Щодня на лінію «103» у Львівській області надходять понад півтори тисячі дзвінків, але лише третина з них справді потребує виїзду екстреної медичної допомоги. Чому «швидка» — це не «амбулаторія на колесах», як диспетчери визначають пріоритетність викликів, що робити при високій температурі чи тиску і чому безвідповідальні дзвінки можуть коштувати комусь життя — про це в програмі Влодка Лучишина «Момент істини» розповів керівник Львівського обласного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Андрій Васько.
— Поговоримо про службу 103 та те, як вам вдається давати раду з такою кількістю запитів.
— Львівський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф є єдиною установою, яка надає екстрену медичну допомогу на догоспітальному етапі на території області. У всіх населених пунктах Львівської області екстрена медична допомога – служба «103» – є централізованою і керується Центральною диспетчерською, яка знаходиться у Львові в структурі Львівського обласного Центру ЕМД.
Станом на сьогодні у нас доволі велике щодобове навантаження – як по дзвінках на лінію 103, так і за кількістю викликів наших бригад. В середньорічному форматі це близько 1500-1650 дзвінків на лінію «103» і десь приблизно 600-620 виїздів карет екстреної медичної допомоги до пацієнтів.
— Це вдвічі менше виїздів, ніж дзвінків…
— Втричі, якщо бути точнішими. Ми це називаємо конверсією. Тобто відсоток конверсії у нас (це те, скільки дзвінків перетворюється у виклики) десь приблизно 35-40%. Загальносвітовий показник приблизно такий самий – 30-40 відсотків. Це характерно для пострадянських країн, для пострадянського простору і дуже залежить від менталітету людей. А загалом по Україні – як одній із пострадянських країн, але ще поки що не члену Європейського Союзу! – характерним відсотком конверсії викликів є 60% і навіть вище. Це такий пострадянський патерн, який залишається з нами: що екстрена медична допомога – це «амбулаторія на колесах», а не аварійно-рятувальна служба.
— Ледь що – я телефоную, нехай приїжджає «швидка».
— Так є в деяких областях і надалі провадиться така політика. Цей підхід, він не зміниться за один день. Це системні зміни, які мають відбутися в головах людей.
— Але якщо провадити таку політику… Кількість бригад, кількість карет ЕМД – небезмежна. І якщо ви поїдете до того, хто абсолютно спокійно може впоратися сам, ви не доїдете до того, кому насправді потрібна екстрена медична допомога.
— Абсолютно правильно. Тут централізація і профільність наших викликів є запорукою того, що ми будемо будемо вчасно саме в тому місці, де ми потрібні.
Бо якщо ми дійсно міряємо температуру десь вдома, то ми на ДТП з великою кількістю потерпілих не потрапимо, бо ти фізично у двох місцях бути не зможеш.
Під кожним кущем, на кожному повороті на вулиці ти карету екстреної медичної допомоги не поставиш, бо ніде в світі такого зробити неможливо. Тому екстренка завжди пріоритизується на критичні виклики і на екстрені виклики.
— От давайте розберемо ці пріоритети, тому що це, мені здається, важливо.
— До критичних викликів, на які ми, згідно із законодавством, маємо прибувати до 10 хвилин від моменту отримання виклику, відносяться стани, де життя і здоров’я пацієнта під прямою загрозою або навіть наявний стан клінічної смерті. Це виклики до пацієнтів без дихання, без серцебиття, при наявності масивної кровотечі, при утопленні, повішенні, великих ДТП, пожежах, анафілактичних реакціях. Це критичні виклики, які з високою ймовірністю можуть закінчитися дуже важкими ускладненнями для пацієнта або, можливо, навіть летально.
І є друга категорія викликів, до них належать екстрені.
— Це були критичні?
— Так. То були критичні, а тепер про екстрені. На екстрені виклики ми маємо прибувати до 20 хвилин. До екстрених викликів відносяться такі стани як інсульт, інфаркт, гострий біль у животі тощо. Тобто ті стани, які гарантовано самі по собі не пройдуть. Тобто ми чудово розуміємо, що є категорія станів (у нас є відповідний алгоритм, згідно з яким наші деспетчери опитують додзвонювача), і в тій ситуації класифікують виклики. Якщо він є критичний за першими ознаками: дихання, серцебиття, утоплення, удушення, тоді скеровується бригада, навіть не очікуючи кінцевого формату опитування, як тільки ми отримуємо адресу від дозвонювача. Тому завжди наш диспетчер, навіть ще до з’ясування скарг пацієнта, мусить дізнатися точну адресу, бо інколи пацієнтам стає погано прямо під час дзвінка.
