На фото – Ірина Склокіна (історик з проросійськими поглядами). І досить недавно, а саме 22 жовтня в музеї «Територія Терору» у Львові, вона читала лекцію, на якій розказувала, що радянський тоталітарний режим був не таким уже і тоталітарним і не таким уже і антиукраїнським.
Я дуже рекомендую ознайомитись із поданим нижче оглядом її лекції (це колективний аналіз, до якого я також долучився).
Огляд лекції Ірини Склокіної у музеї «Територія Терору»
Тут і надалі для означення радянських пам’ятників використовується термін «ВВВ» — «Велика вітчизняна війна 1941–1945 років», російсько-радянський конструкт. Авторка ж послідовно називає ці пам’ятники «меморіалами Другої світової», що, на мою думку, є неправдивою спекуляцією.
Друга світова війна — загальноприйняте поняття всесвітньої історії, тоді як «ВВВ» — це радянська ідеологічна рамка. Дуже показово, що фахова науковиця системно ототожнює ці поняття, свідомо майже не називаючи об’єкти, про які йдеться, тим, чим вони були насправді — пам’ятниками «ВВВ». Це, ймовірно, пояснюється її бажанням убезпечити ці об’єкти від декомунізації й інтегрувати їх у сучасну українську ідентичність.
Початок лекції
На початку Склокіна апелює до емоцій слухачів — мешканців тилового міста Львова, які щодня бачать похоронні процесії за загиблими воїнами з вікон кафе. Наступною фразою вона проводить паралель між сучасним українським досвідом війни та темою лекції — радянськими меморіалами ВВВ.
Авторка стверджує, що сучасні українці стикаються з тими самими питаннями, що й радянські громадяни після Другої світової: етичність, доречність, забування. Складається враження, що в державі Сталіна і Хрущова існувало місце для дискусій, переосмислення і рефлексії — таких самих, як у сучасній Україні.
Вже на початку звучить теза: «Тема не дуже для нас легка, але дуже близька» — тобто радянські меморіали мають бути близькими сучасним львів’янам.
Основні мотиви лекції
Один із лейтмотивів — уявлення про монументи ВВВ як про ініціативу «знизу», яку радянська влада лише згодом підтримала. Цю думку лекторка підкріплює ретельно підібраними фотографіями. Вона проводить паралель між радянськими меморіалами і монументами Голокосту на Заході, які нібито також виникли з громадських ініціатив і були підтримані державою.
Таким чином окреслюється головна мета доповіді: нормалізація радянських меморіалів ВВВ в українському просторі, часткове зняття відповідальності за їх встановлення з радянського режиму та перекладання її на місцеві громади.
За цією логікою пам’ятники ВВВ — не лише інструменти пропаганди, а й прояви родинної чи колективної пам’яті. При цьому, пані Склокіна взагалі не враховує такі факти, як заселення великих міст і територій України етнічними росіянами, для яких “савєцкій салдат” є тотожним “русскому салдату”, в також сприйняття радянської армії великою кількістю українців, як окупаційної.
Зміст і структура
Велику частину лекції присвячено перепохованням радянських військових і типології захоронень. Це виглядало як надмірно детальне занурення в тему — навіть як для «Тижня скульптури» й музею «Територія Терору». Рештки, викопування, перепоховання — такою була лекція напередодні екскурсії скульптурами з фондів музею.
Показові цитати (узагальнені й скорочені)
«На мою думку, темою, яка резонує, є тема про пам’ятання і повсякдення.»
«Ідеологія перебуває не лише «нагорі» — в пафосних промовах та офіційних ритуалах, але й глибоко проникає у повсякденне життя і людську взаємодію.»
«Я би хотіла поговорити про подальше життя пам’ятників: як вони використовуються, забуваються, вандалізуються».
«Я би хотіла зосередитися на таких явищах, як весільний ритуал біля монументів Другої світової, який найкраще показує зв’язок між споживанням, розвагами і пам’яттю.» (Тут авторка фактично ототожнює вшанування воїнів у СРСР і сучасній Україні.)
«Існує стереотип, що радянська влада — тоталітарна і нав’язувала згори типові проєкти монументів. Але якщо подивитися архівні документи, то часто кожен монумент виникав унаслідок комбінації місцевих ініціатив: сільрад, військових частин, родичів полеглих. Я можу показати документ про матерів солдат, які лобіювали зведення пам’ятника.» (У такому викладі радянська реальність постає як громадянське суспільство з сильним самоврядуванням, де важить думка окремої людини. А військові частини очолювались українськими офіцерами)
«Монументи виконували багато соціальних функцій — не лише офіційні заходи, але й індивідуальні відвідини. Це — сімейний контекст, мовчазна задума, зв’язок поколінь. Інше фото: діти грають у м’яч, а дядько в кашкеті вказує їм на щось важливе — монументи стають частиною повсякденності.»
