З 2002 по 2005 рік Тарас вчився в ліцеї ім.Героїв Крут. Якраз по закінченні у 2005 році ми з ним познайомились. Він з товаришем прийшли на вул.Чупринки,5 щоб долучитись до лав УНСО і з того моменту почались наші спільні “пригоди”.
Першим нашим спільним двіжняком з Колобком був концерт русскої співачки “глюкози” на день Незалежності України на площі біля пам’ятника Франку у тому ж 2005 році. Ми вирішили не ігнорувати такого приниження Львова, то ж, спільно з іншими небайдужими юнаками, закидали її яйцями прямо під час виступу.
Додатково у цей період нас також об’єднав фан-сектор львівських Карпат, на якому вже починала бурлити атмосфера футбольного хуліганізму. Разом з іншими ідейно близькими фанатами Колобок став співзасновником нашої навколофутбольної фірми (колективу) PRIDE. В тому числі завдячуючи Тарасу, наша фірма завжди мала яскраво виражений націоналістичний ідеологічний стержень, завдяки якому колектив постійно поповнявся сильною ідейною молоддю. Як наслідок – у 2022 році до лав Сил Оборони України долучилось більше 40 наших прайдів.
Період нашого активного футбольного хуліганізму був наповнений веселими виїздами по всій території України, “договірними” і спонтанними бійками з опонентами ворожих футбольних клубів, сутичками з “беркутами” (як у Львові так і на виїздах). Попри свій невисокий зріст Колобок був дуже напористим і стійким у тих всіх протистояннях. І найважливіше – дуже спритним.
Пам’ятаю в одному з забівонів він умудрився відбитись одразу від двох опонентів, одного з яких “підвирубав”, а потім вже іншого добив. Це була одна з чисельних перемог нашого колективу на навколофутбольній арені. Наш колектив в перші роки мав декілька основних районних “грядок” – левандівську, сихівську і ряснянську. Я жив біля Краківського базару, а Колобок на привокзальній, то ж ми з ним досить часто вертались після футболу разом, розходились біля церкви Анни.
У 2007 році ми з Колобком вперше разом сиділи в райвідділі після бійки з хуліганами київського “Арсеналу”. Шавки привезли тоді до Львова з собою підтримку з рашки і Білорусі (загалом їх було близько 70) і біля універу Франка наш загальний львівський моб (всі активні львівські фанати) “накрив” опонентів.
Їх тоді врятувала міліція, ми розбіглись. Але зібрались Прайдом в дворику на вул.Чайковського де вже нас “накрили” “беркута”, запакували всіх в “школярик” і відвезли в сихівський райвідділ. Ми спочатку сиділи з Колобком в одному “абізянніку”, а потім нас почали розвозити по різних райвідділах (я опинився в Шевченківському, на паралельній вулиці з домом). Зранку в сихівському суді (куди нас попривозили для “клєпання” штрафів за хуліганку) я дізнався, шо Колобок з іншими, хто з ним сидів в одному “абізянніку” заплатили черговим і вони їм пішли купили курку гриль і занесли в клітку. І в мене голодного це викликало роздратування і заздрість))).
Окремим видом нашої з Колобком бурної діяльності було “випасання” на вулицях різних ватних елементів, особливо на 9 травня. У 2009 році (якщо мені не зраджує пам’ять) на “дєнь пабєди” нам попалась дуже жирна здобич. Ми троє (я, Колобок і ще один небайдужий львів’янин) зустрілись зранку в центрі і планували рухатись в напрямку до “Марсового” поля.
Біля Галицького базару побачили молодого персонажа в білій сорочці з гвоздиками і “георгіївською” стрічкою на грудях, який переходив дорогу до церкви Андрія. Цю пику я раніше бачив на фотках акцій комуністів і навіть на спільних фотках з кірілом арбатовим і алєксандом свістуновим (хто не шарить можете загуглити про цих персонажів), але я не знав хто це. Ми пішли за ним і наздогнали в проході позаду церкви Андрія, там де дерев’яна бруківка (очевидно він планував на площі Митній сісти на трамвай шоб доїхати до Мечнікова чи до “пагорбу слави” на Пасічній).
Він, як і багато молодих львівських ідейних русскіх ватніків виявився непоганим спортіком і нам було його дуже важко навіть втрьох швидко “затушити”. І тут я побачив як Колобок почав працювати своїм коліном об макітру цього додіка. Від цього він на моїх очах почав просто від’їжджати і вже нікуди квіти не ніс. Ми як і годиться швидко розбіглись в різні сторони і вже не появлялись на людях в цей день. На наступний день головні комуністи Львова калинюк і голуб через свої інформаційні ресурси пищали про жорстокий напад на голову львівського ВКСМ (молодіжка компартії).
В наступні роки на “день пабєди” ми з ним теж “прибивали” місцевих русскіх ватніків, але статусу їхнього ми вже не знали)). Були також спільні нічні декомунізаційні активності, після яких міліція відкривала кримінальні справи за вандалізм.
Революцію Гідності ми зустріли і пройшли порізно. Але навіть під час Майдану в Києві ми несподівано знайшлись. Це відбулось в останні активні дні “Вогнехреща”. Я тоді після ночі на “Груші” грівся в будинку архітектора і якраз там його зустрів. Він був в якійсь із Сотень і якраз мав іти на чергування. Обнялись, побажали один одному удачі і розійшлись.