— Тобто карета вже їде, а диспетчер далі доопитує?
— Так, карета їде, ми вже володіємо адресою. Інколи пацієнти дивуються: «Ви питайте мене про скарги, чого ви мене за адресу питаєте?». Бо досить часто буває така ситуація, що пацієнт говорить-говорить – і перестає говорити. У нас уже є адреса, у нас уже є первинні скарги, ми розуміємо, що там є якась критична ситуація, і ми скеровуємо туди превентивно карету ЕМД. І коли ми самі не справляємося, то можемо залучати на допомогу поліцію чи ДСНС. Бо інколи доводиться зламувати двері.
На превеликий жаль, в таких ситуаціях треба завжди акцентувати, що якщо вам дійсно дуже погано, залиште відкритими двері, а вже після того викликайте аварійно-рятувальні служби. В такому випадку ми можемо швидко зайти в приміщення й не губити дорогоцінний час на відкривання дверей.
На рік маємо кілька випадків, коли приїжджаємо за адресою, розуміємо, що там є пацієнт, стан якого критичний, розуміємо, що могли б йому допомогти, але двері зачинені… І от поки дочекаємося, що хтось відкриє двері або прибуде аварійно-рятувальна служба, то буває вже запізно.
Повернімось ще раз до екстрених викликів. Екстрені виклики — це ті виклики, в яких життя і здоров’я пацієнта під загрозою, які самі по собі не пройдуть і в яких пацієнта точно треба забирати до лікарні. Диспетчер за відповідним алгоритмом класифікує цей виклик, і все одно бригада на місці, коли прибуває до пацієнта, підтверджує, чи він буде екстреним, чи не буде. На екстрений виклик скеровують, наприклад, при болях у животі, симптомах гострого інфаркту міокарда чи гострого мозкового інсульту, втраті свідомості чи, умовно, судомах та інших речах.
Тобто в таких ситуаціях диспетчер скерує бригаду до місця події; бригада надасть допомогу, стабілізує пацієнта, можливо, в деяких моментах і не буде госпіталізовувати. Якщо ми дивимося на наші виклики, які диспетчер класифікує по телефону як екстрені й критичні, – практично всі вони закінчуються госпіталізацією пацієнта в стаціонар. Близько 80% таких викликів закінчуються госпіталізацією, тобто пацієнту неможливо надати всю необхідну допомогу на місці
Друга категорія викликів – це неекстрені та непрофільні виклики. У нас є чотири категорії викликів. Загалом, дві категорії належать до нашої профільної роботи, а ще дві – умовно до не зовсім нашої роботи, або ж точно до непрофільних викликів. Якщо ми говоримо про неекстрені виклики, то до них може належати підвищення артеріального тиску без неврологічної симптоматики, підвищення температури у дорослих і дітей. Це неекстрені виклики.
Щодо цих двох категорій, я би хотів найбільше на них зупинитися, бо вони займають левову частку – відсотків 85-90 наших викликів. Це температура і серцеві скарги, які в більшості випадків пов’язані з підвищеним тиском. І є ще така категорія непрофільних викликів – це, умовно кажучи, «зняти котика з дерева» чи «постригти нігті». Ну, такі шокуючі речі у нас теж бувають. Або «телефонні терористи» – особи з психічними захворюваннями, які просто надзвонюють. Ми ці номери знаємо і людей тих знаємо, але, на превеликий жаль, не в усіх випадках ми можемо врегулювати ці питання.
Повернемося до неекстрених викликів, що займають левову частку роботи, яку ми могли б сфокусувати більше на вчасному прибутті та на якісному наданні допомоги в критичних і екстрених станах. Неекстрені виклики – це проблема загальносвітова, не тільки України, і ми системно над цим питанням працюємо через роз’яснювальну роботу.