«Цікава модель парку слави, де поєднується фізичний відпочинок, спорт, природа. Естетична, виховна, ідеологічна і просвітницька програма.» (Цікаво, про яку «просвітницьку» програму йдеться?)
«Монумент у Чернівцях — дуже важливий, бо там видно щасливих людей, заряджених енергією цього монумента. Це не скорботний ритуал.»
«Сьогодні ми недооцінюємо цей об’єкт (ВВВ у Львові), який ми, власне, втратили», — каже сумним голосом. І додає цитату про те, як держава зробила непотребом те, що мало велику цінність. Цей об’єкт, мовляв, був пов’язаний із насильством і болем, але водночас держава втратила й “величезний економічний ресурс”. (Йдеться про Пагорб Слави у Львові.)
«Більшість монументів було знищено або перенесено в музеї, але якщо їх переносять — вони вже не можуть мати тієї самої глибини, бо не перебувають на своєму місці.»
«Пагорб Слави — місце соціальних зв’язків, зустрічей ветеранів. Відсилаю вас до книги Марка Іделя, який пише про радянських ветеранів як про зародок громадянського суспільства».
«Дуже важлива сімейна тема — ми бачимо усміхнених людей (фото Пагорба Слави), а також туристичну тему: туризм до місць Другої світової. Пізньорадянський поворот до досвідчування і проживання теми війни.»
Лекторка також рекламує книжку своєї колеги про родинний обряд у СРСР, де йдеться про вшанування батька й чоловіка на Пагорбах Слави, називаючи її «етнографічною».
Приклад, який вона наводить: «дівчина вшановує свого батька і радянських солдат загалом».
Далі протиставляє фотографії «професійних ветеранів» на офіційних подіях і знімки, які характеризує як «медитацію й усамітнення».
Кульмінація лекції
На 38-й хвилині настає кульмінація, варта особливої уваги. Лекторка каже:
«Великим контрастом для мене стали сімейні знимки, на яких люди також покладають квіти. Тут не було офіціозу, але люди роблять це. І ці “БЄССМЄРТНИЄ ПОДВІГІ ВАШІ” (напис на фото) стають “смертниє подвігі ваші”. Ми бачимо скорботну матір. Ці фото — крупні плани, ідилія сімейних зв’язків, ідилія єдності. Монумент служить зовсім не тій задачі, якій служать офіційні фото.»
Цей уривок, з його маніпулятивністю і брехливістю, віддзеркалює загальний зміст лекції — спробу відбілювання й нормалізації радянського «побєдобєсія» в очах слухача.
Наприкінці виступу Склокіна провела паралель між традицією покладання квітів до меморіалів ВВВ і покладанням квітів до меморіалу Небесній Сотні. Вона заявила про «тривкість» цього ритуалу й додала:
«Подивимось, як це виглядатиме пізніше — чи буде це (квіти Небесній Сотні) вважатися відповідним.»
У відповідь на перше запитання із залу Склокіна прочитала цілу міні-лекцію про «особливе місце України в СРСР». Вона стверджувала, що багато українців були при владі, а рішення радянського керівництва часто «йшли не з центру — Москви, а з самої України». Таким чином у межах «Тижня скульптури» слухачі отримали розлогу апологію, у якій лекторка пояснювала, що архітекторами й виконавцями радянської системи були також українці.
Наприкінці події особливої уваги заслуговували слова співробітниці музею «Територія Терору», яка сказала приблизно таке:
«До нас приходять відвідувачі й не знають, кого зображують скульптури. Плутають радянських і російських діячів з українськими письменниками або вигадують нові імена. Тому ми розповідаємо, хто є хто. Ці пам’ятники не лежать — вони відпочивають, адже ми плануємо кращий, більший музей…»
Післямова
Особливо обурливим є те, що ця подія відбувалася у рамках «Тижня скульптури», організованого Павлом Гудімовим. Попри назву, у самій лекції фактично не йшлося про скульптуру, а авторка не є мистецтвознавицею. У контексті мистецтва й скульптури — навіть радянського періоду — проведення такої лекції не мало жодної логічної потреби.
Наскільки нам відомо, жодних подібних подій, присвячених героям національно-визвольних змагань — Січовим Стрільцям, дивізії «Галичина» або УПА — у межах «Тижня скульптури» проведено не було.
Якщо ви дочитали до кінця, то у мене важливі питання: Склокіна говорить те саме, що і росіяни. Це та сама пропаганда радянського окупаційного режиму, по суті відбілювання його. Де реакція СБУ?
Чому така лекція проводиться в муніципальному музеї, головне призначення якого, на момент створення, було донесення до львів’ян і гостей міста всього жаху, який ніс московський тоталітарний комуністичний режим?
Коментарі