуміли, що в Україні війна.

Тетяна Сімка

 

 

Підписуйтеся на сторінку "Діло" у Фейсбук

Коментарі