Зокрема, ця розмова покликана найголовнішим питанням: ми зараз перебуваємо на піку захворюваності на респіраторні інфекції. Ми розуміємо, що зараз грип, ковід і так далі – ці всі процеси починають набирати свого, скажімо так, піку. Розуміємо, що ніяких карантинних заходів ще поки що не оголошували, і за даними лабораторного центру ситуація контрольована. Але за тим форматом, який ми бачимо, за кількістю додаткових дзвінків, що надходять на лінію 103, ми розуміємо: пік уже зовсім близько.
І тут треба наголосити на превентивних заходах щодо гіпертонії двома словами. Це – ретельний контроль артеріального тиску, ретельне виконання рекомендацій сімейного лікаря, ретельний, систематичний підбір і послідовність прийому антигіпертензивних препаратів, які рекомендує лікар. Є безліч державних програм, які забезпечують безоплатні медикаменти в цьому процесі. Для кожного пацієнта може підійти різна комбінація медикаментів, але тут найголовніше: треба розуміти, що підбір медикаментів – це спільне завдання сімейного лікаря і пацієнта.
Тобто це їхня спільна мета: підібрати таку формулу медикаментозної терапії, щоб підвищення артеріального тиску впродовж доби не відбувалося. Ми розуміємо, що є таке питання, як стрибки артеріального тиску до дуже високих цифр, і їх треба уникати. Бо тоді пацієнт може перейти з категорії неекстрених чи непрофільних викликів у категорію інсультів чи інфарктів, і тоді вже проблеми будуть набагато серйозніші. Тобто ми розуміємо, що є ще супутні захворювання: проблеми з зором, нирками та іншими процесами, які пов’язані з постійним підвищеним артеріальним тиском.
І тому тиск треба дуже ретельно контролювати, бо коли вже запускаються супутні наслідки тих захворювань, тоді вже «ловити» проблему буде надзвичайно складно.
Екстрена медична допомога може одноразово знизити тиск. Але якщо завтра у тебе знову підвищиться тиск, то екстрена медична допомога не зможе приїхати – або не факт, що зможе приїхати. Тому треба розуміти: контроль артеріального тиску – це спільна робота сімейного лікаря і пацієнта (хоча, я би сказав, навіть більше пацієнта за допомогою лікаря). Лікар – не бог, він не може стояти над кожним і контролювати кожен крок: скільки солі ти спожив, скільки води випив, чи відмовився від алкоголю. Тобто це відповідальність пацієнта в тому числі, і потрібно її брати на себе. Бо це є одним із головних атрибутів цивілізованого європейського суспільства, де пацієнт співвідповідальний за свої хронічні захворювання нарівні з лікарем.
Друга частина – це питання температури.
— А як тут можна вжити запобіжних заходів?
— Тут банальний запобіжний захід. Треба розуміти, що вона рано чи пізно може стосуватися кожного з нас. Нема такої людини, яка за сезон жодного разу не мала риніту чи якихось процесів, що можуть бути пов’язані з «вірускою».
Ми чудово розуміємо, що всі ми є в колективах, всі ми буваємо в громадському транспорті, всі ми перебуваємо в різних місцях, де люди пчихають, кашляють, бо це звичний процес, який відбувається з року в рік. І тому вдома у нас мають бути звичні медикаменти, якими можна вирішити звичні питання, що повторюються з року в рік.
Кожна більш-менш адекватна мама знає, що її дитині, наприклад, у більшості випадків допомагає ібупрофен, а не допомагає парацетамол. Або навпаки. Допомагає в сиропі, не допомагають таблетки – різні речі бувають. Люди адаптовуються до цього процесу. Кожна сім’я, кожні батьки хочуть найкращого, якщо ми говоримо про дітей. Адже діти – це найбільш сенситивна категорія щодо температурних викликів. У дітей інколи включається захисна реакція у вигляді судом, і це не є катастрофою. Треба розуміти: у дитини при високій температурі ввімкнулася захисна мозкова реакція (у дітей таке буває, у дорослих цього немає). Вони запускають судоми не через те, що є проблеми в голові чи в мозку, а саме для того, щоб уникнути їх, дитячий організм запускає таку реакцію.