Потім почалась війна. Колобок спочатку воював у 24 ОМБР, а з 2015 вже в батальйоні “АЗОВ”. Свого часу, коли ми з ним були іще юні в лавах УНСО, ми надихались участю українських добровольців-унсовців у війнах проти росії в Грузії та Ічкерії. І от нам самим випала нагода воювати проти одвічного ворога. Тарас це вправно робив у мінометних розрахунках. У 2015 році навіть був знятий короткий документальний фільм про азовських мінометників. На 11 хв. 34 с. можна послухати самого Тараса.
Участь у війні нас всіх дуже змінила. Вона нас всіх вже не відпускала навіть в цивільному житті. Тарас не вийняток. Він весь час проявляв активності у питаннях допомоги і підтримки ветеранів. Окремим кейсом у нього були походи в гори з ветеранами, які внаслідок поранень втратили можливість самостійно рухатись. Тарас був одним з тих, хто допомагав їм відчути задоволення від підйому в гори. Він залишався дуже життєрадісною і доброю людиною. Він любив життя. Любив людей. І що дуже цікаво – він любив дітей і навіть деякий час працював аніматором у одному з дитячих розважальних центрів. Також активно долучався до зустрічей із школярами (на фото він в одній із шкіл області з ще одним ветераном Андрієм Лібичем). Водночас продовжував бути активним у громадському житті. У 2019 році він долучився до нашої львівської когорти руху “Суспільство майбутнього”, яка складалась в основному з ветеранів АТО.
Для нього завжди принциповим було питання захисту української мови та викорінення російської. На скріні з відео можете побачити, як він (в салатовій куртці) клеїть наліпку з триколором на львівський магазин, у якому не хотіли обслуговувати українською мовою. На іншому фото він стоїть разом із Василем Галамаєм та Василем Задорожнім (загинув у 2023 році) під галицьким районним судом після проведеної акції щодо очищення колишніх російських шкіл від ватних педагогів. Це лише окремі із десятків його активностей у мовному питанні.
Ми спільно з ним і іншими небайдужими львів’янами дотиснули питання знесення “монументу слави” на Стрийській. На скріні з сюжету телеканалу “Еспресо” Тарас (з сірою “бананкою” на поясі) з іншими небайдужими клеїть на монумент листівки про злочини СССР.
На ще одній фотці він тримає з лівого боку фотографію андрєя портнова (якого згодом завалили в Іспанії) перед її повним спаленням в рамках акції проти цього проросійського покидька біля пам’ятника Шевченку.
Для нього вшановування Героїв Перших і Других Визвольних змагань, а також сучасних було одним із найважливіших ідеологічних аспектів. Спільні походи на Янівський і Личаківський цвинтарі до Січових Стрільців, розклеювання афіш про Парад Вишиванок в Києві на честь дивізії “Галичина” (скрін з нашої переписки де він фіксує свої місця поклейки афіш), зйомки у повнометражному фільмі “Лемик” – все це для нього було вкрай важливим і цінним. Це було частиною його націоналістичного стержня. Про Героїв визвольних змагань він не забував навіть під час повномасштабки і був одним з воїнів ЗСУ, які з фронту звертались до Президента України щодо присвоєння ще живому сотенному УПА Мирославу Симчичу звання Героя України.
Окремим його особистим болем і важливою справою останніх років була здача крові для порятунку людей. Він був співзасновником і ідейним двигуном ветеранської ініціативи “Твоя кров рятує”. В рамках цієї ініціативи було організовано чимало акцій (зокрема Red Brunch) по здачі крові для поповнення запасів у центрах крові. Ось сюжет про одну із таких його акцій, в якому він пояснює важливість цих процесів. І навіть вже будучи на фронті він не полишав цієї ініціативи. На його сторінці можна побачити чимало репостів із закликом здати кров наприклад просто якісь дитині, яку можна цим врятувати.
Водночас, будучи далеко від Львова він закликав боротись проти антиукраїнських структур в тилу. Ось його звернення про необхідність виселення московського патріархату з української церкви на вул. Тараса Бобанича.
Також Колобок був успішним фермером. Він з іншими ветеранами заснував фермерське господарство по вирощуванню лохини. Кожен рік вони збирали урожай. Це гарний приклад того, що жертовність може йти поряд з підприємництвом. Людина успішна і водночас жертовна – це Тарас Целюх.
В ще!! Тарас був прапороносцем ветеранської коробки Львівщини на наймасовішому (більше 50 тис. учасників) Марші Захисників України в Києві у 2021 році.
Повномасштабку ми почали разом у 80-й ОДШБ. Він там був на своїх рідних мінометах. Декілька разів пересікались, фоткались разом. Потім розійшлись по інших підрозділах. Він доріс до командира самоходок “Богдана”. Востаннє бачились у Львові восени цього року. Він ще був зі зламаною рукою. Я його просив побути у Львові, відпочити (зламана рука це все ж вагома причина). Він сказав, що треба вертатись. Рука загоїться. Остання фотка цього альбому це наша остання з ним фотка. Львів втратив українця, який все своє свідоме життя в боротьбі за Україну.
Один Тарас колись сказав “Поховайте та вставайте, кайдани порвіте…”. А Целюх Тарас вам каже “Поховайте та вставайте, ідіть кров здайте”. Так, я переконаний на всі 100%, що для Колобка найвищим виявом його вшанування буде ваша сміливість і бажання піти і здати кров, яка точно когось врятує.
Коментарі