— Але я розумію батьків, які лякаються і починають відразу телефонувати на 103.
— Так, навіть якщо ми говоримо про лікарів, які спостерігають судоми у своїх дітей чи в пацієнта, вони теж хвилюються. Бо це неприродний процес, і він, звичайно, викликає у людей паніку. У такому випадку головне – розуміти: якщо судоми відбулися і вони минули, або стався легкий короткочасний судомний напад і все пройшло, то катастрофи немає.
Звичайно, що можна викликати «швидку» в таких ситуаціях і навіть деколи треба, щоб подивитися, бо інколи судоми можуть циклічно повторюватися і в такі моменти важливо, щоб бригада була на місці. Інша справа, якщо ми не говоримо про судоми, бо на судоми до дітей ми виїжджаємо завжди. Але якщо мова просто про високу температуру, її потрібно тримати під контролем: треба її міряти, багато пити й давати жарознижувальні, коли вона у дорослого чи в дитини, вища за 38 градусів. Бо температура – це захисна реакція, вона потрібна організму, щоб боротися з інфекцією.
— До 38 °C вона конструктивна, а після?
— В деяких людей чи в дітей, умовно кажучи, немає жодних ознак слабкості чи виснаження навіть після 38. Це суто індивідуально. Але треба розуміти: температура вище за 38°C – це той поріг, при якому під час вірусної інфекції показники мають бути знижені до нормальних цифр, тому що така температура дуже виснажує організм.
Достатня кількість пиття і жарознижувальні препарати. Інших варіантів лікування вірусної інфекції немає і не потрібно. Боронь Боже давати якісь антибіотики в перші п’ять днів вірусної інфекції! Навіть не думати про таке. Я буду говорити про це, бо про це треба кричати: ми маємо шалену «епідемію» антибіотикорезистентності після ковідного періоду через самолікування пацієнтів та доступність антибіотиків у нашій державі.
Це величезна трагедія, яка потім коштуватиме здоров’я і нашим пацієнтам, і нам із вами — і лікарям, і не тільки лікарям. Адже всі в цій екосистемі співіснують разом і всі співзалежні в цьому процесі. Ще раз наголошу: борони Боже вживати антибіотики у перші п’ять днів! Але найголовніше — у цьому процесі треба консультуватися з сімейним лікарем і обов’язково мати свою домашню аптечку невідкладної допомоги
Це означає, що кожен рік ми перевіряємо, чи є в нас жарознижувальні медикаменти? Ібупрофен, парацетамол – базові речі для дорослих і для дітей, якщо є діти. В деяких моментах, якщо діти маленькі й їм складно дати ліки, можна використовувати сироп, вводячи його за щоку спеціальним мірним шприцом (неін’єкційним), або ж застосовувати ректальні свічки з парацетамолом. Такі засоби є, вони доступні: фармацевтична промисловість забезпечує будь-які формати введення ліків дітям. Головне – підібрати свій варіант і, що найважливіше, мати це в аптечці.
Тобто формати ті старі радянські: вколіть нам «коктейль» анальгіну з дімедролом і зніміть температуру – не будуть працювати по екстреній медичній допомозі, бо ми навіть не маємо зараз таких препаратів. Ми їх зняли зі свого матеріального забезпечення. В нас є таблетований парацетамол, який «швидка» може дати при температурі. Очікувати того, що «швидка» приїде і зробить якусь ін’єкцію на підвищену температуру, не потрібно, бо «швидка» не буде робити уколів при температурі. Екстренка якщо приїде, дасть базову таблетку базову, яку ми купуємо – парацитамол. Тобто, якщо хтось захоче сироп, в якого досить короткий термін придатності, дуже специфічний і не може використовуватись для всіх з одного флакона, його не отримає. Кожен сам індивідуально повинен подбати про ті речі, що стосуються антипіретиків, тобто жарознижувальних препаратів.
Це базова річ, і ця база врятує набагато більше життів тих пацієнтів, які перебувають у критичних чи екстрених станах, ніж будь-що інше.
Тобто, навіть плюс 10 машин екстреної медичної допомоги з командами фахівців, супернавченими, які дорого вартують державі, не дадуть такого «ефекту», як наявність в кожній хаті аптечки із жарознижувальними препаратами, які люди будуть приймати з розумом, не безконтрольно. Не варто боротися за температуру 36,6°C, треба розуміти, що температура є адекватною захисною реакцією організму, і вона має бути підвищеною, коли організм воює з вірусом. А вже при температурі вище за 38°C, приймають жарознижувальні. Не допомагає один, беруть інший. Не поміг ібупрофен, приймаємо парацетамол чи навпаки, бо ібупрофен і парцитамол – це різні групи препаратів. Вони мають бути дещо розмежовані в часі, але не треба вичікувати паузи в 6-8 годин, як між ібупрофеном і ібупрофеном. Але треба пам’ятати: жарознижувальні можна давати до трьох прийомів одного препарату і до трьох – препаратів другого, якщо ми маємо справу з такою «суперзлоякісною» гіпертермією. Бо інколи віруси дають «свічки» під 39°C, які практично не збиваються.
— Достатня кількість пиття – і все.
— У такому разі можна чергувати два види жарознижувальних (наприклад, парацетамол та ібупрофен) – кожен до трьох разів на добу. І головне: пити, пити й ще раз пити! Без достатньої кількості води ліки можуть просто не спрацювати. І цього достатньо.
Говорити про вітаміни чи антибіотики – а тим паче про антибіотики – треба обережно, бо це може завдати тяжкої шкоди. Антибіотики, якщо вони даються без показань, без бактеріальної інфекції, а просто на вірус, суттєво погіршують процес одужання. Ми це бачили на прикладі ковіду.
Тобто, якщо антибіотик давався на першу чи третю добу під час ковіду, коли ще немає бактеріального ускладнення, він суттєво бив по імунітету пацієнта, штучно ослаблюючи організм. Бо антибіотики не є корисними. Будь-які медикаменти – це лікувальні засоби, які все ж таки мають свої побічні ефекти на організм, що мав би захищати себе сам. Натомість антипіретики (жарознижувальні препарати) – це наше все, і воно дійсно рятує життя.
— Щеплення від грипу?
— Обов’язково. Але в форматі піку пандеміїце вже трохи запізно. Є вересень-початок жовтня, тоді треба було це робити. На наступний рік це потрібно собі запланувати.
— А є відповідальність за «холості вистріли», виклики «швидкої»?
— Ми зараз на перехідному етапі: від тотальної соціальної медицини, яка лише формально декларувала, що «все буде безоплатно» (як це було при радянському союзі), до цивілізованого формату. Тепер держава чітко гарантує те, що вона справді зобов’язана і спроможна гарантувати.
Зараз цей процес ще у форматі реформування системи охорони здоров’я, і він непростий. Бо треба міняти в головах людей, треба міняти в головах медичних працівників; треба пояснювати, що в нашій державі забагато стаціонарних лікарень. Але це тема зовсім іншої дискусії, і я підозрюю, вона мала би бути не на одну годину.
Але, знову ж таки, ми будемо говорити, що Міністерство вживає правильних заходів щодо переведення медицини у площину здорового глузду. Бо якщо медицина просто декларативна… Ну, умовно кажучи, ми можемо сказати сьогодні: екстрена медична допомога виїде на всі 1600 викликів на добу. Не виїде. І навіть не приїде завтра, бо завтра буде ще 1600 викликів. Тобто нам тоді треба було би замість 130–140 бригад, які у нас виходять на зміну, виводити 200 бригад.
Грошей нам більше за то ніхто не дасть, тобто автоматично поділити заробітню плату медичних працівників треба було б в половину. Чи багато ми знайдемо медичних працівників, які захочуть, умовно кажучи, за 10 тисяч працювати в такому режимі? Бо це насправді пекло. Це ризикована робота, важка робота. Це важка фізична робота. Якщо ми говоримо про екстрену медичну допомогу – це височенна відповідальність, супервисока відповідальність. Бо в тебе мало обладнання, мало засобів для діагностики, мало часу і мало консультантів. Якщо в лікарні ти можеш покликати анестезіолога, педіатра, хірурга чи будь-кого іншого, або взяти пацієнта на КТ, то в екстреній медичній допомозі у нас є визначений перелік діагностичного обладнання, яким ми користуємося, і визначений перелік протоколів, за якими ми стабілізуємо стан пацієнта та транспортуємо його до лікарні.
Тому я ще раз йду до того, що популізмом займатися в медицині дуже погана ідея. Воно завжди закінчується шкодою для пацієнта і шкодою для медичного працівника. Дуже добре, що наше Міністерство виставляє рейки, умовно кажучи, здорового глузду в тому процесі. Але без залученості суспільства в той процес, без широкої комунікації із суспільством, що ми не викликаємо, наприклад, «швидку», коли в нас є температура, ми даємо жарознижувальні препарати, комбінуємо їх з тими форматами, даємо достатньо пиття і не пробуємо перекинути свою частину відповідальності на екстрену медичну допомогу чи на систему охорони здоров’я. Коли в базовій комплектації люди є готові, так, може бути і така температура, при якій треба буде забирати в лікарню, ми цього не виключаємо, але, умовно кажучи, коли дали один препарат, дали другий препарат, вживають всіх заходів, то в кінцевому варіанті 90% людей не будуть потребувати виїзду карети екстреної медичної допомоги.
— Скільки ви кажете зарплата в працівника?
— Зарплата працівника екстреної медичної допомоги, якщо ми говоримо про парамедика виїзної бригади, а це основна наша категорія працівників (бо є лікарі й лікарські бригади, є парамедичні бригади, де тільки парамедики без лікаря, а ще в команді є екстрений медичний технік, котрий є і водієм, і помічником парамедика чи лікаря), наступна.
Заробітня плата екстреного медичного техніка станом на сьогоднішній день, в 2025-му році, становить від 15 до 19 тисяч гривень.
Заробітна плата парамедика – від 17 до 26 тис. грн по гірських територіях, де є відповідні ще надбавки.
Заробітна плата лікаря – 24-30 тисяч гривень. І в наступному році планується підвищення зарплати.
— Ну, слава Богу, бо я, чесно кажучи…
Якщо дивитися на середні заробітні плати по галузі охорони здоров’я, це є дещо вище, ніж середні заробітні плати в цій галузі, але вони не є задовільними абсолютно. Тобто в наступному році Міністерство планує підвищити нам капітаційну ставку і кошти на екстрену медичну допомогу, і ми плануємо піднімати зарплату по деяких категоріях на 5-7 тисяч, а по деяких, якщо ми говоримо про лікарів, які мають відповідні міжнародні курси, які вміють робити все, що треба, є, умовно кажучи, універсальними солдатами, то по таких лікарях чи по таких парамедиках, які здають відповідного стандарту екзамени – державного стандарту і міжнародного стандарту – підняття може бути і на 15 тисяч гривень. Тобто це суттєве підвищення зарплати, яке дозволить нам говорити про те, що ми йдемо в правильному напрямку.
Це не все, що потрібно, і це не максимум, чого б потребувала система. Але в державі, яка в війні, в державі, де пріоритетом є Сили Оборони, і будуть – і це логічно так має бути, – ті, хто в тилу, матимуть певні якісь базові речі по підняттю санітарного рівня заробітної плати, що дозволить встигати за інфляцією й за тими процесами, які відбуваються в державі.
— А по кількості працівників зараз у вас все гаразд? І кількості машин, екіпажів?
В нас є недобір по парамедиках. По них є проблематика з тим, що їх мало випускається з медичних коледжів. Мало людей йдуть в професію по причині того, що вона матеріально нецікава. Молодь не вибирає цю професію, бо не бачить в майбутньому можливості там себе зреалізувати.
Тому ми пробуємо змінити цю парадигму: для початку – у форматі підвищення заробітної плати, а також через широкі комунікаційні кампанії. Знову ж таки, ми будемо говорити про те, що галузь охорони здоров’я перебудовуватиметься.
Медиків в галузі є достатньо багато, вони непропорційно розміщені. Є певні лікарні, які не несуть на собі такого великого навантаження, які можуть бути дещо зменшені. Медичний персонал з цих лікарень буде ресурсом для інших, більших лікарень, в тому числі для екстреної медичної допомоги.
Ще одне питання – це питання екстрених медичних техніків (ЕМТ). Це не медична професія, там досить швидкий процес перенавчання. Що стосується ЕМТ, то ми чудово розуміємо: вони можуть «покинути корабель», коли скасують бронювання чи завершиться воєнний стан. Тобто ми розуміємо, що приплив молоді на посади екстрених медичних техніків обґрунтований багатьма причинами. І ми дуже ретельно ставимося до питання доброчесності в цьому процесі.
Відтоді, як я очолив Центр в липні 2020 року, в нас діють два правила одразу для всіх: ми не вживаємо алкоголь на роботі ні за яких обставин, і за таке буде гарантоване звільнення, і ми ніколи нікого не беремо на роботу за гроші.
Це мій меседж, ще раз повторю, бо ми розуміємо, що певні речі можуть бути спотворені при донесенні різного формату інформації. Ще раз наголошу: в нас існує загальна концепція нашої установи, що ми звільняємо і того, хто давав гроші за прийом на роботу, і того, хто брав гроші за прийом на роботу. Всі знають про ці правила. Якщо в когось є така інформація, ми дуже швидко і дуже жорстко реагуємо що по одній, що по другій категорії. Комунікуєм зі всіма, наскільки це можливо. Так, ми розуміємо, що на майбутнє ми все ж таки будемо розраховувати на ветеранів, які повертатимуться з бойовим досвідом в екстрену медичну допомогу. Вже зараз є спрощені процеси працевлаштування ветеранів, які були на посадах бойових медиків. Міністерство забезпечує онлайн-навчання для бойових медиків, щоб вони могли стати парамедиками дистанційно. Досвід у них є: бойовий, медичний, досвід стабілізації пацієнтів (у тому числі з трансфузіями крові на фронті, чого в цивільному житті не побачиш). У них він є, а де-факто зайняти медичну посаду бойовому медику (що не є медичною професією) раніше було юридично неможливо. Тому Міністерство разом із нами закриває це питання з юридичної точки зору. Тобто ми готуємося до тих перспективних речей, які будуть за рік-два-п’ять. Ми розуміємо, що держава перебудовується на військові рейки досить потужно.
Ну і ще одне питання, це питання, яке стосується наших міжнародних місій і загалом гуманітарної допомоги. Ми є членами команд Європейського Союзу по аварійно-рятувальних службах. Львівський обласний центр ЕМД і центр екстреної медицини МОЗу – це дві установи, які внесені до реєстру аварійно-рятувальних служб,та Сил цивільного захисту Європейського Союзу. Наші команди можуть бути відряджені в будь-яку країну Європейського Союзу за запитом тієї країни, якщо там буде якась надзвичайна ситуація.
Навіть під час війни ми розвиваємо такі додаткові спроможності. Ці спроможності в нас використовуються в часі війни на питаннях медеваку – ми є єдиною установою в Україні, яка проводить медичні евакуаційні місії на лікування за кордон військових і цивільних поранених громадян України. І ми вже виконали більше шести тисяч таких медичних евакуацій та транскордонних місій. Насправді, це дуже велике досягнення української системи охорони здоров’я, і в тому питанні ми є тим локомотивом, який тягне систему в сторону Європейського Союзу – як по стандартах, так і по місіях, які ми виконуємо.
І ще одне важливе питання, про яке треба сказати, – це питання гуманітарної допомоги. Як завжди, масивні потоки гуманітарної допомоги та інші речі, які стосуються Сил Оборони, для когось є можливістю врятувати життя, а для когось – можливістю для зловживань. Ми співпрацюємо з правоохоронними органами, з одним із підрозділів ДБР, і ми вдячні нашим колегам з правоохоронних органів за пильність, за ту співпрацю в частині запобігання а протидії таким фактам, не зовсім, скажімо так, правомірним діям. І ця така співпраця, вона дає результат.
— Ну клас, слухайте, ви мусите якось ще раз прийти до мене на розмову на Львівську Хвилю, бо ще стільки питань не поставили, але час нашої розмови вже збіг. Я думаю, що про головне ми розповіли. Не турбуйте екстренку, «швидку», без абсолютно нагальної на це потреби, тому що в той час, коли карета буде їхати до вас, вона може не встигнути врятувати справді життя.
— Дякую.
Коментарі